Пам’ятаємо, любимо, наслідуємо
На саму Пречисту, у суботу 28 серпня, на Байковому кладовищі у Києві освячували пам’ятник — козацький хрест на могилі незабутнього Анатолія Погрібного. Назвеш це ім’я й одразу вибудовується ряд: письменник — просвітитель — вчений — просвітянин — народний професор. 9 жовтня виповниться три роки його земного небуття: саме на Івана Богослова відійшов у засвіти із рідним словом на вустах, з одвічним українським болем в серці. Мав лише шістдесят п’ять років, а зробленого ним — на три життя: книги, дисертації, лекції, радіопрограми. Його душа була постійно налаштована на прийом сигналу “SOS”, про щоб не йшлося — чи про людину, чи про українську справу, чи про вітчизняне шкільництво, чи про вищу школу, чи про інформаційний простір. Його голос в радіоефірі, либонь, ще й нині стоїть в ефірному небі України. Щойно священики закликали чималеньку громаду, що зібралася біля могили до молитви і прозвучали перші слова її, як над нами озвався сокіл — каня. Рідкісна птаха, яка любить простір і висоту, подавала нам голос, летіла низько, начебто хотіла розгледіти і заплакані очі дружини Ганни, і синів-соколят, і побратимів-друзів Анатолія Погрібного… Випадковість чи послання енергій, але той сокіл є чудовим образом отого енергетичного, робучого (його любиме слово), діяльного й усміхненого Анатолія Григоровича. Тож і слово, і квіти на його могилу клали від глибини сердець:
Письменник, Герой України Юрій Мушкетик: “Він був найщирішим, найпалкішим українцем. Він ішов цією дорогою беззастережно, його залякували, йому погрожували, але він ішов, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. Він був провідником на літературному полі, щирим і правдивим працівником. Він багато зробив для нашої літератури як літературний критик, написав багато статей, книжок, зокрема про Якова Щоголіва, Олеся Гончара, Бориса Грінченка. Мені здається, що і сам він був схожий на Грінченка — так само віддано слугував народу, безмежно його люблячи і віддаючи йому всі сили. Він був прекрасним громадським діячем, ми пам’ятаємо його виступи по радіо, на телебаченні. Скрізь він був людиною чесною, щирою, порядною, доброю. Не так багато є людей, що поєднують в собі й громадські чесноти, і людські. Ще раз схиляємо перед ним голову, перед цим чесним безкомпромісним українцем, який боровся за Україну, за її честь і совість, за правду і закон. Багатьом він повернув віру в Україну, повернув віру в те, що наша держава буде жити, вона безсмертна. Справа його вічна”.
Голова НСПУ, письменник і політик Володимир Яворівський: “Сьогодні ми, як ніколи, відчуваємо, що в лінії нашої національної оборони України, на тому місці, де був Анатолій Погрібний, зяє пустка. Великий жаль, біль, сьогодні ще ніхто не став на його місце. Тепер як ніколи нам потрібні взірці, національні еталони. Сьогодні українці непомітно емігрують від громадської роботи у такий відповідальний момент… Такої загрози за ці останні 19 років я не пригадую, — вона таки реально постала, щоб так жахливо сьогодні зазирати нам в очі…
Я не маю жодного сумніву, що разом з іншими програмами сьогодні закрили б радіопрограму Погрібного. Але переконаний, що Анатолій знайшов би можливість говорити. Щемить його відсутність сьогодні. Який колосальний був цей чоловік! Погрібний знав, що любити Україну — це значить працювати для неї щоденно. Ці виклики він посилав нам — захист української мови, захист української душі. Сьогодні сюди прийшло багато людей, що свідчить: що робиться щиро, те не забувається.
Директор Інституту українознавства, академік Петро Петрович Кононенко: “Справді, Анатолій Григорович схожий на Бориса Грінченка, але він починається із Володимира Мономаха, який був великим князем, що повчання писав не лише своїм дітям, а й усій державі: що знайте, того не забувайте, чого не знаєте, того вчіться. Коли б ми вчились так, як треба! Його голос — це голос щирого сина. Ми іноді кажемо, як написано в Біблії, — раб. Не люблю я цієї фрази. Син Божий!
Ми не встигли вручити йому відзнаку Петра Могили за досягнення у сфері… А якій? Ми кажемо — й інтелекту, й віри, й любові.
