На перехресті ритму любові

Дмитро Гриньків

Почну традиційно: у видавництві Івано-Франківська 2009 року з’явилася книжка ліричної поезії Василя Рябого “Жар і міраж”.
Якщо читач прагне пізнати поета, його думку, мрії і сподівання, відкрити майстерню, де відбувається чарівне дійство — кування ще гарячого слова, то прошу переглянути лірику. А якщо трапиться, що це ще й лірика інтимна, то можна побачити всю сутність поета, його внутрішню напругу душевного неспокою і потаємного скарбу, яким він найбільше втішається і боронить його від сторонніх — це скарбничка любові й кохання.
І ось переді мною така скарбничка, яку Василь Рябий не загубив собі отак на дорозі або десь у лісі, а прямо приніс на оглядини, можна сказати на великі заручини з тими, кого він любить, поважає і хоче знати, чи його приймуть і відкриють його душевний світ, чи заручини не відбудуться.
Невтомний і неперевершений майстер сонетів, Василь Рябий у збірці “Жар і міраж” цього разу відкриває нам те, що дороге і світле, гаряче і натхненне, сердечне і душевне — райську насолоду кохання, в якій він виступає зримо і відверто, а з іншого боку, його важко впізнати — він під гримом, немов актор у драмі. І в цій драмі невідомо чого більше — поразок чи перемог, адже на те й драма, коли актор і глядач переживають колізію протистояння світлого і темного, добра й зла.
Читаючи поезії з цієї дивовижної збірки, мимоволі стаєш поруч з поетом і споглядаєш не так за грою актора, під маскою якого прихований любомудр Добра, а за його почуттями, за його коханням, в якому вже не актор, а автор, який стає зримим, який не тільки вміє цінувати все ніжне й цнотливе, але й сам виступає мов творець і вчить нас, як впізнати животворящий вогонь кохання. Водночас показує небезпеку, яку приховує цей всепоглинаючий вогонь, попереджає, щоб ухилитися, якщо цього бажає той, хто з ним зустрівся. Проте, як зауважує автор, якщо кохання справжнє — це і є той вогонь, в якому палають серця закоханих.

Щоб дух у вогнищі горів
Й не припинялось чарування
На схрещеннях ночей і днів.

Поет, оглядаючись, не може відірватися від почуття, яке він колись пережив і йому “кортить таки вернутись назад і пригубити сонцедощову краплину”. Мимоволі ловлю себе на думці, які ми, поети, споріднені у почуттях, бо кожному із нас надто дорогі, загублені у росах молодечих літ, любовні переживання.
Для автора немає навіть пір року — є відчуття, що він живе в одній порі, і ця пора оте суцвіття високого почуття, яке ніким і ніколи ще не було впізнаним — воно завжди ховається, хоча нам здається, що ми його здобули. І тільки той, хто любив щиро, може побачити, як “сніжинка перейде межу”, поза якою вона зіллється воєдино і сотворить нове життя…

Погруденіло в глибині природи,
з ріки в ріку вода перетекла.
Від невеликих опадів в листопаді
ховається краплиночка тепла.

Та не тривожся, зимність за порогом,
ще десь далеко сніг шукає блиск.
А місяць вперся в наші вікна рогом,
немов так хоче атмосферний тиск.

Цвітуть ромашки в сутінках міражні,
це, може, заметілі тихий шум.
І я не знаю, що мені ти скажеш,
коли сніжинка перейде межу.

Поет вимальовує, а точніше ладом душевних струн творить мелодію, в якій все виступає вартісним і щирим — іскрометна тінь, порух ока, колообіг бажань, неторкані губи, перетікання долонь, награна непокора, голосіння дощу, вишнева ґречність, губінь любінь, жінка розповита, хмільна луна…

Відкрий йому свою печать,
можливо, це печаль долоні
чи радість, що іде босоніж
до неї в гості іван-чай.

Такий ліловий, аж кричать
любостю пелюстки безсонні.
Відкрий йому свою печать,
можливо, це печаль долоні.

Він тільки стежку розпочав,
а вже в глибокому полоні,
в який беруть вуста червоні
і час в зажмурених очах.

Відкрий йому свою печать.

Без перебільшення, поетичне поле Василя Рябого “всіяне мінами” й на нього не може ступити хтось байдужий чи просто випадковий — миттю розірве на шматки всі почуття, бо ж ними поет так рясно устелив той поетичний килим у своєму саду. Він запрошує і нас до себе в гості, щоб ми пригубили з його келиха згубного трунку і взяли бодай по перлинці з тієї скарбнички, яку могли би наростити в собі до тієї величі, коли “маки колисалися” і “меди гойдалися в кожнім оці”.
Василь Рябий сміливо ступив на перехрестя любові, на якому йому довелося пізнати все — від гіркоти сліпих поразок до живої любові, яка поперемінно кидала його (і ще не раз кине!) у солодощі ритмів переможного вічного кола кохання.
Це поет Божого покликання, якого інкрустував срібний дощ, — і цим дощем він спадає з неба, прагнучи освітити нас незвіданими почуттями, бо, судячи з його поетичних вінків, він один із тих, хто вже побував у райському саду…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment