Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Продовження.
Початок див. у ч. 20, 21, 23, 24, 26, 29, 32, 34 за 2010 рік
На перших порах українці багато домоглися. Так, у Краківському дистрикті почала активно вживатися в закладах і публічних місцях українська мова, видаються українськомовні “Краківські вісті”, німецька влада в Генеральному губернаторстві узгоджує із Українським Центральним Комітетом призначення українців війтами і солтисами. Навіть у тих селах, де українці не є більшістю. Правда, натомість німецький режим в Галичині віддає у зайнятті адміністративних посад перевагу полякам. Очевидно, що це вносило конфліктний вірус у взаємини між українцями і поляками.
22 травня 1940 року влада Люблінського дистрикту урочисто, в присутності Голови Українського Центрального Комітету Володимира Кубійовича, передала Холмський римо-католицький кафедральний собор та 20 церков, які були за згодою довоєнної польської влади підпорядковані цьому римо-католицькому собору, Українській Автокефальній Церкві. Поверталися в лоно Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Діонісієм і православні церкви. Митрополит Діонісій після аудієнції у Вавелі 23 вересня 1940 року з губернатором Гансом Франком започатковує українізацію Православної Церкви, висвячує на єпископів І. Огієнка і архімандрита Паладія. Його Церква нараховує 241 тис. прихожан, Українська Греко-Католицька — 315 тис.
Йшлося про відновлення історичної справедливості, принаймні, набуття українцями тих прав, які вже в ХХ столітті були порушені. Українці пам’ятали, як відомий польський політик Роман Дмовський, який очолював створений у серпні 1917 р. у Женеві Польський Національний Комітет, вже 1917 року розробив план поділу українських земель і демонстративно, ще не маючи за своїми плечима незалежної Польщі, вручив державам Антанти цей проект. Ясна річ, українські землі, за планами Дмовського, мали б бути поділені між Польщею і Росією. До речі, за одним із кількох проектів пропонувалося відновлення статусу автономії Польського Королівства в складі Росії. І якщо Юзеф Пільсудський не розглядав Україну як можливе нове державне утворення, хоча визнавав права українців, білорусів і литовців на самовизначення, то Роман Дмовський обстоював ідею якнайбільшого поглинання східних земель відновленою Польщею і не поділяв думки щодо виходу України зі складу Російської імперії та перетворення її на незалежну державу: “Україна стала б виразкою на тлі Європи”1.
Ці плани розглядали в окупованому у вересні 1917 р. військами Центральних держав Королівстві Польському, для якого Німеччина і Австро-Угорщина створила Регентську раду, яка й мала керувати окупованими територіями. Саме Регентська влада оголосила 7 листопада 1918 року незалежність Польщі. Перші кроки незалежної держави були рішучими: усунення від влади окупаційних органів урядування та створення національних збройних сил. На начального вождя збройних сил Польщі був призначений Юзеф Пільсудський, а вже 22 листопада його іменують Тимчасовим керівником Польської держави.
Польща з перших днів відновлення незалежності почувалася впевнено, діяла рішуче, бо вже в січні 1919 року рішенням Паризької мирної конференції держави Антанти закріпили статус Польщі як незалежної держави. В Антанти були власні плани щодо Польщі, бо загроза більшовицької Росії та невиразна налаштованість Німеччини, яка переживала драматичні події (повстання матросів імператорського флоту в Кілі, загальний відступ німецької армії і, врешті-решт, зречення 10 листопада 1918 року імператором Вільгельмом ІІ престолу) схилили країни Антанти до рішення визначити роль Польщі як буферної зони і проти російського більшовизму, і проти Німеччини.
Українці Східної Галичини і Буковини добре запам’ятали думку Тимчасового керівника Польської держави Пільсудського про права українців на самовизначення, до того ж їх спонукала до активних дій щодо виборення національного державного утворення і розпад імперії Габсбургів та утворення на території коронних земель Габсбургів нових національних держав.
Спочатку члени УНРади К. Левицький, Я. Цегельський та інші чільні діячі вважали, що “владу потрібно отримати від австрійського намісника лише з дозволу цісаря, а не збройним шляхом”2.
Але події в Європі та Російській імперії так драматично розвивалися, що УНРада направила в той же день, 31 жовтня, делегацію на чолі з К. Левицьким до намісника Галичини Гуйна з вимогою передати УНРаді всю повноту влади в Галичині-Буковині. Був знайдений відповідний правовий привід — цісарський маніфест від 16 жовтня, який дозволяв за одностайним побажанням українського народу передати владу УНРаді. Та була інша, значно складніша проблема — Польща, яка в особі передусім Юзефа Пільсудського гарячково думала над убезпеченням себе від тиску Німеччини і Росії. Польський лідер майбутнє незалежної Польщі бачив у федеративному союзі з сусідніми країнами, передусім із Литвою, Білорусією і Україною на чолі з Польщею.
28 жовтня 1918 р. постала незалежна Чехословаччина, 29 жовтня — Королівство Сербів, Хорватів та Словенців, 31 жовтня збройне повстання в Будапешті вирішило незалежницьку долю угорського народу, 11 листопада у Варшаві було проголошено Другу Річ Посполиту, 12 листопада імператор Австро-Угорської імперії зрікся престолу, що означало крах цього імперського державного утворення, і в цей день, 12 листопада, Карпатська Русь проголосила державну незалежність.
Проголошення 1 листопада 1918 року Західно-Української Народної Республіки прискорило певною мірою і крах Австро-Угорської імперії, і появу нових незалежних держав. Військовий комітет УНРади на чолі з Дмитром Вітовським діяв рішуче — українці пішли на збройне захоплення влади, бо усвідомлювали, що шляхом переговорів із країнами Антанти, а також із Польщею не вдасться досягнути швидких рішень на свою користь. До того ж члени УНРади знали про створення польського Ліквідаційного комітету і розуміли, що проголошення незалежної Польщі відбудеться найближчими днями і польські очільники обов’язково запропонують програму відновлення Польщі в кордонах 1772 року.
Але УНРада на це не зважала, схвалюючи “Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії”, створюючи вищий орган виконавчої влади — Тимчасовий Державний секретаріат (згодом — Рада Державних секретарів Західно-Української Народної Республіки) під головуванням Костя Левицького. Особливе занепокоєння і роздратування Польщі викликав прийнятий 16 листопада конституційний закон “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки”. Згідно з новим адміністративним поділом, який передбачав 49 повітів, кордони нової української держави поширювалися на схід від річки Сян, загальна площа її склала близько 40 тис. кв. км із 4 млн населення3.
11 листопада 1918 року поляки захоплюють Перемишль, а 19 березня 1919 р. польські війська вже пішли наступом на Львів. Почалися кровопролитні українсько-польські бої. 30 квітня Львів опинився в руках поляків. Румунські війська захоплюють Буковину. 16 липня 1919 р. вцілілі частини Української Галицької Армії переходять Збруч і з’єднуються з військами Директорії. Західно-Українська Народна Республіка впала через розгорнуту Польщею агресію і цим “оживила” давні конфлікти та взаємопоборення між українцями і поляками. Тогочасний прем’єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж згодом напише: “Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитві за кращими шматками спадку померлих імперій… ніхто не завдав нам стільки неприємностей, як поляки. Сп’яніла від молодого вина свободи, яке їй дали союзники, Польща знову уявила себе цілковитою господинею Центральної Європи… Право народів самим визначати свою національну приналежність було негайно відкинуто польськими лідерами”4.
Великобританія в особі прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа, на відміну від Франції, передусім її прем’єр-міністра Жоржа Клемансо та маршала Фердинанда Фоша, які орієнтувалися на створення великої Польщі за рахунок земель сусідніх народів, підтримала так звану доктрину Вільсона. Президент США Вільсон обстоював право фінів, литовців, латишів, українців на можливість вільного розвитку. Цю позицію в доктрині Вільсона поділяв Ллойд Джордж, а представники Сполучених Штатів однозначно заявили, що Східна Галичина “не повинна належати Польщі”5.
Великобританія і США, по суті, однозначно підтримували право України на свою незалежність. Так, Сполучені Штати “висунули водночас певні рекомендації: підтримати самостійну Українську державу; передати Східну Галичину Україні; якщо Україна перебуватиме “в стані хаосу”, передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому; Крим повинен належати Україні як природний материк.
США та Великобританія також виступили проти польської інвазії в Галичині. Аргументи полягали в тому, що воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки”6.
Західноукраїнські політичні лідери і державні діячі, передбачаючи Злуку ЗУНРу з Українською Народною Республікою, виходили з того, що 9 лютого 1918 року УНР у Бресті, відразу після проголошення Українською Центральною Радою у січні 1918 року самостійності Української Народної Республіки, підписала мирний договір з чотирма центральними державами. Згідно з цим міжнародно-правовим актом, до складу Української Народної Республіки приєднувалися землі Польського Королівства, які розташовані вздовж лівого берега Бугу — з Ромашовим, Замостям, Холмом та Білою Підляською.
Ці землі входили до створеної Російською імперією 1912 року Холмської губернії, на території якої переважали українці — їх нараховувалося, за російським переписом населення 1897 р., понад 70 %.
Польська сторона не сприймала рішення Брестського договору, а тут ще Австро-Угорська імперія відмовилася ратифікувати цей договір, чим ускладнили домагання українців щодо відокремлення Галичини та Лодомерії.
Поляки ніяк не згоджувалися на поділ Галичини на Східну Галичину, яку вони традиційно і вперто називали Східна Малопольща, і власне польську Галичину, і претендували на “повну” Галичину. Але цю проблему не могли розв’язати ще й тому, що назріла потреба вирішувати долю тих територій, які належали до колишньої Австро-Угорщини, і Східна Галичина не могла “випасти” з контексту цієї великої проблеми, до речі, пов’язаної з російськими інтересами.
Незабаром був підписаний Версальський трактат, але в ньому кордони Польщі, які не були позначені в цьому договорі, мали б пізніше бути встановлені. 20 листопада 1919 року центральні держави вигадують так званий мандатний принцип, тобто ухвалили діяти й далі за мандатною концепцією. Польщі було обіцяно надати мандат на Східну Галичину на 25 років, а далі статус Східної Галичини визначатиме Ліга Націй. Та Польща швидко вхопилася за цю ідею керуватися мандатом на право володіння Східною Галичиною і почала активно порядкувати в цьому краї. І хоча еміграційний уряд ЗУНРу на чолі з Є. Петрушевичем намагався опротестувати ці дії Польщі, а також мандатне рішення центральних держав, Польщі, яка мала велику підтримку Франції та інших держав Європи, вдалося добитися заяви Ради Амбасадорів від 12 липня 1921 р. про невизнання уряду ЗУНР, а отже, і права цього уряду представляти цю територію та її населення.
Українці програли дипломатичну боротьбу і за Волинь, яка була під російською окупацією. Держави Антанти 8 грудня 1919 р. визнали, посилаючись на рішення Версальського договору, право Польщі на встановлення регулярної адміністрації на захід від лінії, яка охоплювала Королівство Польське, утворене ще 1815 року на Віденському конґресі, разом із колишньою Білостоцькою областю.
“Лінія Керзона” — це і є та назва лінії, яка дозволяла Польщі вводити своє адміністрування на захід. Крім того, Польща виношувала плани розширити свій вплив і на території, розташовані на схід від “Лінії Керзона”.
Чи не найдраматичнішою крапкою, поставленою на зменшуваній, мов шагренева шкіра, карті України, була політична польсько-українська конвенція, підписана між УНР і Польщею 21 квітня 1920 р. Єдина позитивна особливість цієї конвенції — визнання права України на незалежність, все інше — ганебні поступки, зокрема відмова УНР від західних територій Волині, Підляшшя та Східної Галичини.
А вже останньою крапкою на існуванні Української Народної Республіки стали російсько-польські мирні переговори, які розпочалися 21 вересня 1920 р. у Ризі.
1 Романюк Р. Польська політична думка початку ХХ століття і проблема відродження української державності // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. Вип. 4. — 202. — С. 352.
2 Томюк І. М. Галицька армія в боротьбі за державність і соборність України.(1918—1920 рр.): Дис… канд. істор. наук: Національний університет “Львівська політехніка”. — Львів, 2004. — С. 10.
3 Костів В. Конституційні акти відновленої української держави 1917— 1919 років і їхня політично-державна якість. — Торонто. 1964. — С. 165.
4 Ллойд Джордж Д. Права о мирных переговорах. В 2-х т. — М.,1957. — Т. 1. — С. 266, 268-269.
5 Див. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. У 7 т. — Скрентон, США. 1962—1966. — Т. 4. — С.140—141.
6 Яневський Данило. Проект “Україна” або Крах Симона Петлюри. Харків. “Фоліо”. — 2010. — С. 181—182.
