ЯК ЛЮБИТИ ШЕВЧЕНКА? (закінчення)

Початок див. тут

Записи від 24 серпня 2010 р.

“Сумно від побаченого — немає того українського колориту, який залишився у пам’яті. Підпис, Канів”.

“Пані Скорик, Ви правду сказали, що не всі вас зрозуміють — жаль за тим музеєм, який я бачила в десятирічному віці, ще в 1985 році. Сумно! Добре, якщо все є в фондах, а не розхапано по руках. Надіюсь, прийде час і все стане на своє місце. Внукам покажу те, що бачила сама дитиною. Підпис”.

“Побувавши в реставрованому музеї Т. Г. Шевченка, хочу висловити своє враження від побаченого. Від музею віє холодом, немає українського колориту, тепла. Де поділися картини Шевченка, дарунки, вишиті рушники і великий портрет Тараса Григоровича? І взагалі — це не музей, а галерея. Зовні музей нагадує лікарню, без розпису, який був до цього. Покинула музей з почуттям розчарування. Хотілося, щоб до музею повернули речі Шевченка і більше тепла — нашого українського, а не мраморні сходинки та підлога. Соченко, Канів”.

“Сучасно, стильно, по-новому, але, на жаль, музей став схожим на картинну галерею. Шкода, що нема багатьох експонатів. Музей втратив національний колорит. У ньому було затишно, комфортно, по-домашньому, відчувався безсмертний дух Кобзаря — нашого духовного батька. Родина Гончарів, м. Канів”.

“Пані Скорик, навіщо ви вдруге поховали Василя Кричевського? Жаль! Житель м. Канева Семиволос”.

“З гіркотою й болем лишаю відреставрований музей великого Поета України. Цінний і дорогий кожному українцеві музей в минулому… Горе архітектору Скорик. Тимошенко”.

“Осучаснення музею довело до жахіття експозицію. Страх, а не музей. Ростислав”.

“Прийшов до хати — нема в мене хати, згоріла… Саме таке враження в мене залишилося після відремонтованого пані Скорик музею. Боже, куди Ти дивився, коли допускав до світлиці темний дух нічного мороку?! Прийде час і ми все зробимо так, як і задумав свого часу видатний Кричевський. Краєзнавець Володимир Тихонов”.

“Враження гнітюче — де ж дух великого Тараса?! Питання риторичне. Я виріс в тому, шевченковому музеї… Справжньому музеї, а тепер його немає. Василь Герасименко, житель вулиці Бесарабія, Канів”.

“Ми ніби пройшлися по центральному київському вокзалу — поверніть попередні експонати! Подружжя Парченків, Канів”.

“Це не музей! Це вокзал імені Лариси Скорик. Ця так звана експозиція розрахована на недумаючих людей. Вона не спонукає до роздумів, не пробуджує того українського духу, яким гордився великий наш земляк і який поставав із його творів. Ця реконструкція тільки підкреслює неукраїнську владу, в які б українські шати вона не рядилася, що ми маємо сьогодні. Та нічого — все проходить, а Україна та її Пророк Шевченко — вічні. Слава Україні! Голова Канівської міської організації ВО “Свобода” Гамалій”.

“Тарасе! Встань і подивився, на що перетворили твою хату! Ганьба! Сім’ї Гриценків, Калініченків, Зайцевих. Канів”.

“Перше враження — це помпезність експозиції і будівлі всередині. Друге — це мармурова підлога, яка підсилює шум. Бажано було б повернути дерев’яну підлогу. Третє — це, фактично, картинна галерея, хоч відомо, що Шевченко-поет, батько нації, перший націоналіст. Цього не видно з експозиції. З часом потрібно відновити експозицію — зовсім не відчувалося, що це музей на могилі поета. А те, що показано — без коментарів. Анатолій Цівалдовський, член “Просвіти”.

“Від Шевченка лишилася тільки посмертна маска. Експозиція не дасть нічого ні розуму, ні серцю, ні народному духу. Вона про любого знівельованого чоловіка, але тільки не Шевченка. Нікого не навчить нічому. Косіч, Канів”.

“Доборолась Україна до самого краю…” Підпис”.

“Скажіть, куди поділись наші експонати?! Яка неповага до нашого поета! Ганьба цій владі, ганьба тому, хто відтворював цей музей! Семчук, житель Канева”.

“Я Бабушка Свєта, на могилу Шевченка кожен год приїжджаю… Приїхала сьогодні і в мене сльози не з очей котились, а з самого серця. Мені сімдесят років, я з Канева. Сумне враження, все погане”.

“Ми народились та виросли в Каневі. Пам’ятаємо музей з самого дитинства. На цій горі ми одружувалися, зустрічалися з гостями. Під час реконструкції приїздили сюди не один раз. Довго ждали повернення музею. На жаль, не діждалися… Чудовий виставковий центр! Чудова плазма, во — банерна експозиція! А де ж музей Тараса Григоровича? Жителі Канева, вік від 26-ти до 34-х”.

“Останній раз в музеї з друзями та рідними була вісім років тому. Сьогодні, 24 серпня, ми нарешті потрапили до нього. Враження лишилося негативне. Раніше ми обходили всі зали не менше як за дві години, а сьогодні за десять хвилин.
Де поділися безцінні експонати? Де поділися наші національні символи? Де поділася зацікавленість музейними експонатами? Сьогодні вже не хочеться знову і знову повертатися до відновленого музею”.

“Наша держава, як і все на світі, не стоїть на місці, усе змінюється, все осучаснюється. Нам, молодим людям, набридло бачити “європейські стандарти” — нам хочеться свого, рідного і національного”.

“Я родился, вырос в этом городке. Единственная достопримечательность его — Музей Шевченко, который славился на весь мир. Но теперь это уже не музей, а просто какое-то заведение. Не хватает барной стойки… В общем, хороший клуб. Где все делось? Где вся красота? Один мрак в душе. Підпис”.

“А у селах у веселих і люди веселі…”. “…якби не осталось сліду панського в Украйні”. Вічна пам’ять і хвала народному поету, а не панству — бо ж розплодилося його багато, а про народ немає кому думать! Невчерепа”.

“Великий жаль від побаченого в музеї — зник дух Шевченка, дух України. Занадто все по-сучасному і мертво. Не промовляє до серця… Люба Витвицька”.

“Раніше був музей Шевченка, а зараз — незрозуміло що. Істоміна”.

“Дуже жаль! Я шокована від побаченого. Ми чекали сім років, могли б почекати ще — щоб побачити дійсно народний музей”.

“Шок, шок, шок! Хуже быть нельзя: уничтожено все. Это не тот музей, который мы хотели бы видеть”.

“Якби ви вчились так, як треба” (і далі за текстом). Відвідування музею викликало шок: де експонати музею? Верніть народу народне! Сім’я Степури”.

“Враження після огляду музею дуже негативне. Верніть нам той музей, те життя, того Шевченка, а ці картинки заберіть”.

“Очень тяжело смотреть, где старые экспонаты? Просим вернуть, чтобы видели, что это музей Шевченко”.

“Жах, жахливо… А де ж музей?! Київ—Канів”.

“Делегація з Черкас. Це затрачений час. Після реставрації музей мав би набути грандіозного вигляду, стати достойним відображенням Шевченка, а цього не відбулося. У стінах музею не має духу Шевченка, надзвичайно мало експонатів — поверніть їх із фондів! Відсутність української символіки, відсутність підписів під експонатами… Що швидко робиться — те кривеньке родиться”.

“Недолік у тому, що Хрест, який був скинутий у кручу, так і не розташували на належному йому місці. Мабуть, потрібно було бути дуже талановитою людиною, щоб так спаплюжити музей, який перетворився на хол готелю… Навіщо скинули навіть пам’ять про великого Кобзаря?
Музей не має ніякого навантаження — що тут дивитися, монітори? Це просто жах, потвора. Верніть наш музей! Ми не хочемо такого знущання з нашої пам’яті! Коржов”.

“Господи, навіщо дозволяєш так безжалісно знищувати українство в Україні? Навіть із святині українського народу зробили безликий склеп… А де ж душа поетова святая?! Ми бажали бачити тепло, добро, красиву експозицію, а не холодні стіни без єдиної квіточки, жодної вишиванки чи рушничка українського… Такий жаль душу бере, що піду краще до Тарасової могили, де мов живий він стоїть і вічно дивиться на Дніпро… Маковська”.

“Пані Ганно, ви, як чортополох, занесений з другої планети. До яких пір ви будете знущатися над Україною? Звільніть її від свого охабнілого тиску. Підпис.”

