Віталій РОМАНЧЕНКО,
просвітянин, м. Бердянськ,
Запорізька обл.
Від початку незалежності 1991 року Україна так і не стала Українською за духом. Відповідно до перепису 2001 р., українці становлять 77,8 % загального складу населення держави. Однак гуманітарна ситуація та національний склад українського політикуму викликають сумніви з приводу простого запитання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі, чи рабами колоніальної адміністрації? Варто поглянути правді в лице…
Декілька слів про освіту. Чи справді право українців на навчання рідною (державною) мовою гарантоване, свідчить кількість українськомовних шкіл у Криму: станом на червень 2010 р. їх “аж” 7, (на одне місце в українській школі претендує сім учнів). Загалом, лише 7,3 % учнів Криму навчаються українською мовою, тоді як українці, згідно з переписом 2001 р.,становлять 24,4 % населення АР Крим. 2008 року у ВНЗ автономії лише 5 % дисциплін викладали державною мовою. Ось така “насильна українізація”, хоча, за логікою, сьогодні наша держава могла б мати вже українськомовну генерацію молодих фахівців. Навряд чи за влади В. Януковича та Партії реґіонів ситуація зміниться на користь українства…
Як заявив міністр освіти Табачник, зміни відбудуться у шкільному курсі зарубіжної літератури: тепер під словом “зарубіжна” варто розуміти “російська” (офіційно курс матиме назву “Світова література”), адже міністр вирішив наповнити даний курс переважно творами російських класиків: “російська література займатиме три чверті навчального процесу”. Більш того, постановою Кабінету Міністрів № 642 від 28 липня 2010 року скасовано обов’язковий іспит з української мови для аспірантів, а ще навесні 2010 року міністр освіти Табачник провів через Кабмін рішення відмінити іспити з української мови для бакалаврів. Також скасовано обов’язкове тестування випускників українською мовою. Чим пояснюється дана мовна політика? Невже серед українських старшокласників існують такі, хто не здатен прочитати питання тесту українською, абсолютно не знає мови? Невже бакалавр, аспірант має право не знати державної мови досконало? А кому потрібні малограмотні вчителі, науковці й державні службовці? Отже, національно свідомі молоді фахівці та українськомовна наука не входять у плани прокремлівського режиму України. Це єдине об’єктивне пояснення нової мовної політики нинішньої влади.
Де українські газети, книги, радіо, мультимедіа? В Україні не існує жодного цілком українськомовного телеканалу, більше того — Першим Національним телеканалом керують російськомовний Єгор Бєнкєндорф та Валід Арфуш (який не те що української не знає, він і російською мовою говорить погано). Засилля російських серіалів “Кадєти”, “Солдати”, “Русскій спецназ” вселяють глядачам віру в силу і незмінність “русскіх ценностєй”. Відверто дивує ця однобічність — переважають саме російські серіали, а де ж показ польських, словацьких, угорських, чеських? Чому російські фільми і серіали не дублюють (на відміну від американських), а лише оснащують субтитрами? Таких питань безліч, однак на те й існує держава, аби проводити державну політику в гуманітарній сфері. Наприклад, державна стратегія з відродження й захисту української мови та культури мала б, на мою думку, включати:
— нормативно-правову регламентацію видавничої діяльності (податкові пільги для українськомовних видань з введенням обмежень для неукраїнськомовних);
— широку пропаганду національної культури, мови, історії у ЗМІ та навчально-виховному процесі;
— підтримку української історичної науки як фундаментальної частини Відродження національної самоідентифікації українців (одночасно — заслін супроти дилетантських, псевдонаукових та антиукраїнських праць);
— сприяння розвиткові нової генерації українських письменників, музикантів, режисерів;
— акцентування уваги на новітніх тенденціях культури, завдяки чому можна буде уникнути упередженого ставлення до української культури як “шароварщини”;
— розроблення і впровадження програми розширення та оновлення навчальних матеріалів, оскільки українські навчальні заклади від дитячого садка до університетів не оснащені українськомовними аудіовізуальними засобами, комп’ютерним програмним забезпеченням та новітньою літературою (більшість бібліотек українських ВНЗ складаються з видань радянських часів);
— розширення повноваження Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, ввівши до її компетенції боротьбу з антиукраїнськими проявами у ЗМІ. Дана проблема вкрай важлива, слово академіку Іванові Дзюбі: “Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, — під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Коли читаєш цю пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем…”;
— законодавче сприяння розвитку українізації всіх сфер суспільного буття, передусім телебачення та газет, кінематографа, перекладної літератури;
— широке висвітлення культурного життя закордонних осередків українців, підвищення ролі Світового Конґресу Українців.
Українську мову століттями нищили, забороняли, тож нині влада мусила б і має моральне право вжити заходів для відновлення історичної справедливості. Однак у це слабко віриться…
Вавилон, за Старим Заповітом, розпався після розповсюдження багатомовності як Божої кари. Такі самі процеси можливі й в Україні з введенням системи реґіональних мов. Партія реґіонів ставить програмною метою мовну федералізацію України. Наприклад, скандально відомий своїми орфографічними помилками губернатор Одещини Е. Матвійчук обіцяє до жовтня 2010 р. ввести російську як реґіональну мову на Одещині; прем’єр-міністр Криму В. Джарти (ще один “політичний українець”) оголосив одним зі своїх стратегічних завдань введення російської як державної на півострові. Можливо, дані аспекти є лише пропагандою, оскільки при руйнації економіки та зниженні життєвого рівня населення Партії реґіонів нічого не лишається, як тільки спекулювати на мовній політиці, однак у 2006—2007 рр. Запорізька, Донецька, Миколаївська та інші області вже намагалися проводити мовний сепаратизм… Хоча у судовій сфері українофоби вже перемогли, оскільки за Законом України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р. — російська фактично стала офіційною (стаття 12). Державний статус української мови (ст. 10 Конституції) нівелюється.
Європейська хартія реґіональних мов, на яку так охоче посилаються члени провладної коаліції з несумісною назвою “Стабільність і реформи”, передбачає захист мов, яким загрожує зникнення (міноритарні мови), хоча російській мові зникнення, відверто кажучи, не загрожує. Та й введення реґіональної мови — повноваження винятково Верховної Ради, а не, наприклад, міської ради Харкова, що просто не має компетенції для ухвалення відповідного рішення. Сама ж Хартія передбачає лише заходи з охорони певної мови, а не набуття мовою офіційного статусу. Свою роль зіграв і неточний переклад Хартії, що призвів до конфліктної ситуації: російська мова де-факто може витіснити українську з України. Напрошується просте і риторичне, але фундаментальне для нашої нації запитання: чому українська мова в Україні має змагатись з російською? Невже ми суб’єкт Російської Федерації? Офіційно — поки що ні, а фактично?
Україна — дивовижна країна. Якщо ви спілкуєтесь винятково українською мовою, носите вишиванку, не приховуєте патріотичних почуттів — на вас, щонайменше, повісять ярлик “фашиста”, “нациста”, “русофоба”. Якщо ви носите символіку з зображенням тризуба, портретами великих українських діячів (Шевченка, Бандери, Шухевича і т.п.) — вас знову звинуватять в екстремізмі. Однак, якщо ви спілкуєтесь винятково російською, публічно зневажаєте українську мову, носите футболку із зображенням Сталіна, серпа і молота, російського триколора або імперського двоголового орла — вас навряд чи звинуватять в українофобії чи фашизмі. Привселюдно і безкарно спалювати Державний Прапор України стало традицією антиукраїнських організацій Криму, тоді ж як спроба спалити російський прапор наштовхнеться на потужну протидію населення Криму. Віруючих Московського Патріархату під час візиту до України Патріарха Кирила (Гундяєва) у липні 2010 р. співробітники міліції охороняли, а учасників ходи Київського Патріархату правоохоронці затримували на під’їзді до Києва…
Злочинна соціально-економічна політика влади у 1991 — 2010 рр. призвела до втрати Україною 6 млн громадян, замість яких до країни прибули сотні тисяч іноземців (переважно китайців та представників народів Кавказу і Закавказзя). В Україні ми, будучи українцями, можемо не знати української (державної мови, мови більшості народу), але зобов’язані знати іноземну російську, інакше елементарно не зможемо читати газети і книжки.
Україна без українців — не тільки перспектива далекого майбутнього, але й цілеспрямована стратегія п’ятої колони, що на початку 2010 р. взяла необмежену владу в державі. Отже, перед нами, українською нацією, стоїть фундаментальний вибір: або ми будемо спокійно спостерігати за руйнацією підвалин нашої державності, перетворимось на “малоросів”, “недоросіян”, людей без минулого і майбутнього, або станемо єдиним фронтом проти антиукраїнської, комуно-олігархічної влади, що своїм існуванням становить загрозу для нас і нашої Батьківщини.
