CТОЯВ КОБЗАР У БУР’ЯНІ, а бляшанки з-під пива — замість квітів…

Леонід БЕЗУГЛИЙ,
м. Дніпропетровськ

Мій батько — Микита Захарович — голосувати за незалежність України пішов тоді, коли виповнилося йому 84 роки. До того будував Дніпропетровський коксохімічний завод, працював 11 літ у мартенівському цеху, протягом усієї війни випускав у Саратові винищувачі Яковлева. Від батька я вперше почув про “штучний голод” 1932—1933 рр., про чорні “воронки”, про ТОРГСИН (“Товарищи, остерегайтесь, рабочие гибнут, Сталин истребляет народ!”). Помираючи, він заповідав поховати його у вишиванці й заспівати “Як умру…” Це ми виконали…
Ще 1927 року громада села Єлизавето-Кам’янки — колишньої козацької слободи Війська Запорозького Низового — ухвалила на місці вигону закласти парк і встановити у центрі його пам’ятник Т. Шевченку. Двадцятирічний батько входив до ініціативної групи — збирав “на сотні” гроші, домовлявся за саджанці. Бюст Кобзаря виготував київський скульптор Сирота. 1928 року парк урочисто відкрили за участі тисяч місцевих мешканців.
У жовтні 1941 року, після боїв за Дніпропетровськ, у цих місцях зупинилися підрозділи італійського експедиційного корпусу. Через кілька днів до парку підігнали дві танкетки, солдати почали обкопувати монумент, намагаючись завести сталеві канати. Побачивши таке, бабуся Оришка Яценко подалася до хати, де мешкав німецький офіцер, і через доньку господині пояснила, що відбувається: “То не большевик, то наша гордість…” Офіцер не забарився, прийшов до парку і заборонив демонтувати пам’ятник…
1953 року в західній частині парку перепоховали останки близько 300 воїнів, які загинули у боях за Ломівський плацдарм 1941-го та під час наступу 1943-го.
1985 року замість старого постаменту й гіпсового погруддя Кобзаря встановили постамент з сірого граніту та бронзовий бюст.
Якби піднявся мій батько і подивився на сквер у День Незалежності — 24 серпня 2010 року, то не тільки йому стало б погано. Розташований у лівобережній частині Дніпропетровська, сквер постійно був місцем проведення районних урочистостей. Наприкінці цього літа половину скверу ім. Т. Г. Шевченка (так почали називати парк у 80-ті роки, оскільки у Дніпропетровську вже є великий парк імені Кобзаря) звільнили від бур’янів на початку серпня. А друга половина нагадувала територію закинутої ферми, де лобода й щириця сягали людського зросту. У бур’яні потопав меморіальний комплекс. Як не згадати “вуличний театр” осередку партії реґіонів, який у травні, підігнавши сюди БТР із партійними прапорами, переконував місцевих мешканців зробити правильний вибір… Запалу вистачило ненадовго. Можливо, завзято переймаються підготовкою місцевих виборів, що ніколи оглянутися? Переконаний в одному: сорому більшого, щоб у такий День пам’ятник Кобзареві стояв у бур’янах, а замість квітів біля підніжжя лежали бляшанки з-під пива — ще не було. Не вказуймо пальцем на місцеве населення. Це сором влади, яка зачинилася у своїх кабінетах, відгородилася від людей турнікетами й охоронцями. Їй Шевченко — не близький і не рідний. І звичайно ж, не духовний батько. У Дніпропетровську ви побачите численні білборди, з яких міський голова І. Куліченко агітує виборців підтримати його “команду”. Ви не повірите, але Іван Іванович — наш, місцевий. Закинутий (біля центральної дороги!) сквер — антитеза агітці: далі особистих інтересів влада не бачить. Нічого й нікого.
Вибачте, — скажете ви. — Можливо, у міській казні немає й копійки? — Гроші є. Принаймні, були. Адже на облаштування зустрічі московського попа Кирила міська рада виділила… 2 мільйони гривень! Уявляєте, який ремонт можна було б виконати в меморіальному комплексі, якими квітами обсадити пам’ятник великому поету, який мріяв про вільну державу і вільних людей, а не кріпаків і не рабів! Але сьогодні національні цінності нічого не варті. Чи виховали їх за 19 років незалежності в молодого покоління? У радіусі двох кілометрів від пам’ятника Т. Г. Шевченку в Амур-Нижньодніпровському районі Дніпропетровська розташовано 6 середніх шкіл. І з цього контингенту учнів у День Незалежності до пам’ятника не прийшла жодна особа! Не зупинився жоден із десятків дорогих джипів, які цього дня проїжджали повз.
На кого ми перетворюємося, куди йдемо? Німець-окупант не дозволив знищити пам’ятник Кобзареві. Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині. Інакше це розцінити просто неможливо. Як і те, що успішно стаємо московською метрополією з тією історією, з мовою, яку нав’язували десятиліттями, тими висновками, які сьогодні потрібні новітнім кагановичам, косіорам. Адже Голодомор може бути не тільки хлібний, а й духовний. Так званий “гарант” вітає дніпропетровців з тих же білбордів великими буквами мовою сусідньої держави. А нашою продубльовано зовсім дрібними, внизу, неначе знущання над пам’яттю пращурів, які мислили українською, розмовляли українською і заповідали берегти українське.
Можна було б розповідати про наш Січеслав (так називали Дніпропетровськ у 1918—1920 рр.) більше, але від цього душевний біль не зменшиться. З великим полегшенням передав би його тим правнукам, про яких писав наш Кобзар. На жаль, більшість із них уже запрограмовані бути вічними рабами!

P. S. На початку вересня до скверу привели кілька класів учнів місцевої СШ № 115. Діти вирвали бур’ян, зібрали бляшанки, підмели доріжки. Влада згадала про виборця!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment