ПАЛІТРА КВІТУЧОГО СЕРЦЯ

10 вересня о 16 годині у Національному музеї літератури виставка з нагоди 60-річчя Валерія ФРАНЧУКА

У майстерні лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженого художника України, лауреата премії імені Василя Стуса, члена Національної спілки художників України Валерія Франчука одразу відчуваєш флюїди доброти та людяності. Незримі промені ллються з картин і утворюють фантастичну веселку, побачити яку здатне лише піднесене, очищене від метушні серце. Кожна з картин майстра — вікно у світ і водночас — дзеркало… Надовго зупиняюсь перед картиною “Мамина пісня”, яка глибоко зворушує. На передньому плані — сива горлиця, що туркоче свою вічну пісню, а з-під розпростертих крил іншої линуть до нас прадавні душі предків. Їхні глибинні почуття — біль і радість, пам’ять про героїв і безневинні жертви увібрала тиха материнська пісня. Вражають насичені кольори картини-роздуму — червоний, чорний, сірий, синій. Така кольорова гама видається мені глибоко символічною, адже у наш час, коли над людством нависла чорна хмара холодної зарозумілості, материнське серце продовжує квітувати полум’яною весною. Весна ця, безмежна у доброті та відданості, дарує кожному з нас квіти первозданної любові та краси, чуйності й людяності. І кожне немовля з молоком матері всотує її жертовний подвиг, височінь неба, життєдайну пісню сивої голубки, що лине у безмежні космічні глибини.
З гуманістом, патріотом і мудрим романтиком Валерієм Франчуком напередодні його 60-річчя зустрілася Ніка КРИЖАНІВСЬКА.

— Пам’ятаєте свій перший малюнок?
— Можу помилятися, пригадуючи перші кроки в малюванні, але, здається, то були домашні улюбленці — гарнесенький собачка та ціла зграя котів. Згодом старший брат почав приносити додому ілюстровані книжки зі шкільної бібліотеки. Як зараз пам’ятаю — перемальовував зброю часів козаччини — списи, гармати, шаблі…
— Наше життя — це шлях. Ви проторували вже чимало. Вас можна порівняти зі стиглим плодом на дереві життя. Гілка, на якій ви розквітли, з якої всотували животворящий нектар зветься Мистецтвом. Чи існують для Вас істини, перевірені часом?
— (Глибоко замислюється) Доля посилала мені випробування в різних життєвих обставинах. Є в мене добрі згадки, а є й не дуже веселі… Однак в підсумку вони дають мені поштовх рухатися вперед, у завтрашній день. Істина мого життя — моя країна. Не уявляю, як могла скластися доля, коли б не Боже благословення народитися саме тут. Природа спрямовує моє мистецтво. Досі пам’ятаю весняні квіти, корівку, ялинковий лісок, який власноруч садив з батьками і який тепер розрісся у величезний ліс. Я нічого не вигадую, лише відтворюю на полотні життя. Мама, Марія Броніславівна, моя сива чайка, пережила три Голодомори, війну, двадцять п’ять років була передовою ланковою-буряківницею (а батько трактористом) у колгоспі, виховала п’ятьох синів, дала мені бачення світу — прекрасного, живого, загадкового… Мамі нині 90 років. Усе життя живе у селі Зелена на Хмельничччині, звідки бере початок мальовнича річка Хомора. Там я народився, до того місця серцем прикипів. Дитинство — голодне, босоноге — так часто мені сниться, рідні краєвиди спонукають до творення нових пейзажів. Там витоки моєї творчості — з кринички, яку мій предок викопав. Нині вона замулена й забута — ми раз на рік із братами приїждаємо, чистимо. А потім знову череда корів пройшла — і з неї залишаться тільки “мокре місце”… Та люди пам’ятають, кажуть: “Криничка діда Кобилянського”. Дід, Броніслав Андрійович Кобилянський, мав реманент, вісім гектарів лану, сад. Дивом збереглося фото великої родини дідуся 1924 року, з якого на мене зоріють рідні очі. У нього були золоті руки, на землі тяжко працював, ще й виготовляв із дерева ткацькі верстати. Ця любов до теслярства передалась і мені.
— Ваша сім’я — ваша фортеця?
— Звісно. Без сім’ї, без підтримки дружини Поліни та близьких я мав би удвічі більше клопоту. Знаєте, коли є відчуття близьких людей, які розуміють тебе без жодного слова, які підтримують тебе, тоді в тебе виростають крила, ти волієш щось зробити, аби віддячити цим людям, відповісти теплом на тепло. Моя юна донька Марія теж мріє стати художницею і вже відбулась перша виставка її робіт. Рідні — потужний каталізатор, який змушує віддавати з серця лише найкраще. Сім’я — також мій тил, де мене зустрічають і звідки я йду до бою. Бій, звичайно, відбувається в майстерні — наодинці з полотном. Приступати до картини у стані буденної заклопотаності немає сенсу, бо творчість вимагає повної віддачі. Неповторність миті, яку необхідно виплеснути на полотно — для мене найголовніше. Втім, у мене немає “залізних” догм… Щодня знаходжу щось нове, попри на той факт, що мною написана вже не одна тисяча картин. Я не перестаю дивуватися життю! Завжди з трепетом підходжу до білого полота і щоразу це — відкриття світу. Підходжу до нього як мала дитина, що робить перший крок. Кожного дня налаштовуються на новий погляд.
— На Ваш погляд, яку позицію займає українське мистецтво у різнобарвній палітрі інших?
— Україна, безперечно, посідає особливе та достойне місце в контексті світових культур, бо вона дуже давня держава, одна з найдавніших у світі. Наші культурні здобутки неодноразово давали поштовх для розвитку інших культур. Ми постачаємо світові не лише першокласний генетичний матеріал, а й високу освіченість, релігійне бачення світу. Україна — це міст між Сходом і Заходом, що відкриває нам багаті перспективи для самореалізації: з одного боку Європа з її неперевершеними мистецькими перлинами, з іншого — духовно розвинений Схід. За своїм потенціалом ми нічим не поступаємося прогресивним країнам. Вважаю, що в майбутньому Україна відіграє вагому роль у формуванні культурних парадигм третього тисячоліття. Наш скарб — талановитий народ, основна риса якого — духовність і здібність до самореалізації.
— Чи існує невтілений задум, який би сконцентрував у собі всю Вашу пристрасть, силу думок та почуттів?
— Я б із задоволенням розписав музей чи новозбудований храм, але, на жаль, мрії — це лише мрії, а в житті багато що не залежить від наших бажань. Уявляю величний, позбавлений штампів і виконаний в авторській манері, собор. Існує класика величних розписів відомих у світі споруд, однак час минає, він вимагає нового бачення та переосмислення образів, явищ, сюжетів. Та краса вічна. Пригадую дуже гарну трибанну церкву нашу (на жаль, зруйновану 1965 року), яку збудували у XIX столітті мій прапрадід разом із односельцями, де і мене хрестили.
Однак цілий всесвіт можна передати й у мініатюрі. Головне — мати щось у душі. Мій вистражданий цикл “Розгойдані дзвони пам’яті” присвячено Голодомору. Якби його, а це більше ніж 120 робіт, написаних упродовж 15 років, вивісити в одному місці, то можна було б збагнути відчайдушну спробу митця зобразити трагедію народу. Це те, за що мені не соромно ані перед шанувальниками, ані перед Богом. Ціною життєвих випробувань я давно усвідомив: є Бог і Його благословення на землі, і тільки завдяки цьому благословенню ми йдемо кожен своєю дорогою.
— Які місця в Україні Вас найбільше приваблюють як людину і як митця?
— Україною можна подорожувати десять життів, однак навіть цього буде замало для художника. Наша земля — багатюща, колоритна, прекрасна. Люблю Карпати, Крим. З кожного куточка привожу своє бачення того місця. Мене навіть не тягне закордон. Коли їду з України більше ніж на чотири місяці, починаю нудити світом. Свого часу життя поставило мені запитання, ким бути і я відповів: українським художником.
— Ваше найулюбленіше європейське місто?
— (Сміється) Київ! Бував у найбільших культурних центрах, однак Київ — серце Європи. Коли прогулюєшся вулицями Берліна, ти зворушений певними речами, однак, коли згадуєш Київ, розумієш — йому немає рівних! Тут Божа благодать… Дратує, коли іноземці починають розпитувати про Україну, ніби це крихітна держава. Так і кортить сказати їм: “Підженіть географію, пане, Україна більша за Францію!”. За душевним складом ми чимось схожі на італійців — такі самі доброзичливі, трохи наївні, комунікабельні, готові віддати останнє тій людині, яка нам сподобалася. Мої роботи подорожували Польщею, Німеччиною, Угорщиною, Італією, Латвією, Росією, однак Україна — моя земля і моє життя, моя творчість належить українському народові. Ми не маємо права стати вирваним корінням, кожен на своєму місці повинен робити все для того, щоб Україна квітла і щасливі жінки народжували красивих дітей. Вірю в те, що Україна має велике майбутнє!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment