ВІД АРЕШТІВ УРЯТУВАВ ЗЕМЛЕТРУС У ВІРМЕНІЇ

Університетське видавництво “ПУЛЬСАРИ” завершило випуск тритомного документального роману-колажу Богдана Гориня “Не тільки про себе”. Масштабний твір висвітлює події недавньої історії, виводить колоритну галерею особистостей зі світу мистецтва, літератури, політики, знайомить з величезним масивом документів і світлин. Пропонуємо увазі читачів фраґменти розділу з третьої книжки Богдана Гориня.

10 грудня 1988 року випадало 40-річчя прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Українська гельсінкська спілка не могла пропустити таку важливу дату. Подавати заяву в міськвиконком з проханням дозволити мітинг не мало жодного сенсу — відмова гарантована. Тому замість того, щоб просити дозволу, я вирішив поставити владу міста перед фактом і 29 листопада відніс у міськвиконком повідомлення такого змісту:
“Повідомляємо, що 10 грудня о 14 год. на площі біля Театру опери та балету ім. І. Франка відбудеться загальноміський мітинг, присвячений 40-річчю прийняття Загальної декларації прав людини — видатного правозахисного документа XX століття. Просимо озвучити мітинг, а також допомогти виділеній нами групі порядку в забезпеченні нормальних умов його проведення.
За дорученням ініціативного комітету Богдан Горинь”.
Через кілька днів мене викликали у міськвиконком. В. о. голови І. М. Панцюк зачитав рішення міськвиконкому про заборону мітингу і додав від себе, що на цей раз влада буде діяти з усією суворістю закону. Кілька разів наголосив: “Я вас попередив!” Вручити мені письмовий текст відмовився: “Вас повідомили усно й цього цілком достатньо!”
Отже, треба було чекати найгіршого варіанта: силового розгону мітингу й арешту його ініціаторів та активістів. Така твердість І. Панцюка (поза сумнівом, погоджена з прокуратурою і КДБ) давала підставу зробити висновок, що для комуністичної влади правозахисний рух представляв серйозну загрозу, а тому вона готова будь-якими способами зупинити розгортання його.
Назріваючий драматичний розвиток подій був несподівано зупинений повідомленням про землетрус у Вірменії, про великі жертви, яких зазнав вірменський народ, у зв’язку з чим у країні було оголошено траур. Виникла непроста ситуація: як бути? Відмовитися від проведення мітингу чи все-таки провести запланований захід? 9 грудня ввечері, у переддень мітингу, на моє помешкання прийшов стривожений Чорновіл. Обговорили різні варіанти можливого розвитку подій. Зійшлися на думці, що відступати в жодному разі не можна. У зв’язку із землетрусом у Вірменії й проголошеним у країні трауром мітинг до Дня прав людини в силу обставин буде траурним. У своїх виступах ми повинні на цьому наголосити, висловивши співчуття вірменському народу, що зазнав великих втрат. Про рішення трансформувати захід я телефоном повідомив обласну і міську міліцію.
О 13 год. 30 хв був уже на площі біля оперного театру. Очікуючи на В. Чорновола, бачив, як люди заповнюють площу і прилеглі вулиці. Поруч зі мною з клунком необхідних речей (на випадок арешту) стояла дружина Оксана. Сказала, що не відступить від мене до кінця мітингу. В її словах була така твердість і рішучість, що я не смів заперечити. Я звернувся до зібрання з проханням зберігати спокій і витримку, оскільки влада має намір застосувати до учасників мітингу силу.
У цей час до мене підійшов міліціонер і сказав, що має супроводжувати мене до представників влади, які перебувають у штабі народної дружини. “Я йду з тобою!” — твердо заявила Оксана, вхопивши мене під руку. Люди, побачивши, що мене забрав міліціонер, почали протестувати. У той час підійшов В. Чорновіл, якому сказали, що Богдана Гориня забрала міліція. Він звернувся до народу зі словами обурення.
У будинку, де розміщувався штаб народної дружини, я побачив, що коридор і кімнати були вщерть заповнені міліцією і змопівцями з прикріпленими до боку кийками. Можливо, мене покликали для того, щоб я побачив, яка сила зібрана для “наведення порядку”. У кабінеті сиділи Панцюк, голова Ленінського райвиконкому Літюга, секретар міськкому партії Мартинюк, начальник міліції міста, невідомі в штатському. Мені нагадали, що міськвиконком заборонив проведення мітингу, про відповідальність за невиконання рішення влади. Я ж доказував, що повідомлення про мітинг подав у зв’язку з відзначенням у всьому цивілізованому світі міжнародного правозахисного документа, а тому влада не мала права заборонити цей захід. Крім того, організатори мітингу вирішили висловити співчуття вірменському народові, закликати громадян Львова переслати посильну грошову допомогу на підтримку постраждалим від землетрусу. Я наголосив, що мітинг матиме траурний характер, влада не має підстав його заборонити.
Під час розмови крізь вікна чути було наростаючу силу невдоволення людей, що заповнювали площу. Вони скандували моє прізвище, викрикували слова протесту проти затримання. Тим часом мені зачитали заготовлений документ про відповідальність за проведення мітингу. Я спокійно вислухав і сказав, що готовий відповідати, але в даний момент маю піти на площу і повідомити про День прав людини і про велике нещастя, яке спіткало вірменський народ. Чоловік у штатському переговорив з кимось по рації і, глянувши у мій бік, сказав, що я можу йти.
— Підемо разом! — сказав присутнім І. М. Панцюк.
Коли ми вийшли з приміщення штабу народної дружини, до людей звертався В’ячеслав Чорновіл. Він гаряче обурювався тим, що у День прав людини на очах тисяч людей порушують ці права, Богдана Гориня заарештували тільки за те, що він — ініціатор проведення мітингу. На площі не вщухав гул, викрики протесту проти влади, вимоги звільнити мене. Коли, пробившись крізь щільно заповнену площу, я став поруч із Чорноволом, мене зустріли радісними вигуками і оплесками. Вигуками “Ганьба!” зустріло велелюдне зібрання представників влади — І. Панцюка. А. Мартинюка, В. Літюгу та ін., що стали поруч із Чорноволом.
З перспективи часу цікаво буде ознайомитись, як цей мітинг описано у листку прес-служби УГС.

“ДЕНЬ ТРАУРУ” ЧИ ШАБАШ ПОГРОМНИКІВ?
Як Українська гельсінкська спілка, так і влада, кожен по-своєму готувалися до 10 грудня — Дня прав людини. Ми видрукували і розповсюдили немалий тираж Загальної декларації прав людини, 40-річчя прийняття якої закликали відзначити мітингами, дискусіями, вечорами. Центральною подією намітили мітинг у Львові біля оперного театру. Ініціативний комітет повідомив про мітинг владу. Було роздано і розклеєно по місту тисячі оголошень. Львівська філія УГС та групи, що приєдналися до організації заходу, формували службу порядку, малювали на голубому “ООНівському” тлі правозахисні гасла.
Влада теж готувалася. 3 грудня безпідставно заарештували на 15 діб одного з активних організаторів мітингу Степана Хмару. 5 грудня викликали у міськвиконком Богдана Гориня, голову Львівської філії УГС. Там цілий загін партійно-радянських чиновників заявили про заборону мітинґу і лякали можливими наслідками. Наступного дня для такої само процедури викликали В’ячеслава Чорновола. З перших днів грудня (ще до офіційної заборони) містом ходили дільничні міліціонери з “чорними списками неблагонадійних” і застерігали від участі в мітингу. Обійшли таким чином тисячі квартир.
Рішення про заборону мітингу 10 грудня в місцевій пресі так і не з’явилося, однак львівське радіо і телебачення 8 грудня передали звернення міськвиконкому, в якому говорилося: “Оскільки мета мітингу не відповідає завданням і принципам перебудови, переслідує інтереси окремих осіб, які проявили себе раніше як екстремісти, закликали до міжнаціональної ворожнечі, небезпечних правопорушень, міськвиконком на проведення мітингу дозволу не дав”. Залишимо на совісті влади кадебістські теревені про “екстремізм” та “заклики до міжнаціональної ворожнечі” з боку УГС, яка послідовно виступає проти денаціоналізації і за повне задоволення національно-культурних потреб усіх національностей, що населяють Україну, та зауважимо тільки дивний характер отієї “перебудови по-щербицькому”, завданням і принципам якої, виявляється, не відповідає Загальна декларація прав людини.
