ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ: КРИЗА ВІКУ?

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

…Якось кілька років тому зі схожого приводу вже випадало стверджувати: т. зв. дитяча література дитинчавіє. Та, очевидно, цей процес виявився позірним і тимчасовим. Визріли виграшні видавничі проекти. Здається, завдяки окремим із них скеровуватися в ігрове, пізнавальне й недидактичне річище стало престижно. Причому навіть “дорослим” авторам, серед яких віднайшлося чимало харизматичних оповідачів для наймолодших.
Парадоксально, утім тепер актуальності набирає інша “вікова проблема”. Ідеться про химерну акселерацію творів, цікавих для юної аудиторії. Роксана Харчук утвердила симптоматичний термін — “підлітково-дитяча альтернатива” в новітньому мистецтві. Власне, саме мистецька повнота в текстах низки письменників таким означенням ставиться під сумнів. Проте застереження поважної дослідниці, здається, не вичерпують теми неметафоричної “підлітково-дитячості”.
Справді, двотисячні роки в літературі (принаймні, у прозі) вирізнялися не лише апетитом до стрімкої розкрутки, а й ревною боротьбою за аудиторію. Чи не внаслідок цього палітурки зарясніли злегка екзотичними найменнями. У моду ввійшла пестливість на все поспіль. На “посібники” Любка Дереша про “цікаве дорослішання” й розширення свідомості (далеко не самим фактом дорослішання). На такий же, реалістичніший, “цитатник” Сашка Ушкалова. Зрештою, на міфологічні видива Тані Малярчук. На романтичність Іри Цілик. На історію Галі Ткачук про ніби достеменних героїв молодшого шкільного віку.
Річ зовсім не в тому, що уявляти себе в пенсіонерських пантофлях, — природно, найпринизливіший моветон для молодих літераторів. Прикметно, що образ їхнього читача так і зостався у м’якій супрематичній розмитості. Романи, видрукувані Дерешем-старшокласником, цікаві насамперед для однолітків автора на момент написання. Абітурієнтам Сашкам теж до снаги віртуально поспілкуватись саме із “Сашком”, а не з офіційним “Олександром Леонідовичем”… Імідж тямущого, говіркого ровесника мимохідь впускає сьогоднішні бестселери до хрестоматійних запасників “дитячих творів”.
Дозволю собі тут не звертатися до теми Довженка-“Сашка”, а послатися на іншого тезку Ушкалова та славетного режисера. Сашко Дерманський — певний виняток з окресленого ряду. Цей прозаїк уже тривалий час безпосередньо уособлює нову літературу для дітей. Однак його чергова книга — “Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ” — і підштовхнула до есеїстичного викладу цих роздумів.
Видання в майже бездоганному “А-ба-ба-га-ла-ма-гівському” візажі продовжує історію про дружбу школярки Соні з добрим прибульцем із потойбіччя. Понад те, перший роман із запланованої трилогії можна було б зарахувати до найуспішніших знахідок у найвимогливішій із ланок літпроцесу. Шкода лише, що “сиквел” у кращих традиціях блокбастеру провалився.
Зізнаюся з “дорослої” перспективи: дебютна книжка підкуповувала не лише фактом дружби дівчинки з симпатичним, вайлуватим Чу. У цьому С. Дерманський навіть не оригінальний, принаймні, на тлі притчі во язицех про “красунь і чудовиськ”. Натомість, твір проймав наскрізною доброзичливістю й іронічним зухвальством. На зміну влучно названим, хоч алегоричним Нестайковим “Пантерам Ягуарівним”, з’явилася картина школи, реальної до кісткового мозку, з її пародійними концертами в актових залах і директором-шанувальником жуйки. Герої намугикували під ніс “Океан Ельзи” чи “С.К.А.Й.”. Події на батьківщині чудовиська виводилися з відчуттям живописного розмаху.
Другий роман, на жаль, “по-потойбічному” демонструє певні мінуси переліченого. Тяжіння до історичної точності зашкалює. Щедротна описовість переростає в самоціль. І найголовніше — усе це підноситься не як заборонений любко-дерешівський плід.
В анотації Іван Малкович щиро зізнається, як до пізньої ночі смакував епізодами з книжки, обговорюючи їх із сином. Мабуть, шляхетна самовпевненість — найнебезпечніша прикмета в акселерації літератури для дітей. Комусь на родинному дозвіллі “Ч. Ч. в Країні Жаховиськ” також розрадливо стане в пригоді. Однак, наважусь припустити, не безпосередньому адресатові.
Доладненький пухнастий Чу з директором Хуба Бубою де в чому перевершує примітивні мультжуйки, яких досі не бракує на екрані. Прикро, та в кінематографічність, яку нахвалює видавець, втручається низькопробна анімаційна карикатурність. “І що ж за контекст її спричиняє?” — поцікавитесь ви. Щонайдитинніший: вибори. Вибори монстрів. І йдеться не лише про введені ілюстрації “Україна для чудовиськ”, зрозуміліші та злободенніші для батьків і старших братів (не в політичному сенсі). Окрім дотепного опису процедури болотування — так-так, не балотування, а стоїчного відсиджування передвиборчого строку в багнюці — є ще й агітація. Провадить її наш герой із “ригламою” (це вже наче гра з “рекламою”)… Щойно перехожі ловитимуть ґав і, що найстрашніше, не читамуть гасла з обіцянкою на політичному плакаті, фізія бабая наригає на них… Після цього мені найбільше “захотілося” вірити зовсім дорослим літературознавцям, які кажуть, буцімто у творі для дітей провідними є гра та фантазія…
Із фантазією поталанило іншому персонажеві — Вові-неформалу, тимчасовому доглядальникові за Сонею, а заодно — її й чудовиськовому поплічнику. Мова в неформала ігрова до неможливого. Себто до “цілком дитячого” вставного слова “бляха-муха”, яким витіснились ущент попсові й малодієві рядки всіляких “Океанів…”.
Урешті, сама дружба з найрізноманітнішими потойбічними істотами… Автор упевнено не схотів обмежувати демонологічний кругозір Соні “неправильним” Чудовим Чудовиськом. Гідною кандидатурою для чуйних, а, поготів, материнських (!) взаємин виявляється Мара-Потороча. Доведена до відчаю непослухами-потерчатами, вона вирішує визволити малу людинку й дарує синюватий вогник…
Безперечно, дати змогу лихому дорости до добра — мета кожного хорошого твору для дітей. Тільки досягає її кожен у власний спосіб. Не хочеться бути марудно-дидактичним, але чи всілякому злу повинна даруватися ця можливість? Може, в дідусеві Оху з народної казки тепер просто прийнято впізнавати надміру безкорисного “менеджера з персоналу”?..
Гадаю, викладені зауваги все одно “не обов’язкові”. Другий томик про Чудове Чудовисько має шанси ввійти в якусь пафосну “скарбницю художніх шедеврів”. За хорошого піару, а головне — помітного-таки ухилу до акселерації в “доброму й вічному”.
Перебільшувати окремі похибки до масштабів стихійного лиха, звісно, не слід. Адже річ саме в них — у масштабах. На недавній зустрічі з читачами класик російської літератури для дітей Едуард Успенський визнав, що зумисно поєднує у творах підтексти на різне читацьке око. Мовляв, діти прочитують своє — батьки теж.
Тому й винуватець усього — не котресь із дорідних чудовиськ (про нього у планах І. Малковича видати ще третю книгу). Найнестерпніший — брак вигадки, надто смаку в ній. У нас іще так мало історій для наймолодших, де б соціальні парадокси вловлювалися дерзновенно й непубліцистично!.. Настільки мало казкових відчайдушних і мудрих мандрівників реальними вулицями міст!.. Обмаль усе ж добряків поміж тих акселератів!..
Вердикт може бути таким: треба поклопотати про освітню реформу в лісовій школі Всеволода Нестайка, якнайшвидше справити звірятам гідний випускний і влаштувати бодай Косю Вуханя на спеціальність “Літературна творчість”. Однієї об’єктивності заради!..

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ: КРИЗА ВІКУ?

  1. Повірте, діти 12 років, ті, що справді кохаються у читанні, як і ми колись зачитуються Нестайком, а ось сучасну літературу перебирають

Leave a Comment