“Дуже шкода, я чекав більшого. Майже нічого не сподобалося, тільки сподобався плазмений телевізор. Думка: скільки в цей музей вгатили мільйонів? Матвій, 14 років, Київ— від щирого серця”.

“Гнетуще, мрачно и пафосно… Исчезло самое главное: тихий свет возвращения к корням, к самому себе. Канев, Дехтяренко”.

“Вдячні за спробу зберегти пам’ять про Кобзаря. Вибачте, але дух Шевченка втрачено і переборщили дуже з сучасністю. Це Ваш проект, пані Скорик, і тільки Ваш! Маємо надію, що Ви переглянете своє бачення пам’яті Шевченка”.

“В особливий спосіб радіє серце, коли перебуваєш на горі — цій святій великій землі Кобзаря і в особливіший спосіб засмучується серце кожного з нас, коли бачиш, що музей перетворено в споруду, де немає духу українського! І ми бажаємо відродити ці розписи, ці вітражі, полотнища вишиті і так далі. Слава героям! Героям слава! Делегація зі Львова”.

“Нарешті дочекалися відкриття музею в Каневі, але де, де ж тут Шевченко? Все, що я побачила в модерному музеї, можу побачити в книжках чи Інтернеті. Куди, панове, автори проекту, мені тепер привезти свою онуку? Де тут Україна? Євгенія”.

“Ми жителі Канева. Який страх, куди поділися експонати? Музей наш навіював побожні відгуки в душі, а це наче вокзал. Верніть дарунки людей музеєві. Просто страшно, що цей, головний музей нашого Тараса, став таким… Ларисою Скорик знищено музей Т. Шевченка, знищено те прекрасне, що було раніше. Вимагаємо повернення назад”.

* * *
Мені лишалося зафіксувати на диктофон ще чимало записів із книги вражень відвідувачів музею, — тут лише частка відгуків тих, хто побував на Чернечій горі 23—24 серпня, а за вікном, нагадаю, з легеньким сумовитим дощиком відпливала п’ятниця 27 серпня. Аж тут пролунав чіткий, імперативний голос Лариси Павлівни Скорик:
— Оскільки Музей ще не здано, ми ще Акта не підписали… То ніяких книг, ніяких літописів ще не має права тут бути! Музей неготовий і незданий! І це треба вийняти і забрати з собою (вказує на книгу вражень) і ніяких цих відгуків ще бути не може в неготовому музеї! Він не зданий ще ні по Акту, ні договору ще не підписали. І даруйте, я маю це забрати і це не має ніякого відношення (забирає від мене книгу вражень).
Хочу заперечити, що книга відгуків — це власність музею, а не автора експозиції, що, якщо Музей неготовий і незданий, то відгуки перших відвідувачів — добрий орієнтир для автора експозиції, що ці записи залишили здебільшого жителі Канева, але дарма говорити — і книга, і Лариса Павлівна віддаляються від мене. Гукаю вслід:
— Ларисо Павлівно, якщо не даєте записати враження, то ще одне питання: канівці пишуть про те, що в Музеї втрачена ідея храму-світлиці Шевченка…
— Ми вже закінчили з вами розмову. Оно вам хата, там стоїть!
— То не Шевченкова. То хата сторожа Ядловського…
— То — хата! То — хата!!! Ви вважаєте, що хата може бути на дві тисячі метрів квадратних? Та навіть круті нині собі таких хат не роблять!

* * *
Мені прикро й образливо: я шаную Ларису Скорик, професора кафедри архітектури Української академії мистецтв, ту пані Ларису, що власними руками витворювала убранство зали, де відбувалися Установчі збори НРУ; голодувала в залі ВР. Маленька й легка, злітала над тисячними мітингами початку дев’яностих і люди несли її на руках… Ту Скорик, з якою Кравчуку було “приємно стояти в одній трибуні” і яка захищала “Просвіту”. Ту талановиту Ларису Скорик, яка пише вірші, має надзвичайно гостре відчуття сучасності і тамує в своєму чітко артикульованому голосі самотність людини, яку не завжди розуміють.
Нині Лариса Павлівна стоїть навпроти і дивиться на мене поглядом, в якому — заміс зневаги і роздратування. Так дивляться… словом, так дивляться на щось.
— Даремно Ви так, Ларисо Павлівно, — кажу їй. — Я ж знаю, що Ви — не така. Ви любите Шевченка…
— Так, я люблю Шевченка! І прошу: не беріть на себе відповідальність, що ви одна знаєте, як треба любити Шевченка!

ПІСЛЯ СКАЗАНОГО

Ось така розмова з автором нової експозиції в Музеї Шевченка на Чернечій горі увінчала моє відвідування і, скажу по правді, стала мені в пам’ятку. В’їла мене Лариса Павлівна, ох і в’їла! І не лише мене. А й тих, чиї  думки зафіксовані в арештованій нею “Книзі вражень”. І сьогодні цього рукопису немає на звичному місці — очевидно, наділила влада пані Ларису такими повноваженнями, що ніхто й слова проти не скаже! Втім, це вже заносить політикою, а Лариса Павлівна строго зауважила мені, дорікаючи допомогою від держави, що “Просвіта” має просвіщати, а не займатися політикою. Ох, Ларисо Павлівно! Ваша правда, якби ж політика не займалася “Просвітою”, не лізла в мовні питання з нахабною усмішечкою слідчого Колесниченка, не зблискувала бузинячою потилицею, не розмахувала імперськими кадилами… І то не лише тепер, скоро 142 роки буде від того часу,  як о. Й. Заячківський,  земляк-галичанин Ваш, Ларисо Павлівно, перших просвітян благословляв: “Бідна Україна-мати, бідні і ви, сини її. Праця — це ваш капітал, з котрого маєте сплатити довг народові. Так, ви знаєте, і нарід того свідомий, що ваша нинішня наука оплачується тим мізерним грошем, на котрий нарід криваво працює. А як доробитеся куска хліба, щоби вас Бог охороняв від тої сьогочасної чуми, від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності, — то держіться свойого народу… не дайтесь відорвати від вашої матері — від народу! Тоді лише ви будете сильні  в народі, а нарід вами славний!”
Зізнаюся Вам, мужня Ларисо Павлівно, що мені огидні космополітизм з глобалізмом вкупі, а особливо, коли це стосується  Тараса Шевченка. Що я марґінально плачу, коли читаю його останні рядки, датовані 14 і 15 “февраля” 1861 року, написані в Петербурзі — тому самому “Петрополіськім  лабіринті”, де був він і молодим,  і великосвітським, і в арештантській робі ходив в’язничними  сірими коридорами… Втім, всі це знають, як і ті останні, передсмертні його бажання: “…Та як буду здужать, // То над самим Флегетоном // Або над Стіксом, у раю, // Неначе над Дніпром широким, // В гаю — предвічному гаю, // Поставлю хаточку, садочок // Кругом хатини насажу…”
…Коли я приходила в той, нереставрований музей, то, як і тисячі блаженних серцем, відчувала світло тієї “хаточки”, яку всупереч  сталінам, хрущовим і т. д. створили працівники заповідника, здебільшого, жителі Канева, з чиїми прапрадідами збирався сусідувати Тарас  Григорович…
Може, оте світло і є моя любов до нього. Може, вона така ж безхитрісна, як хрестик на його вишиваних портретах і рушниках, дарованих звичайними українцями, як веретено, що є в нинішній експозиції, — пряде невидиму нитку зі сльози тих, що люблять Тараса і не думають, що треба вчитись любити модерно — просто люблять…
Доля—Муза—Слава привели сина кріпака у царство Духа. Дуже можливо, що саме це й лежало в основі задуму автора оновленої експозиції Л. П. Скорик. Поки що ж розрізнені експонати  та факсимільні копії, як свідчення цих філософських  категорій, єдиного цілого не творять. Це, скоріше, лишень деталі до задуманого царства. Хто і що ховається в деталях?  Дух, як відомо, всеохопний.

Любов ГОЛОТА
Київ—Канів—Київ
27 серпня 2010 р.

P.S. До редакції вже надійшли й офіційні матеріали, і відгуки відвідувачів. Маємо багато світлин. Усі вони знайдуть місце на сторінках газети. Просвіщаймося, небайдужі!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ЯК ЛЮБИТИ ШЕВЧЕНКА? (закінчення)

  1. Просвіта Галицька

    Дякуємо, п.Любо за чудову статтю.
    Єдине з чим не можна погодитись, що п.Скорик колись була іншою, скоріше всього вони завжди працювала на тих, хто її годує.
    Але вона забула, що платити за гріхи і дітям, і внукам… За все буде заплачено, і не достатньо буде піти висповідатися… А пані Скорик їх вже має забагато…

Leave a Comment