Одна справа добре пам’ятати що робив Анатолій Григорович, який був справжнім народним учителем, народним професором, але я ще раз кажу — сьогодні Україна потребує рішучої активної позиції всіх разом, ми повинні стати воїнами, такими як Погрібний і захищати те, що створено нашим народом. Слава Анатолію Погрібному, нашому побратиму і нашому вчителю, і нашому прикладу”.
Голова ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан: “Категорії, яким слугував Анатолій — чистота сумління, відданість справі і правді, це ті категорії, які роблять його присутність постійною. Його немає в минулому, він тут, над нами. Його словом наповнений весь наш простір і якщо ми ще скупі і не можемо це слово гідно розмножити, поширити, бо, бачите, згортають програми, то ми зобов’язані зробити так, щоб це слово було всюди. Його книжки не втратили жодного рядка значущості. В застереженнях, баченнях, програмах — це Погрібний.
Він для мене є категорією вічності. Ми зібралися, будемо збиратися, і після нас Анатолія Погрібного будуть шанувати. Він присутній духовно. Якби він був присутній з нами фізично, то, можливо, наші вчинки були б радикальнішими, бо пригадую, коли владою чинився той чи інший хід, вчинок, Погрібний скликав, локалізовував і казав народу: “Пішли блокувать!”, “Пішли до Президента”. “Пішли” — це була його постійна динаміка, він був динамічною людиною, пам’ять його зберігала величезний масив інформації.
Ця постать може бути сильною тільки тоді, коли ми будемо діяти, як діяв він. Постулат — будьмо такими, як Анатолій Григорович. Я хочу, щоб це було нашим мотто. Згадуймо про нього не тільки тоді, коли поминаємо, видаємо книжки, а завжди, бо він думав про велике, значуще і безвічне. Бо чистота сумління — категорія безвічна”.
Заслужений журналіст України Віталій Карпенко: “Анатолій був великим проповідником української національної ідеї, але він був особливим проповідником — він сповідував те, що проповідував, заклавши рукави, багато працював. Він би засмутився, коли б дізнався, що першого вересня в усіх школах України дано вказівку провести урок на тему: “Від громадянина України до громадянина світу”. Це блюзнірство, тому що ми є громадянами нашої держави України і нам цей космополітизм не потрібен. Тільки той, хто має в серці національне, той може розраховувати на інтернаціональну повагу і пошану, а нам треба було так, як скажімо в Ізраїлі, що починав з Холокосту, починати з Голодомору, згадки про українських борців, які не дожили до наших днів”.
Письменник, Герой України Іван Драч: “Українська хвиля то йде донизу, то підіймається вгору, і річ у тому, що якби ми вчились так, як треба, то використовували би кожну хвилю відповідно до того, яка вона є. Чи взяли ми з тої хвилі, коли вона була на висоті все, що могли взяти? Не взяли. А тепер, чи вміємо ми взяти, коли вона буквально йде, аж пісок вигрібаючи, вниз? Чи вміємо використовувати всі ці ситуації? Не вміємо. Вмів їх використовувати Погрібний. До цього дійшов поступово, спершу я його полюбив як викладача університету, потім захисника Олеся Гончара, потім блискучого публіциста високого рангу. Він чистий, правдивий чоловік. Коли він помер, мені дуже хотілося зі своїх квітів зібрати національні кольори — синій і жовтий, і прийти сюди до нього. І я прийшов.
Це дивовижно чиста і славна людина, і дивовижно практична людина, віртуозно прагматична.
У цій ситуації, що є, кожен повинен знайти міру мудрості, віртуозності й дати раду з усім тим, що до нас прийшло, бо ми винні всі у тому, що сталося”.
Скульптор Микола Білик: “З Анатолієм я познайомився 20 років тому, коли робив меморіальну дошку Борисові Грінченку. Він тоді був у мене у майстерні й дуже вболівав, бо він спеціаліст у творчості Грінченка. Зараз його немає, до мене звернулася родина: Галина Григорівна і два сина — Віталій і Валентин, вони мої співавтори. Ми втілили суто український задум. У рішенні цього пам’ятника я йшов від козацького хреста, що має свою символіку: дерево життя, дерево роду, книжка як символ духу, квіти України — мальви, соняшник, калина, які він любив. Ну й, зрозуміло, вислів, який кожен українець знає: “Якби ми вчились так, як треба”, що виконаний в граніті”.
Ректор Києво-Могилянської національної академії Сергій Квіт: “Я студент А. Г. Погрібного. Анатолій Григорович умів захоплювати своєю справою. Він знайшов себе як у тому часі, так і в цьому ”.
Власкор “СП”
