Редакція “Слова Просвіти” видрукувала чимало матеріалів, у яких ішлося про розвиток Шевченківського національного заповідника, про реставрацію Шевченкового меморіалу протягом останніх семи років. Ми не раз привертали увагу громадськості до подій на Чернечій горі в Каневі, зокрема й до надмірного затягування термінів реставрації. На жаль, розголосу ця важлива справа в суспільстві набула тільки тоді, коли музейники України, художники, письменники почали активно виступати з листами протесту проти проекту концепції та тематичної структури експозиції Меморіального музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника в Каневі. Починаючи з 27 числа цього року, “СП” друкувала статті й листи, автори яких зверталися до влади з проханням захистити Музей від знищення його національного колориту, наданого йому творцем Василем Кричевським та повернути образ музею-світлиці, про що мріялося і самому Кричевському, і хранителям Шевченкового меморіалу в Каневі, і тисячам тисяч українських громадян, які вважали, що Кобзареві, нарешті, “поставлять хату і кімнату” з допомогою “Укрреставрації”, яка теж обіцяла зробити все для збереження і відновлення задуманого Василем Кричевським національного образу Музею, який для українців більше ніж музей — поруч з ним могила батька нації.
Плин часу свідчить: проща до Тараса є ні інтересанством, ні ритуалом. Кожен із нас іде сюди, ведений тою мірою розуміння Шевченка, яку дають йому знання, переконання, почуття, врешті, самоідентифікація, магічність слова і пензля Тараса Григоровича, пошук істини, що виіскрюється рядком “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля!”
Музей на Чернечій горі наче й справді та, своя хата, де осягаєш правду по своїй правді, силу — по власній силі, і відчуваєш оту волю, яку можеш додати до волі власного народу, розуміючи, що ти — лише зерня серед мільйонів “і мертвих, і живих, і ненарожденних”.

Любов ГОЛОТА

Ні 23 серпня, коли на реставрацію та нову експозицію, створену ТАМ “Л. Скорик”, прийшли подивитися перші запрошені, ні 24 серпня, коли Музей Шевченка відвідав президент В. Ф. Янукович у супроводі адміністративного корпусу, представників влади Черкащини, діячів літератури й мистецтва, мас-медіа, я й не намагалася потрапити. Час виходу газети дозволяв мені приїхати в Канів, коли можна у відносній самоті обійти зали. Неупереджено розглянути кожен експонат, пригадати, як було “до” і порівняти, як стало “після”. Отже, 27 серпня, в п’ятницю, я прийшла до Музею, який знає не лише вся Україна, але й весь світ. Білі стіни й колони, музей став вищим, ніяких оздоб, лише напис “Музей Т. Г. Шевченка” та високий мансардний дашок і червона черепиця на даху. Автоматично відкриваються двері й я опиняюся у просторому холі, де все сяє і блищить — гранітна сіро-чорна підлога, скло, кам’яні сходи на другий поверх, вікна, величезний скляний куб, у якому теж блищить камінь, який велено величати наріжним, вкритий червоною китайкою… Перше враження — я зовсім в іншому музеї, ніж в тому, де вперше побувала школяркою 1965 року. А згодом ще десятки разів — за різних часів і обставин, але завжди впізнавала його світло. Сонячність, якою було просякнуто простір, атмосферу, саму тривимірність часу — минулого, сьогоднішнього, майбутнього, поволі входила в твоє єство і висвітлювала лиця, серця, душі. Оця сонячність кудись поділася, витіснена блиском і новизною, приглушена сіро-білими стінами, чорно-сірими дзеркалами гранітної підлоги. Шик і блиск, який пасував би світовим офісам, банкам, міжнародним аеропортам, врешті, меморіалові чи мавзолею, коли жертви і герої вже віднесені рікою часу на берег, якого не видно — так далеко, що за ними вже ніхто й не заплаче; буденна людина тут стихає, але й піднесеність у ній не зроджується і вона тихо ковзає гранітним льодом у сірому туманці, що поволі оточує її, й ні величезні банери з портретами Кобзаря, ні напівпрозорі копії (такі ж величезні) робіт Шевченка не будять її уяви, не примушують стискатися від розчуленості серце, хіба що якесь школярське бажання зазирнути за ці банери (може, за ними щось найцікавіше?!) або кинутися до вікон і потягти за шнурок сірого ролету, впустивши до зали сонце і зелень, і ріку вдалині… Не велено. Має бути так як є, тож терпляче озирайся навкруги і примушуй працювати свою уяву: цвьохкни вербовою лозиною геніального рядка “Зоря летить, як молодий Шевченко…” — може, залунають звуки салонної музики і на паркет (даруйте, на граніт) легко вилетить юний, ясноокий, легконогий завсідник петербурзьких салонів і дамський улюбленець — поет і художник, і…
Тарас Григорович іронічно всміхається у вуса, грізно дивиться з-під важких брів і відвертається, ховаючись під смушковою шапкою. “Він був сином кріпака, а ввійшов у царство Духа” — це геніальний Франко сказав про нього. А тут, серед шику і блиску, наче засоромившись його кріпацтва і його мужикуватості, яких він не приховував, а іноді й підкреслював, аби подратувати салони, їх вирішили приховати, замаскувати у напівсвітлі й напівтонах, в беземоційності моніторів і інсталяцій, в архітектоніці розкішного приміщення, в якому замість простору гуляє протяг…
Не космос, не велич, а тиха нудьга навіюваного тихенько закрадається в серце “і тихо хлипає сум”, як сказав ще один класик, який, до речі, тут бував, і ні італійські палаццо, ні коринський мармур не завадили йому благословити скромну могилу батька українського слова. Ні розписів на стінах, ні вітражу з колосками, ні розеток на стелі — тканеві драпіровки і штукатурка, ті ж напівтони… Із залу в зал і — не лаконізм метафори, не вишуканість мінімалізму, а скупість і убогість експозиції поволі розчаровують…
Втім, одразу кажу собі: якби такий палац з’явився в Києві, ти б раділа! Ти б сказала: українці можуть! Сіро-білий простір виставкового залу можна заповнити картинами і скульптурами сучасних митців, і вони кинули б виклик оцій беземоційності напівсвітла, заграли б у відблисках підлог! Тому, можливо, варто послухати не лише себе? Запитати у того, хто це все задумав і створив? Ви не повірите, але… Завершивши екскурсію я, абсолютно незаплановано, зустрічаю Ларису Павлівну Скорик! Архітектора, автора цієї експозиції, на чию адресу звучить чимало нарікань поруч із компліментами від влади.

ЛАРИСА СКОРИК: “НЕ ПО СЛОВАХ, А ПО ДІЛАХ!”

— Вітаю Вас! Мені просто неймовірно пощастило, Ларисо Павлівно! Я щойно оглянула музей і питань багато: експозиція незавершена, це очевидно. Отже, що Ви тут витворюєте?
— Витворюю? Витворювати не можна! Треба дістати експонати, бо їх фактично немає у Канівському музеї. Оте, що ми тут побачили, їх немає.
— Тридцять тисяч експонатів…
— Я не знаю, про які тридцять тисяч ви говорите, бо…
— …це говорять працівники музею…
— …ну хай вони і говорять, бо це все — не експонати, це є копії. Тобто оригінальних експонатів немає. А копії — ви бачите, у якому вигляді лежать деякі документи — треба робити факсимільні копії, по повному порядку, якщо копії. Якщо музей не розпоряджається оригіналом, безперечно, виставляють копії, але факсимільні, справжні копії. Оригінал, особливо папір, не кожен може перебувати в експозиції — три місяці, до року. Тому роблять якісні факсиміле. Але! Музей тоді вартісний, коли оригінали копій є в цьому музеї. А в цьому музеї їх немає практично. Тому ці тисячі, про які говорять, це несерйозно. Тут є різноманітні перефотографовані фотографії, збільшені, — тільки в останні дні мені вдалося, ми домовилися з музеєм, щоб вони купили в якогось колекціонера справжні листівки тих часів, на яких зображені Леся Українка, Михайло Коцюбинський, інші, хто відвідував музей. Тому, що нам запропонували на картонках наклеєні копії якихось фотографій. Ось бачите, нема фотографії Варфоломія Шевченка. Скільки я їх просила — жодної немає! А воно ж не може так бути! Скільки років музей існує і не дістати!
— Але, на мою думку, відсутність оригіналів компенсувалася свідченнями ставлення сучасників до Шевченка…
— Даруйте мені, народна творчість — це все чудово, але це не музей народно-прикладного мистецтва! Це є меморіальний музей, і ще 1947 року Хрущовим було підписано, що це є музей Могили — тобто, меморіальний музей і він має велику відмінність від усіх інших музеїв Шевченка, тематичних, присвячених Шевченку. Там, будь ласка, — є розмаїття композицій, є автентика, там є експонати, як в Національному музеї Тараса Шевченка. І, до речі, у тому музеї ми робили факсимільні копії. Цей музей дав нам зібрані, оцифровані матеріали, бо тут нічого нема! Як може бути, щоб сьогодні музей не мав оцифрованих фондів?! По сей день не має!
— В експозиції присутні найсучасніші мультимедійні засоби, але не всі зможуть чи охочі ними користуватися.
— Дайте час! Там все написано, там не треба довго кнопки шукати… Це не комп’ютери, доступ легкий і користуватися легко навчитися.
— А оформлення залів банерами з автопортретами та малярськими роботами Шевченка… Де друкували ці банери?
— У Києві, з тих оцифрованих матеріалів, які ми отримали в Національному музеї Т. Г. Шевченка, і з них ми зробили ці банери.
Ясна річ, що нам треба пильнувати за цим всім, бо це є перша черга експозиції, бо, практично, експозицію треба шукати по світу. Зараз уже ми замовляємо, я вже домовилася учора з ректором Львівської академії Андрієм Бокотеєм і з нашим ректором Київської академії Андрієм Чебикіним, що наші молоді митці, передусім аспіранти і студенти, виконають шістнадцять скульптур — гарних, красивих, на високому рівні, — і не гіпсових, а в бронзі, мармурі й у тому розкішному шклі, в якому працює Андрій Бокотей.
— І де вони експонуватимуться?
— Отут, в цьому залі Слави будуть стояти. Тобто живописний ряд буде доповнено цими скульптурами.
— Я бачу тут картини лауреатів Шевченківської премії Антонюка, Гуменюка, Марчука, Франчука…
— Те, що тут було! Є дві прекрасні роботи Манишина, вже покійного, вінчає ряд Сластіон, графіка його… Все, що можна було дістати!
— Які далі плани?
— Далі буде експозиція доповнюватися! До речі, матеріали подаються 25-ма мовами, так що будь-яка делегація може отримати інформацію. Ми майже розробили алгоритм цього наповнення, ці програми майже готові, а що стосується моніторів, на які ці тематичні блоки подаються, то вони будуть доповнені написами.
— Ларисо Павлівно, Ви займаєтеся реконструкцією музею, упорядженням Чернечої гори?
— Тільки експозицією!
— Ви в контакті чи в конфлікті з “Укрреставрацією”?
— Ніби ви не знаєте! Якщо ви читали в газетах, то нащо я буду переповідати?!
— Я так розумію, що до Вас звернулися як до “швидкої допомоги”…
— До мене звернулися не як до “швидкої допомоги”, а принципово, ще на початку цього року. Там же два роки точилася боротьба за те, який проект переможе…
— Переміг проект М. Яковини, М. Скиби, В. Вовкуна…
— Так я вам скажу — проекту ще не було жодного! Вовкуна там і близько не було! А от концептуальний підхід до вирішення музею на модерному рівні був. Це була група, яка звернулася до мене, щоб я підтримала ідею осучаснення цієї експозиції, бо вони ніяк не могли добитися — ніхто не міг добитися того, щоби не розмальовувати цей будинок в стилі сталінського ампіру квіточками. Коринський цей варіант. Ви ж бачите, який будинок, в якому стилі споруджений. Як Кричевський його спорудив, в якому стилі… І щоб не розмальовувати його квіточками, не малювати віночки на стелях… Щоб цього не було, щоб увага зосереджувалася на експозиції. Бо так працює музей. Оскільки це не був ніякий палац, який пристосовували, ніякий будинок, в якому жив Шевченко, — це був спеціально споруджений музей у сталінські часи, 35—37 роки, коли було заборонено будь-який західний вплив і будь-який європейський проект. І на Кричевського впав оцей обов’язок.
— Маю поставити два важкі питання. Перше. Ви завжди займалися охороною пам’яток культури, а споруда Кричевського — пам’ятка, існує паспорт, у якому вказано, що не можна порушувати при реставрації.
— А що було порушено?!
— Розписи зникли.
— А коли їх робили? Їх робили не в часи Кричевського. Як хотіли, так і робили. Тому даруйте мені, я дуже добре знаю, що таке охорона пам’яток, і я з онуком Василем Лінде-Кричевським зустрілася, коли йому розповідали, що тут робляться страшні речі. Вони знайшли мене, приїхали до мене в майстерню, подивилися мої ескізи, і онук сказав: “Пані Ларисо, аби мій дідо був живий, то він би з вами погодився. Згодився б на таку сучасну експозицію”. А до цього він нічого не бачив, не знав, про який проект ідеться. Йому розповідали, що це буде гробниця, що це буде темниця. Бозна-що! Дозволяю кожному судитися, якщо є підстави…
— Але у Вас вийшов контр-діалог із самим Кричевським…
— Я не хочу навіть чути цього! Тому що я зберегла Кричевського як архітектора. Я дала йому можливість зазвучати у найкращому, що він тут зробив — тектонікою. Розумієте? Тому що те, що йому тут доводилося робити… Костирко, який з ним працював, — а я з Костирком працювала років вісім чи десять, чи навіть дванадцять — в Академії мистецтв, розповідав, і Лінде-Кричевський розповів, що мама його, теж архітектор, розповідала, що її батько “мав викручені руки” — це його слова. Кричевський жодного дня не знав, що йому скажуть. І на всіх його ескізах — ось вони, всі тут представлені, то він майоліку пробує, то такий розпис, то інший, геометричний… Тому що воно не тулилося до цього! До грецько-римського варіанта квіточки не туляться!
Ми нічогісінько не зруйнували, але “Укрреставрація” дозволила собі ось це… — (показує на труби, вмонтовані в карнизи стелі), дозволила собі побудувати ліфтову шахту разом зі сходами, хоч так робити не можна! Внизу — з граніту і шкла тамбур. Даруйте мені, якщо ви все це добудовуєте, то не приписуйте Кричевському! Для чого ви берете вікна, які були в залі? Вікна, які були в залі, — такого ж розміру, розміщати на сходовій клітці! Спотворити фасад! Оце і є спотворення. А ромашки, дзвіночки і казна-що, так як вони їх реставрували — це був жах! Реставраційний розпис — жах! Точно такий — ви зайдіть в Успенський собор, який зараз реставрують, — це жах! Отакою ж синькою, марсом обведено навколо — це просто неможливо назвати реставрацією! Те, що робиться в Успенському соборі, я вважаю наругою над церковним розписом.
— Ларисо Павлівно, чи є аналогії подібних реставрацій?
— Якої реставрації?! Я не маю до неї стосунку. Я роблю експозицію — все! Але я маю відвагу абсолютно чітко казати, що цей будинок — це не музей Кричевського, даруйте мені.
— Ви сказали в телевізійному інтерв’ю, сидячи на східцях музею, таку… необережну фразу: “Хто такий Кричевський… порівняно з Шевченком?”
— Сказала. Це свята правда! Це дуже обережна фраза. Тому що Кричевський за все своє життя закінчив своє будівництво, свої архітектурні проекти в стилі архітектурного українського модерну. Цей будинок не має ніякого відношення до цього, бо в той час український модерн уже був заборонений, він уже пережив свою епоху. Він закінчився в 10—12-му роках. А цей будинок будувався в 35—37 роках. У цьому проміжку Кричевський нічого не будував. Він не пішов в авангард український, і тому не був розстріляний або відісланий в табори, так як наші архітектори-авангардисти, які, до речі, дали фору Європі, і вона потім мала можливість, так як і на нашому живописному, на графічному авангарді, розвинутися і піти вперед. А ми пішли на сталінське бароко, спочатку на ампір, а потім — на бароко. Тому, даруйте, треба все знати і бути чесними перед собою. Треба не кричати з того, а давати звіт собі щодо Кричевського.
— Ларисо Павлівно, але в цій ситуації Ви стали уособленням зла проти нього…
— Це у вашому розумінні!
— Ні, не тільки в моєму.
— Таких як ви, бо ви з “Просвіти”! То що ж зробила “Просвіта” за ці сім років, коли музей Шевченка стояв у ремонті?
— А я Вам покажу наші публікації впродовж цих років…
— Публікації ні до чого, — діло потрібне. Говорити можна багато — треба діло робити. Ми не говоримо про ваші публікації. Ми говоримо про те, що за сім років ні “Просвіта”, ні шановна комісія під проводом Яворівського у Верховній Раді — Комітет з питань культури і духовного відродження…
— Двічі Комітетом ВР ухвалювалися рішення, а також було попереднього Комітету рішення ще за Танюка, коли директором музею був Ліховий…
— (Перебиває). Це пусте. Знаєте — не по словах, а по ділах! Нема про що говорити, пані Любо! Сім років музей стояв, як конюшня. Коли ми приїхали сюди в березні, все було розвалене, я гірше не бачила.
— Ларисо Павлівно, я тут була  2004 року, роботи йшли повним ходом!
— Тоді почалася реставрація, але потім тривала шість років, незрозуміло з якої причини. А виявилося, що за чотири місяці можна все зробити! Треба, щоб воля була і треба, щоб не крали. Бо так, як розікрали фонди тут, то це просто жах!
— Можливо, процес ремонту затягувався через неорганізованість процесу, несвоєчасність надходження коштів?
— Ні, ні, ні — це наше вміння спочатку поживитися і бути на тому! А на великих дуже легко живитися. Щось наше інтерв’ю затяглося. До побачення!

* * *
Я справді щиро дякую Ларисі Павлівні Скорик за інтерв’ю. З думкою, що її бачення має своїх прихильників, а не лише опонентів, іду з музею. Радію, побачивши на столику біля чергової розкриту книгу вражень відвідувачів і починаю надиктовувати записи тих, хто побував тут 23 і 24 серпня.
Відгуки в книзі вражень відвідувачів музею (лексику й стиль зберігаємо)
23 серпня 2010 р.:

“Я вдячна всім, хто створював це диво! Шевченка дух хай всіх вас окриля! Це все достойно, справжньо і красиво — музеєм нашим вквітчуйся, земле! Співачка Русина”.

“Ми в захваті від оновленого храму української культури, який тепер достойно увійде в третє тисячоліття. Справжнє надбання нашого міста, всієї України: осучаснений, оновлений, з чудовою радісною атмосферою. В ньому відчувається дихання справжньої свободи. Щиро вдячні за це! Нехай Господь благословляє на нові звершення і подальше зростання! Олександр та Людмила Олійники”.

“Чудова сучасна галерея на базі музею Шевченка. Можна здавати приміщення під тимчасові виставки і заробляти гроші. Підлога не витримує критики. Підпис”.

“Семья Левицких имела честь присоединиться к празднику открытия музея, услышать музыку души Украины с надеждой, что петь она будет от радости и добра, а не от горя. Одесса”.

“Якби зустрілися з тобою, чи ти б згадала?..” Ми зустрілись — прекрасна експозиція і задум музею — забути Т. Г. Шевченка неможливо. Старший викладач Київського радіомеханічного коледжу Л. В. Зінчук, 58 років”.

“Рада, що нарешті відбулася ця довгоочікувана подія — відкриття музею. Музей вражає своєю експозицією: прості, лаконічні форми, мінімалізм… Дійсно, не схожий на всі інші, що представлені у різноманітті музеїв, присвячених Шевченку. Кожен експонат символічний, проте, на мою думку, це нераціональне використання простору і вся цінність музею — у використанні техніки та мармуровій підлозі. Салтикова”.

“Насамперед вдячна Господові за дійсно грандіозний скарб українського народу — грандіозного митця Шевченка. Я з гордістю дякую долі, що в Каневі знаходиться перлина нації — національний музей. Побувавши в оновленому музеї, відчула дух Шевченка, який надихає на творчість, окрилює. Окрема вдячність тим, хто зумів зберегти та передати нашу любов до Шевченка. Любіть Україну! З повагою Литвин Юля”.

“Не музей, а пустка! Встань, Тарасе, подивився на свою країну! Чи такою уявляв ти рідну Україну? Лікар з Броварів Солошенко”.

“Від сьогодні музею Тараса Шевченка в Каневі не існує. Сподіваємося, — ненадовго. Іщенко Михайло Єфремович, учасник відкриття музею Шевченка 1939 року, — тоді мав п’ять років”.

“Заповіт” Шевченка виконали на сто відсотків — “і лани широкополі, і Дніпро, і кручі” — йому “видно, йому чути, як реве ревучий”. Костюк”.

“Люблю Україну, люблю Шевченка з його прекрасними ідеями. Дай Бог, щоб ці ідеї воплотилися в життя. Ілляш”.

“Товарищи! А где же все экспонаты? Где картины? Где скульптуры? Ужас! Підпис”.
“Мрамор, розкіш — нічого цінного, історичного. Хочеться плакати… Де експонати старого музею?
У дев’яностих роках подаровано книгу “Кобзар” в’язнем табору. Де книга? Де кімната, що організовувалася?! Це історія… Музей-жах! Жителька Канівщини”.

“Головне — пам’ять, яка б вона не була, а вона — від душі, від серця. Нехай всі читають золоті слова нашого земляка: “Борітеся — поборете!” Мені 15 років, Київщина”.

“Бажання побачити оновлений музей було більшим, ніж задоволення від побаченого… Музей став білими стінами, а не історичною цінністю. Ярова Галина Василівна”.

“Приехав с России посмотреть музей, была разочарована. Да, ремонт хороший, но посмотреть не на что. Тот музей был лучше. Козленко В. Л. Россия”.

“Віддаємо шану великому українському синові. Відвідавши щойно відновлений музей і могилу поета, дуже раді, що Україна шанує одного з великих своїх синів. Сім’я Куйбіда. м. Київ”.

“Замість того, щоб угрохати такі гроші та побудувати цей монумент з граніту, краще б створили кваліфікований, по-справжньому люблячий найукраїнця Т. Г. Шевченка, який би розкрив народу нашого Генія. Ми шоковані побаченим! Пустка! Жодного коментаря, жодного пояснення до документів, що представлені. Сором! Але, саме головне, що президенту Януковичу догодили. А може й ні, бо не знайшлося тут його хваленої оди. Росіянка, яка любить Україну по-справжньому”.

“Я и мои дети сегодня впервые попали в музей Шевченка. Жаль, что мы не были здесь раньше, чтобы понять, что же такое это место представляет по-настоящему. Фирчук, Кировоград”.

“Ми розчаровані. У дітей України не буде уявлень, справжнього бачення Поета як українця, як батька нашого народу. Музей більше схожий на картинну галерею, ніж на історичний музей митця. Згляньтесь і поверніть нам історичні пам’ятки, інакше наступним поколінням справжній Тарас буде невідомий. Сім’я Глубових, м. Канів”.

“Нашим розчаруванням від побачених змін у музеї немає слів. Це не музей, а картинна галерея. Просимо повернути ті експонати, які були раніше, щоб можна було дітям і внукам розповідати про минуле. Новікова, Канів”.

Продовження