ЦВІРКУН НА ПЕКТОРАЛІ

Микола Побелян народився 22 червня 1948 року в селі Покошичі на Чернігівщині. Член НСПУ. За фахом — учитель української мови і літератури. Стаж педагогічної роботи 37 років. Працює в Харківській спеціалізованій школі № 108, де 30 років очолює роботу літературної студії “Грудка” ім. Станіслава Шумицього. Учитель-методист. Відомий серед освітян України публікаціями з методики викладання літератури.
Його перу належать численні книжки лірики та поезії для дітей.
Редакція вітає вчителя і поета Миколу Побеляна на шпальтах “Слова Просвіти” і пропонує увазі читачів його вірші.

“ЧЄРТИ І РЄЗИ”

Мамі Вірі

На сволоці: “Отця і Сина…” —
Мина хай дім лиха година…

На комині — слід від свічі —
Не вив щоб вітер уночі…

На кочерзі і на лопаті —
Хай буде злагода у хаті…

На лутці і на підвіконні —
Не гірше завтра, ніж сьогодні…

І на колодочці ножа —
Нехай нікого не вража…

На дверях — хрестик,
в котрім сила:
Не ввійде в дім нечиста сила…

На покуті і на столі…
Добра — і неба, і землі…

…Маленька міточка на люлі:
Сто літ нехай кують зозулі…

А ще, малому, — на руці,
Щоб вивела слова оці…

* * *
Мені потрібне слово,
А не слава…
Ліна Костенко

Гостинність
Щедра
Сивої
Деметри:
Жива вода
В проваллях
І ровах…
Сховаюсь
В ніч,
В її бузкові
Нетрі,
Й до ранку маю
Тішитись
В словах…
Безсонний
Гофман
Буде бити
В рею
Десь за
Десною,
У чужім селі…
Я вірю в слово,
Без якого
З глею
Не оживив би
Бог нас
На землі…

* * *
Отой
Цвіркун
На Пекторалі…
І плями сонця
На воді…
Зоря ж бо
Тоншає,
І далі —
Усе минає,
Як тоді…
Літак
Розкреслив
Навпіл
Небо:
А скіфській
Бабі
З того що?!
Мовчить —
Орати тут
Не треба…
І сліпо
Дивиться
В “ніщо”…
А степом —
Дим:
Автомобілі
В розгрузлих
Коліях
Гурчать…
Отой
Цвіркун
На Пекторалі
Не може
Літа
Розпочать…

* * *
Нема кому
З води
Робить вино…
Весілля
розійшлося
Невеселе…
Отак немов
Його нам
Не було…
Вітряк
(За Еліотом)
Темінь меле…
Середньовіччя
В кожного своє —
Воно не
Проминуло
Україну…
Душа вуглиною
Сама собі стає —
Роздмухувати
Котру
Не покину…

* * *
Поріжу вену
Й кров’ю напишу
Про те,
Що в серці
Зболенім ношу…
Нехай повірять
Птиці перелітні,
Що їх чекав я
В березні і в квітні…
А зайва,
Що впаде мені
Під ноги,
Щавлем хай
Червоніє
Край дороги…
Та живить глід…
І терен…
І ожину…
Було щоб чим
Квітчати
Україну…

* * *
У вільшняку
(По водотечині)
Гніздо сім’я
Синича в’є…
На крушині,
Немов приречена,
Зозуля радісна
Кує…
…Не вмів я
Зрозуміти
Промислу
Ясного неба,
Коли брав
Зозуленя
З гнізда
Синичого —
І від синиць
Його ховав…
Вони вилися,
Наче чмелені
(Чого не скоїш
На віку…):
Їх писк мені
Донині чується…
Й донині
Чується “Ку-ку!”…

* * *
Міжслів’я —
Як тире
На камені —
Утома
Давніх
Нехотінь…
Сьогодні знову,
Друже, так мені,
Неначе я —
Пришита тінь:
До тіла,
Що бідою
Зоране,
Що в сиву
Осінь
Волочу…
Міжслів’я…
Котрим я
Під зорями
Молитву
Небові
Кричу…

* * *
Час іде —
І не
Перепинити:
Ангел
Перев’язує
Крило…
Я не вмію
Світ цей
Не любити
Й тихо
Проклинати,
Що було…
Час іде —
Хода його
Неспішна…
Рівень слова
Вищає мені…
Зупинилась
Біля хати
Вишня
І себе
Малює
На стіні…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment