ПОМІЖ КОМАМИ Й КРАПКАМИ

Володимир ПИЛИПЕНКО,
просвітянин, м. Бердянськ,
Запорізька обл.

По радіо інколи можна почути: якщо хочемо зрозуміти, чому ми так погано живемо, — читаймо Франка. А ще нам треба вчитися історичній освіченості — у М. Грушевського, патріотизму — в Д. Донцова, управлінській культурі — в Д. Дорошенка, державобудуванню у В. Липинського, вболіванню за свій народ — у Т. Шевченка, жертовності — у Василів — Стуса і Симоненка… Цей перелік визначальних чинників суспільного життя можна ще значно продовжити, а головно, вписати до кожного з них яскравими взірцями багато українських постатей.
Вагомість цих завдань надзвичайно збільшується, зважаючи на те, що ми постгеноцидне, посттоталітарне суспільство, у якого втрачена правдива історична пам’ять, великою мірою — тяглість поколінь, знищено звичаєве право тощо. Нарешті, ми суспільство, у середовищі якого існують умови для вирощування байдужості, а то й чужинства, навіть серед етнічних українців.
Теоретично знаючи, куди треба рухатися, на практиці відбувається дещо інше, а то й протилежне. А мірилом всього, як відомо, є практика. “Ніякий вітер не буде попутним, якщо не знаєш, куди пливти”, так стверджував Сенека. Тож замість вітру нашими супутниками наразі здебільшого є очевидні й жахливі вади. Назву деякі.
До безглуздя багатопартійна система — це максимальне використання постгеноцидного, посттоталітарного стану народу для безкінечного подовження цього ж стану, тобто для нищення самого народу. Багато партій — це промовисте свідчення слабкості суспільства, панування розбрату. Вони є наслідком і водночас носіями розбрату, протистоянь — незалежно від того, хочуть вони цього чи ні (як це нагадує — але не навчило — події 1917 року), то й будують своє животіння — від виборів до виборів і втягують у цю круговерть усе суспільство. Бо громадянство, яке упродовж майже століття було придушене суцільною монопартизацією, тобто КПРС, дуже легко занурити у суцільну поліпартизацію, що майстерно й було зроблено. В такому гіпертрофованому, надмірно кострубатому середовищі немає потреби, приміром, боротися з бідністю, для паразитування достатньо лише боротьби — за бідних. І нехай не лукавлять ті лідери партій, кажучи, що вони готові до спільних дій і навіть до об’єднання, але, мовляв, з ними не хочуть інші єднатися. Позаяк партії створюються апріорі для змагань, для суперництва. Але це лише в цивілізованих країнах вони так чинять аж на самій вершині державної піраміди задля подальшого вдосконалення тих чи інших граней суспільного життя. В нас же все це має зовсім інший вигляд і зміст: ряд партій-термітів дружно і затято підточують підвалини державності, їх ще йменують п’ятою колоною, інші — сіють розбрат (ще раз наголошую: незалежно від того, воліють вони цього чи ні), даючи таким чином зелене світло першим робити свою чорну справу.
Тож годі й сподіватися навіть бодай на скільки-небудь раціонально організоване життя.
Тому владні місця продовжуватимуть бути дармовою годівницею, коритом, наповненим привілеями, свавіллям, можливостями для зловживань, джерелом пихи, а не являти собою звичайну роботу, зі звичайною зарплатнею і пенсією, куди люди мали б іти винятково за здібностями, за покликом.
Тому буде й надалі царювати хансько-московська КПРС та недоторканність народних депутатів, яка, до речі, є лише видимою частиною величезної піраміди “непогрішимості влади” зверху й донизу, тобто закон лише для пересічних, а для “вибраних” — політична сваволя.
Тому вся дозвільна, контролююча системи будуть й надалі лігвищем хабарництва, корупції загалом.
Тому продовжить панування один з найважливіших принципів руху в нікуди: розділяй і володарюй, — тільки в більш технологічному варіанті, коли володарям вже тепер не треба докладати зусиль для розділу, бо пішов “самодостатній” процес розбрату.
Українська світоглядність… Як страшенно забракло її взагалі, і в нинішніх умовах зокрема. І скільки треба всотувати українського, отого прихованого, загальмованого, знищеного, але такого безцінного, щоб її, багату рідну світоглядність, мати! А коли немає достатньої збагненності рідного світу, тоді заступають примітивні рухи, такі як лівацтво, революційність, деструктивність, і той самий розбрат.
Закінчу на оптимістичній ноті, бо життя, власне, і тримається на ньому — на душопіднесенні у найзвичайнішій буденщині. Коли серед вивісок трапляється, приміром, слово “цирульня”, коли, завітавши до бібліотеки, дізнаєшся, що є вже твори Богдана Лепкого і Василя Барки, Володимира Винниченка і Бориса Антоненка-Давидовича, науково-публіцистичні, політичні праці Івана Франка, які раніше ніколи не друкували, й інших — замовчуваних, заборонених, знищених, а тепер ці книжки мають “зачитаний” вигляд і, відповідно, не всі їх можна взяти, бо вони “на руках” — то песимізм щезає.
Тож будьмо і шануймося!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment