Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”
Улітку в Лос-Анджелесі проходила XVIII Міжнародна наукова конференція з нових напрямів у гуманітаристиці (“On new directions in the humanities”). Зізнаюся, що із усього американського світу саме в Лос-Анджелесі мені випало бувати найчастіше.
ПО ТОЙ БІК АТЛАНТИКИ
США — країна з багатьма обличчями. Це розмаїття відчуваєш уже в аеропортах, коли чекаєш на чергову пересадку, щоб дістатися кінцевого пункту. Перед тим, як приземлитися в Лос-Анджелесі, мені довелося зробити дві пересадки у Штатах: у Нью-Йорку та в Г’юстоні. Кожен аеропорт віддзеркалює певною мірою “етноментальність” свого реґіону (штату). В цьому плані Сполучені Штати — демократична країна-імперія, яка простягається від Тихого до Атлантичного океану. Це на наших мапах Європа розташована в центрі й ми звикли, що на захід — США, а на схід від нас — Азія. На американських мапах світ розгортається, починаючи саме з цієї країни. Штати мають на своїй території майже всі кліматичні зони, часові зсуви (коли ніч стає днем і навпаки) — також одна з проблем, яку доводиться переборювати, мандруючи цією країною. Я прилетів до Лос-Анджелеса майже опівночі. Ще в літаку відчув сильний холод, а коли вийшов із літака, то побачив, що Лос-Анджелес вночі (навіть влітку) — явище зовсім не курортне.
Безперечно, кожна країна має своїх тарганів у голові, як кажуть британці. Скажімо, коли був у Лос-Анджелесі, то мене вразила система оплати в громадському транспорті (зокрема, в автобусах). Так, проїзд може коштувати 75 центів або 1 долар. Коли заходиш у транспорт, одразу маєш оплатити проїзд, поклавши потрібну суму в автоматизований апарат. Так-от, проблема в тому, що ця машина не видає решти. Тобто можна покласти і 10 доларів замість 75 центів. У водія також марно питати про решту. От і бігають американці й туристи від ятки до ятки з проханням розбити великі купюри на дрібноту. Звичайно, така система не могла не потішити. Для американців проїзд у громадському транспорті — це головний біль. Хоча, звичайно, варто сказати, що, знову-таки за неписаним правилом, усі поважні люди повинні користуватися власним авто.
Лос-анджелеське метро — також феномен доволі особливий, подекуди навіть жахаючий. Чомусь переважна більшість користувачів — представники афро-американської спільноти, які поводять себе доволі виклично. В цьому разі можна було б вдатися до психоаналізу та постколоніальних студій: колонізовані мають вдягати маску колонізатора, щоб у такий спосіб розпрощатися з травматичним досвідом минулого. Принаймні так інтерпретує ці ситуації Ф. Фенон. Але навіть київське метро з усією тупотнявою видалося мені значно комфортнішим.
Також біч теперішньої Америки — “бомжі”, тобто соціально незахищені люди, викинуті системою напризволяще. Фінансова криза дуже вдарила по економіці та соціальній сфері. Зрештою, сьогодні американці досить скептично налаштовані щодо політики Барака Обами, доводячи, що попри весь позитив Обами як людини, він досить слабкий адміністратор. Тому й не зможе перемогти в боротьбі за другий термін. Економісти, учасники конференції, також зазначали, що Штати сьогодні переживають другу кризу, яка може мати невтішні наслідки. Одна знайома, яка мешкає в маленькому містечку Боллінас у Каліфорнії, американська поетка Барбара Кейфетс (економіст за фахом) зізналася, що в економічному плані США переживають складний час. “Ми стали країною споживання та надлишкових викидів”. Звичайно, важко порівнювати економічні кризи в Україні (де взагалі цивілізованих форм управління економікою не існує) та у Сполучених Штатах, де все ж таки людина відчуває соціальну захищеність. Хоча, зізнаюся, на конференції багато науковців на диспутах, що стосувалися соціальних тем, критикували теперішню соціальну політику США, зокрема представники Австралії.
Вразив мене і тотальний американський білінґвізм. В аеропортах США “неписаним правилом” стало оголошувати всі рейси англійською та іспанською мовами.
УКРАЇНА: ПОГЛЯД ІЗ “ТРАНСАТЛАНТИЧНОГО ЕКСПРЕСУ”
Проте не варто аж так критикувати чужий монастир, якщо у власному ситуація, можливо, ще гірша. Якщо говорити про Україну, то в нас найстрашніша криза, як відомо, має соціогуманітарну природу. І на цьому тлі економічні та фінансові негаразди не видаються настільки загрозливими. Так сталося, що на цій конференції в Лос-Анджелесі була ще одна учасниця, яка походить із України (з Криму), хоч була представлена як учасниця з Греції (позаяк навчається в Докторській школі в Салоніках, студіюючи грецьку літературу). Наші дискусії вийшли доволі цікавими. По-перше, в новому середовищі людина має менш потужний зв’язок зі своїм соціокультурним контекстом, а тому на поверхню виходять ті базові константи людської свідомості, за якими можна визначати соціоетнічну особливість людини. Звичайно, не буду узагальнювати, проте, як на мене, шановна представниця з Криму озвучила виміри власної ідентичності, яка певною мірою репрезентує кримську ідентичність. Усі важливі аспекти можна схарактеризувати через такі вектори: 1) Крим — це російська земля; 2) Росія — правонаступниця Київської Русі; 3) більша частина населення Росії — слов’яни, а тому Україна і Росія — братні слов’янські народи; 4) державність та історичність української нації — під великим питанням; 5) Голодомор — результат неврожаю; говорити про Голодомор як акт цілеспрямованого геноциду Сталіна в Україні — нісенітниця, бо від Голодомору значно більше постраждали реґіони Росії; 6) в 30-і роки в Україні загинуло на Соловках, посеред Сандормоху стільки ж інтелігенції, скільки і в Росії; 7) помаранчева революція — одіозна ілюзія, інспірована Америкою; 8) американці (зокрема під час навчань “Сі-Бриз”) провадять спецоперації в Україні, орієнтовані на розкол між Росією та Україною.
Насамкінець можна сказати, що Крим сьогодні прагне лише одного —повернутися в лоно Росії, звідки незаконно був вилучений. На думку моєї колеги, Україна за часів Ющенка почала провадити агресивну політику в плані “українізації”, чим зумовила знову розкол між українськомовними та російськомовними сегментами населення.
Попри критику попереднього режиму і, зокрема, Віктора Ющенка, все ж таки важко не погодитися з тим, що з 2005 року Україна отримала курс на європейську інтеграцію та на утвердження себе у світі як європейської нації. Так, було зроблено чимало дурниць і прорахунків у адміністративній політиці, шанс помаранчевої революції було втрачено безповоротно. Але, порівняно з теперішньою державною політикою, Україна прагнула утвердити свою національну ідентичність. Для моєї кримської колеги саме поняття “ідентичність” постає чимось надуманим (хоч воно увійшло в науковий обіг у багатьох національних терміносистемах світу). Проте що й говорити, коли Голодомор вважати вигадкою України, щоб погіршити стосунки з Росією. Мене здивувало хіба що досить тверезе ставлення представниці Криму, яка мала можливість порівняти життя в Україні та Європі, до нинішньої влади й нинішнього президента. Це ставлення доволі скептичне, Крим не підтримує нинішньої державної політики, в якій хоч і наявний пріоритетний “діалог” із Росією, проте в самій країні за кілька місяців усе стало з ніг на голову. І часи Леоніда Кучми видаються справжнім українським ренесансом. Це міркування має сенс, якщо згадати, що до влади Віктору Януковичу допоміг прийти саме Віктор Ющенко, який припустився величезних кадрових помилок, фатальних для української історії. Що ж, тепер соціогуманітарний простір в Україні знову перекроюють, історію переписують, виставляють нові пріоритетні завдання для Інституту національної пам’яті. Мовляв, не лише трагічними сюжетами потрібно займатися, а враховувати і позитивний досвід, орієнтуючись на здобутки Мечникова, Ландау, Корольова, Довженка…
МІФИ: СВОЇ Й ЧУЖІ
Проте чомусь за ці 19 років Україна так і не стала монолітною в плані “українськості”. Україна усвідомила інакшість Криму, проте Крим так і не опанував української мови, хоча формально в усіх школах АРК викладають українську мову та літературу. Зізнаюся, що в наших дискусіях я перейшов на російську мову спілкування, чим іще більше спантеличив колегу. Існує ж бо міф, що Голодомор і трагічний погляд на Україну — це “біда” українськомовних (“бидломовних”, як кажуть у Криму). Тож одразу почув здивування і запитання у відповідь: якщо ти говориш російською, то як ти можеш говорити, що Україна пережила Голодомор, спланований у Кремлі? Що якийсь “засланий козачок” Ґарет Джонс прилетів у Юзівку, щоб записати свідчення про цю трагедію? Зрештою, специфіка кримського мислення в тому, що всі подібні твердження одразу піддаються сумніву: чого це британець раптом приїхав в Україну? Що ж то йому треба було? Певно, він таки британський шпигун, який навмисне працював на підрив стосунків між Кремлем і Україною…
Що можна сказати у відповідь? Хіба лише те, що така свідомість виростає з численних міфів, які не можуть бути одномоментно знищені, позаяк сконструйовані потужною медійною системою. ЗМІ в Криму працюють саме на творення такої кримської “ідентичності”, яка вбачає себе у пріоритетному полі російських цінностей. І Крим наразі, волаючи про утиски й українізацію, не збирається ставати на позицію поваги до української культури. Ми знаємо українські народні пісні, діти часом у гуртках танцюють українські танці — от і весь соціокультурний простір, яким Україна обмежена в Криму. Україна — це рустикальний, хуторянський світ, світ села, який ніколи не зможе дорівнятися до своїх інтелектуальних колонізаторів. Україна тільки стогне про свої біди та катастрофи. І головне, що вже молоде покоління кримчан не усвідомлює потуги української катастрофи в 30-і рр. ХХ століття, коли верхівку української інтелігенції (митців, письменників) було знищено в таборах.
З таких наперед заданих установок не може виникнути діалог. Усе ж таки той факт, що я перейшов на російську, змусив колегу замислитися над тим, а чи, може, і справді в українській історії є те, чого вона не знає. Був іще один доволі промовистий факт. Після завершення одного секційного засідання ми підійшли привітатися до професорки філософії Російської академії наук. Вона одразу запитала, звідки ми приїхали на конференцію. Коли моя колега відповіла, що з Криму, то це не викликало значного здивування. Але коли я сказав, що представляю Національний університет “Києво-Могилянську академію” та журнал світової літератури “Всесвіт”, то одразу почув у відповідь: “И как же вы там, бедные, страдаете в Киеве из-за вытеснения русского языка!!!”. Я одразу відповів, що ми не страждаємо, бо моя рідна мова — українська. Цей факт “поверг проффесора в дикий ужас”; вона якось так манірно схопилася за голову і відсахнулася від мене, не знайшовши, що сказати у відповідь українському зухвальцю. Цей факт навіть спантеличив колегу з Криму: гаразд, вони у Криму говорять російською, але нехай собі в Києві хтось говорить українською. Чому ж це викликає таку агресивну реакцію в російських колег?
Невже всі ці дискусії про втручання Росії в український гуманітарний простір — правда, а не вигадка. Зрештою, перебування в Греції допомагає усвідомити, що в Європі кожна нація, кожен реґіон завжди шанобливо ставиться до іншого. Натомість у Криму до української мови на вулиці (зокрема в Севастополі) ставляться вкрай агресивно, що аж ніяк не відповідає європейській практиці. Невже зустріч між начебто інтелігентними представниками України й Росії має розпочинатися зі звинувачень із боку Росії, що ще не вся Україна перейшла на російську систему координат?
УКРАЇНА ЧИ УКРАЇНИ?
Знаю, що вже час ставити крапку і розумію, що ці міркування — лише квапливі окреслення того, що вдалося побачити, до чого я мав змогу доторкнутися під час конференції в Лос-Анджелесі. Ця мандрівка виявилась надзвичайно плідною: вона дала краще усвідомити теперішню ситуацію в моїй країні з тисячокілометрової відстані, по той бік Атлантики. Україна має просуватися у світі, має заявляти про себе, щоб, зрештою, зрозуміти себе і вийти на рівень діалогу, а не роз’ятреного горлання різних “україн”, коли хтось уже остаточно втратив здатність чути, а хтось — мовити.
