25 РОКІВ ВІД ЗАГИБЕЛІ ВАСИЛЯ СТУСА

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері “учреждения ВС-389/36” у с. Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.
Я в той час перебував у 20-й камері цієї “установи”, тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.
Насамперед, що це за сором’язлива назва така — “установа ВС-389/36”?
Радянська влада соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а “особливо небезпечними державними злочинцями”, “жалкими отщепенцами”. У тюремному побуті “гражданин осужденный” мусив звертатися до наглядача “гражданин контролер”.
Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця “установа” скоро стала відомою в світі як “табір смерті”, бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927—5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934—5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947—7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938—4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в Кучино, а перші троє — по тюремних лікарнях.

Василь ОВСІЄНКО,
лауреат премії ім. В. Стуса

Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час “олімпійського набору”: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців.
Про свою готовність вступити до Групи він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто.
“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… (“З таборового зошита”, запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. — Том 4. — Львів: Просвіта, 1994. — С. 493).
”Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (Там же, запис 4, с. 491).
Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з “почесним” титулом “особливо небезпечний рецидивіст” Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року.
Стуса особливо почали “пресувати” з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи. Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.
— А хто взяв?
— Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.
Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси — “великого русского народа”. Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули в карцер і естонця Марта Ніклуса:
— Стус, где ты?
— У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!
У коридорі вмикають гучномовця.
Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: “За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?”
Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кадебістом Ченцовим:
— Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…
У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. У листах від 12.09.1983 і від грудня 1983 року Стус називає ту збірку “Птах душі” і пише, що в ній біля 40 віршів (Том 6, кн. 1, с. 444 і 449), а в листі від 1.02.1985 пише про 100 віршів. “А 50 іще визрівають у чернетках” (с. 483). А ще пише: “…горить мені в душі така збірка “Страсті по Вітчизні” (с. 479, лист від листопада-грудня 1984). “Переклав “Елегії” Рільке — це біля 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту” (с. 444, лист від 12.09.1983).
Той “Птах” не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже: “…дерево поезії Стуса — з обтятою біля верхівки кроною…” (Т. 1, с. 28). Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. З п’яти його кучинських років залишилося 45 листів, кілька віршів і текст, названий у виданнях “З таборового зошита”.
…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіального музею історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”, який з 1995 року діє в нашому до болю рідному концтаборі. (Сього 2010 року, як відомо, мене туди не пустили, зняли з потяга у Брянську як особу, небажану в Російській Федерації). І зустрівся я там тоді зі своїм співкамерником литовцем Балісом Ґаяускасом та його дружиною Іреною Ґаяускене.
Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса “З таборового зошита”. І пані Ірена сказала:
— Це ж я винесла…
Баліс додав:
— У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: “Вас везуть туди, де ви не будете писати”.
Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як “З таборового зошита”. Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту.
Друга причина — клопотання про висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публікувалися багатьма мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище.
Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: “Нет человека — нет проблемы”. Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим…
Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до присудження йому Нобелівської премії.
Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.
Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу “Москва”). Камера маленька, розкинеш руки — і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час — порушення режиму.
Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму — і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив оправдатися до начальника табору майора Журавкова — але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.
Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, — нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: “Стус, нарушаете форму заправки постели!”. Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. “Яку?” — “До кінця”.
У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: “Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду”.
Це була людина слова.
Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: “Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!” Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.
Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня біля 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.
У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: “Василю, здоров!” Або: “Ахи!”. Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість біля 10 — 11 години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кадебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша.
Того дня на кухні замовили пайку, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучино не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години. Але про ту пайку забули.
Ще було, що сказали Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку.
Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кадебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: “Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет”.
Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.
— Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало…
…Зелені села, білі городи,
і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна
кудись пішла, лишаючи сліди.
Отут спинюся на самотині — там,
де копита коня вороного
розбризкують геть ярі іскри ’дного днів.
…Враз ослонилася дорога,
що при самій урвалася меті.
Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері… Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів.  А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав… Лук’яненко переживав подібні ситуації і описав їх у нарисі “Василь Стус: останні дні” (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. “Софія”, 1994. — С. 327 — 343). Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук’яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.
Удові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з подругою Ритою Довгань. В аеропорту кадебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться термін його ув’язнення: мертві залишалися під арештом). З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: “Ну что же, пройдем на кладбище”. І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, кілометрів за три від зони.
…24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.
…А могло бути так. Під час “відбою” наглядач каже карцерникові: “Держи нары”. Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня — і нари падають униз, в’язень має їх опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня — і нари вдарили Стуса по голові…
Я не віддаю переваги жодній з двох моїх версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково невдовзі померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються.
Одного я певен — це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment