ВІдкритий лист

Голові Верховної Ради України,
академікові В. М. Литвину

Шановний Володимире Михайловичу!

У Верховній Раді зареєстровано проект закону “Про мови в Україні”, авторами якого є член Партії реґіонів Олександр Єфремов, лідер компартії Петро Симоненко та депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький. Я звертаюся до Вас не лише як до політичного діяча і спікера парламенту, але й як до українського науковця й інтелігента, аби вказати на ті загрози, які нестиме державі й суспільству ухвалення такого закону.
Згідно з документом, “державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших реґіональних мов або мов меншин, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини”. Таке положення формально узгоджується з прийнятим у демократичному світі принципом полікультурності, корелює з положеннями Європейської хартії міноритарних мов і мов меншин, яку ратифікувала Україна.
Однак, як свідчить подальше ознайомлення з текстом законопроекту, реальна мета його авторів зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя безроздільно пануватиме російська мова.
Так, ст. 6 законопроекту визначає: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими реґіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”. Водночас Європейська хартія міноритарних мов і мов меншин, ратифікована Україною, встановлює цілком інший принцип: захист міноритарних мов і мов меншин не повинен відбуватися за рахунок звуження застосування офіційної мови. Отже, вся ідеологія законопроекту прямо суперечить нормі міжнародного права!
У законопроекті зазначається: “В Україні, відповідно до Конституції, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”. Таке положення прямо суперечить даним перепису населення України 2001 року, згідно з яким майже для двох третин громадян України рідною є українська мова. Що ж до потреби підвищити статус російської мови, якою начебто “повсякденно користується” більшість громадян (ким і коли визначено?), то таким записом самостійна українська держава фактично легітимізує століття політики русифікації, здійснюваної спершу царським, а потім комуністичним режимом. Адже “повсякденне користування” російською мовою для більшості є наслідком того, що в 1980 роки саме цю “загальносоюзну мову” належало вживати в усіх сферах суспільного життя — від захистів дисертацій (навіть на теми українського фольклору!) до виробничих нарад двірників і кочегарів.
При цьому порядок визначення реґіональної мови (не менше 10 відсотків мовців на даній території) прив’язаний ст. 8 законопроекту не до поняття рідної мови, а до поняття мови, якою особа переважно послуговується, що дискримінує українську мову і створює преференції для російської мови (за даними перепису 2001 року, українську мову назвали рідною майже дві третини громадян; водночас за даними соціологічних досліджень, її переважно використовує лишень трохи більше половини в силу тієї мовної ситуації, яка склалася впродовж століть русифікації). Якщо таку норму буде застосовано, російська мова автоматично зробиться реґіональною скрізь (можливо, крім Галичини й Волині).
Автори законопроекту стверджують: “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури”.
Така мотивація часто звучить у “захисників російської мови” в Україні. За нею легко бачити рецидив ставлення до української мови лишень як до мови “для хатнього вжитку”, а до українців — як до етнічної групи єдиного російського народу, які можуть співати своєю мовою пісень за чаркою, але на світ повинні дивитися лише “крізь російські окуляри”.
Як науковець Ви, Володимире Михайловичу, не можете не знати, що понад 98 % науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською мовою. Решта несповна 2 % — це переважно китайські і японські тексти. На російську припадає менше 0,1 % і відтак вона об’єктивно ніяк не може вирішити питання доступу українців до світових наукових здобутків.
Що ж до доступу до світової культури за посередництвом російської мови, то варто нагадати: в Україні сформовано одну з найпотужніших у Європі шкіл художнього перекладу. Подвижницькими зусиллями Миколи Зерова, Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Бажана, Бориса Тена, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та інших блискучих перекладачів ХХ століття українці мають усі можливості долучатися до світової класики й сучасної зарубіжної літератури своєю рідною мовою. Уже зовсім нещодавно українською органічно заговорили з екранів герої кінофільмів і телесеріалів. Українські перекладачі цілком спроможні забезпечити українцям адекватний погляд на світ — без залучення додаткових посередників.
Хочу нагадати: імперська влада завжди з особливою люттю обрушувалася на український переклад, бо розуміла: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, — то вже не “наріччя”. Емський акт імператора Олександра ІІ 1876 року припускав появу оригінальних текстів на селянську тематику “на малоросійському наріччі” (хоча й з ускладненою цензурною процедурою), але категорично забороняв переклади, наукові й освітні тексти українською мовою.
Прикро, що в ролі ідейних нащадків гонителів українського перекладу виступають сьогодні народні депутати України — автори законопроекту “Про мови в Україні” (а також міністр освіти України Д. В. Табачник, який публічно оголосив про намір переформатувати шкільний курс світової літератури, наповнивши його на 60 % творами російської літератури в оригіналі й відсунувши вбік усіляких Шекспірів, Данте й Міцкевичів в українських перекладах).
Ці ж автори законопроекту (або ті, хто за ними стоять) уперше з часів “ранньої перебудови” витягли на світ Божий поняття “українсько-російської двомовності”, вважаючи її неабияким набутком сучасної України. Цитую документ: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства”.
Так, українсько-російська двомовність справді притаманна для значної частини українського суспільства. Але ця двомовність, як свідчать соціологи, різко асиметрична. На переважно українськомовному Заході й Центрі держави російськомовний не відчуватиме жодних незручностей ніде. А ось для того, щоб публічно розмовляти українською в Севастополі, потрібна неабияка відвага: можна легко наразитися на хамство й ворожість місцевих флотських ветеранів чи активістів проросійських організацій.
Отже, аби українсько-російська двомовність стала рисою всієї України (а не лише її українськомовної половини) потрібна була б велика робота для того, щоб виховати на Сході й Півдні поважливе ставлення до державної мови, дати дітям у школах добре знання української. До певного часу така політика здійснювалася — і найбільші її успіхи пов’язані з часом роботи на посаді міністра освіти академіка Василя Кременя. Саме тоді (а не за безпідставно затаврованого як “націоналіста” професора Івана Вакарчука) найшвидше (і без жодного спротиву) зростав відсоток учнів українськомовних шкіл…
Мушу визнати: саме тоді, на межі двох століть, у суспільстві було вироблено неписаний, але ефективний мовний компроміс: не зачіпати, з одного боку, статусу української мови як єдиної державної і погодитися з її безумовним домінуванням у певних сферах суспільного життя (насамперед у державному управлінні й освіті); і прийняти, з другого боку, те, що багато інших сфер життя (насамперед, бізнес, світські “тусовки”, спорт тощо) де-факто лишаються російськомовними і проникнення української мови сюди відбувається повільно.
Цей мовний компроміс порушила восени 2004-го команда Віктора Януковича, несподівано висунувши (як писали — за порадою московських політтехнологів) гасло державності російської мови. Це призвело до актуалізації мовної проблеми, яку до того українці (і українськомовні, і російськомовні) не схильні були розглядати як першочергову. Відтоді різко зріс рівень прямої ворожості до української мови на Сході й Півдні. І навіть обмежені кроки на поширення застосування української мови (насамперед у сфері освіти, електронних ЗМІ, в кінопрокаті й рекламі), які робилися в час президентства Віктора Ющенка, наразилися на різку реакцію політичних опонентів влади і здебільшого саботувалися на місцях радами, контрольованими Партією реґіонів.
Сьогодні ж, з перемогою Віктора Януковича, російська мова тотально повертає свої позиції де-факто. З приходом нового начальства чиновники в деяких органах державної влади вже просто бояться розмовляти українською (хоч поки пишуть нею офіційні папери). І такі приклади можна наводити й далі.
Нарешті ми повинні зважати й на ринкові реалії. Українська мова існує в умовах постійного глобалізаційного тиску — насамперед російської мови, яка утвердилася в статусі такої собі lingua franca для всього пострадянського простору. Тому всі (за поодинокими винятками) масштабні проекти друкованих ЗМІ в Україні — російськомовні. На розкладках у київському метро українськомовну газету чи журнал знайти неможливо. Шкода лишень, що депутати, які кричать про “засилля української мови”, їздять на “мерсах” чи “бентлі” й ніколи не спускаються в метро…
За таких умов українська мова потребує підтримчих дій держави. У цьому ми зовсім не унікальні. Благополучніша від нас Франція вживає активних підтримчих дій щодо французької мови, намагаючись захистити свій мовний простір від тиску значно поширенішої в світі англійської. І квотування присутності національної мови в ЗМІ, в рекламі, в кінопрокаті, врешті-решт, в органах влади, якраз і належить до арсеналу визнаних цивілізованою демократичною практикою підтримчих дій.
На жаль, внесений до Верховної Ради законопроект таку логіку щодо української мови відкидає. Адже згідно з ним, “держава гарантує відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування надання послуг державною мовою, а в межах території, на якій поширена реґіональна мова… цією реґіональною мовою”. На практиці таке положення законопроекту остаточно знищить ті острівці побутування української мови на рівні діловодства, які існують у південних і східних реґіонах, а відтак зніме і так невелику мотивацію до вивчення української мови в “російськомовній” половині держави.
Автори законопроекту пропонують гарантувати громадянам “право отримання освіти державною мовою і російською мовою, а в межах території, на якій поширена реґіональна мова… цією реґіональною мовою”.
Відразу хочу наголосити: “тотальна українізація освіти в Україні” — не більш як іще одна вигадка політиків. Реальна мовна ситуація в наших університетах вельми відрізняється від цифр, які торік і позаторік надсилали до Міністерства освіти і науки. Навіть у столиці майже на сто відсотків українськомовним став лише Національний університет імені Тараса Шевченка (“Могилянка” як українськомовна створювалася, тож старих комплексів долати не мусила). А вже ситуація в НТУУ “КПІ” (як визнають у приватних розмовах професори й доценти) — докорінно інша: лекції українською і російською мовами тут звучать приблизно нарівно. Що ж до Харкова й Донецька, то найбільшим реальним досягненням є те, що сьогодні окремий професор-ентузіаст може реально почати свій курс фізики чи економіки українською — і це не сприйматимуть як злочин. У ХНУ ім. В. Каразіна чи ДНУ (який так і не став “ім. В. Стуса”) українська мова лишень трохи позначила присутність поза факультетами гуманітарного профілю.
Що ж до шкільної освіти, то число школярів в українськомовних школах і класах за роки незалежності лише зрівнялася із заявленим на переписі відсотком українців у населенні держави. При цьому рівень вивчення державної української мови в школах із викладанням мовами національних меншин так і залишився вкрай низьким. Адже 20 років тому українську в угорських школах Закарпаття чи молдавських (зараз — румунських) Буковини не викладали зовсім. І сьогодні тут її найчастіше викладають суто номінально — колишні політруки чи вчителі фізкультури. Спроби Івана Вакарчука поліпшити ситуацію були затавровані політиками й нині зупинені.
Реалізація положення рівного статусу мов в освіті, за висновками науковців Академії наук вищої школи України, неминуче призведе до тотальної русифікації дошкільної і шкільної освіти на половині території держави, де російська мова і сьогодні реально домінує, а також до руйнування острівців українськомовної вищої освіти в Харкові, Одесі, Донецьку та інших університетських містах Сходу і Півдня, які було створено упродовж двох минулих десятиліть. Мовна ситуація в українській освіті повернеться до кінця 1980-х років, коли внаслідок здійснюваної в СРСР державної політики русифікації українську мову було вилучено з освітнього процесу на половині території України.
Більше того, обов’язкове опитування учнів (їхніх батьків) та студентів щодо мови, якою вони хотіли б навчатися, перетворить освіту на поле нескінченних мовних воєн, де політики всіх напрямів знаходитимуть вдячне поле для виголошення найрадикальніших гасел!
Реалізація інших положень законопроекту призведе до тотальної русифікації електронних ЗМІ, кінопрокату, реклами та інших сфер суспільного життя, в яких українська мова сьогодні застосовується достатньо широко в силу підтримчих заходів останнього десятиліття. Водночас такі сфери, як друковані ЗМІ, бізнес, виробництво, спорт та інші, де жодних підтримчих заходів для української мови ніколи й не було і російська мова тотально домінує і зараз, так і лишаться російськомовними.
Отже, новий “Закон про мови” (в разі його ухвалення) не зробить Україну сильною і консолідованою (як стверджують його автори). Навпаки, він означатиме подальшу фраґментацію суспільства й посилення внутрішньої напруженості між реґіонами й людьми (адже легко спрогнозувати реакцію українськомовних радикалів, які спробують створити для російськомовних у Львові ті самі умови, які сьогодні мають українськомовні у Севастополі). Україна зробить ще один визначальний крок від демократичної й благополучної Європи — до Євразії з її злиднями, корупцією і сваволею.
Шановний Володимире Михайловичу!
Сьогодні від Вашої позиції Голови українського парламенту значною мірою залежатиме те, яким саме буде мовне законодавство України. У Ваших силах протидіяти ухваленню одіозних положень аналізованого законопроекту “Про мови в Україні”. Вчинити нарівно по-інакшому — означало б зрадити чесну пам’ять поколінь Ваших предків, які з роду в рід плекали живу українську мову на рідному Поліссі.

З повагою

Максим СТРІХА, віце-президент АН вищої школи України, доктор фізико-математичних наук, у 2008-2010 роках заступник міністра освіти і науки України

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ВІдкритий лист

  1. Jaroslav

    Шаноаний модераторе, приберіть мій емайл.

  2. Oleksandre

    Як Литвину після всього можна писати “шановний”?
    Цей лист має сенс тільки з точки зору оприлюднення думки про спротив та заклику до приєднання.
    Нас знищують, а наша інтелігенція просить “Шановний … не вбивай мене” Ну зовсім як кролик і удав.

    Зайди доводять корінну націю до істерії – це вони роблять на свою голову.
    Нова Коліївщина відбудеться. Але ж коли прокинуться українці? Де ти є – новітній Залізняк?

  3. Jaroslav

    Похвально, що вельмишановний пан Стріха звернувся до Литвина. Але це нічого не дасть. По перше, Литвин не вчений, значить, на нього не поширюється така категорія, як мораль, по друге, Литвин гебешник. (Як немає вчорашнього негра, так немає вчорашнього гебешника. А гебешник мусить підчинятися наказам з Луб’янки. Ми ніяк не можемо зрозуміти, що проти нас ведеться війна. Війна на знищення, а наша влада знаходиться на боці ворога. Нам потрібно усунути цю владу і зробити так, аби цей одурений народ проголосував за державників.

Leave a Comment