Не сподіваючися на послух львів’ян, перелякані владці повели й іншу підготовку. Як повідомив нам таємно один з офіцерів міліції, якій непросто воювати із власним народом, на розгін мітингу було приготовано не тільки дислоковану у Львові роту спеціального призначення (150 відтренованих молодчиків) і міліціонерів з цілої області, а й курсантів міліційної школи та пожежного училища, до готовності приведено навіть регулярні війська… Так боятися власного народу, що вирішив зібратися на мирний правозахисний мітинг, можуть тільки люди, які дуже перед народом завинили…
Але до майже неминучого побоїща не дійшло. У зв’язку з вірменською трагедією організатори мітингу вирішили перетворити його на траурний зі збиранням коштів для братнього вірменського народу. Про таке рішення було повідомлено владу. Досягли домовленості, що влада чинити перешкод не буде.
Як і можна було сподіватися, партійно-радянські функціонери набрехали. Правда, міліція і військо під час мітингу ховалися на ближчих і дальніх підступах до оперного театру. Але превентивні арешти почалися за кілька годин до початку. Були заарештовані майже всі члени ініціативного комітету. Івана Макара схопили біля Львівського університету. При цьому люди не віддавали його напасникам. Якась жінка била міліціонера по спині торбинкою і кричала: “Відпустіть Макара! Що ви від нього хочете?” Так само далеко від місця мітингу забрали Ігоря Деркача, Ярослава Борща, Івана Жулинчука та інших активістів УГС. Одних, як Макара і Деркача, тримали в міліційній камері протягом десяти годин без жодних пояснень (що можна було б вважати грубим порушенням закону, якби в Україні зважали на якісь закони), іншим мотиви затримання відверто фабрикували. Так, тернопільчанина Левка Горохівського затримали і привезли у залізничну міліцію, звинувативши у пограбуванні громадянки Польщі. Однак ні польки, ні заяви про пограбування там не виявилося — його протримали кілька годин і відправили в Тернопіль.
Як виявилося, до Львова в цей день з районів і сусідніх областей потрапити було непросто. Людей перехоплювали, частину автобусних рейсів відмінили. Двох посланців Партії національної незалежності Естонії перехопили в аеропорту і, потримавши кілька годин, відправили назад.
Тим часом на майдані біля оперного влада вчинила ще одне крутійство, не пускаючи до мікрофонів організаторів мітингу і запропонувавши людям з огляду на траурний день розійтися. Не вийшло! Голосне скандування “Ганьба!”, “Слово Чорноволу і Гориню!” примусило Панцюка передати мегафон керівникам УГС. Богдан Горинь зачитав відозву. Висловивши “найглибше братнє співчуття братам і сестрам Вірменії в цю тяжку для всіх народів СРСР годину”, відозва закликала до збору коштів та здавання крові для поранених під час землетрусу. Звертаючися до присутніх із закликом “перейнятися розумом і серцем велетенською трагедією, зберігати спокій і організованість”, організатори мітингу зауважували: “Ми вважаємо, що і влада, яка мала намір силою розігнати мітинг, перейметься відповідальністю і серйозністю моменту та вестиме себе гідно”.
Потім Вячеслав Чорновіл запропонував надіслати від присутніх телеграму Президії Верховної Ради Вірменської РСР. Нормально дочитати її Чорноволу не дали. При згадці про об’єднання усіх вірменських земель, тобто про Карабах, секретар міськкому партії Адам Мартинюк зробив знак — і над площею залунала гучна музика, яку не вимкнули навіть коли Чорновіл закликав вшанувати пам’ять жертв хвилиною мовчання і присутні оголили голови.
Підняті було завчасно заготовлені гасла “Геть Щербицького!” та ін. на прохання Б. Гориня опустили. Люди довго не розходились, оточивши активістів УГС. Нарешті влада таки почала розганяти людей. Пресова служба УГС”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment