В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
Розуміння модернізму ще відчутно потребує зосередженості на міжкультурних діалогах. “Білих плям” вистачає, зокрема, в темі зв’язків між українськими та російськими літераторами. Більшості фахівців відомі роздуми неокласиків про те, що Олекса Слісаренко, Яків Савченко та ін., буцімто, вторили російським символістам. Загалом у 1910—1920-х роках усе завершувалося масштабними й доказовими тирадами. Але це лише з погляду сучасного читача…
Виміром, якому вистачає схожих прогалин, є урбанізм. Яскраве становлення він переживав у першій половині ХХ ст., живлячись і з художніх образів. Це стосується насамперед Києва, осередку митців “розстріляного Відродження”. Навіть після перенесення адміністративного центру до Харкова в 1919 р., він не втратив столичної значущості. 1926 р., пишучи відому статтю “Три столиці”, релігійний мислитель Георгій Федотов зіставив Київ із Москвою та Петербургом, не обмежуючись політичними реаліями. “Західницька спокуса Петербурга й азійська зваба Москви — два неминучих зриви… Істинний шлях даний у Києві: не латинство, не басурманство, а еллінство”, — зауважував філософ.
Не дивно, що збагатити бачення міської теми можна саме завдяки літературним підказкам. Здається, художні зв’язки між трьома містами в новітній літературі часто додають нових відтінків київським теренам. Варто пригадати бодай вірші Іннокентія Анненського — директора ґалаґанівського колегіуму та Анни Ахматової, де символіка Києва граційно переплітається з образами Петербурга. Серед показових — і прецедент із однією з видатних постатей свого часу, яка після фантасмагорій у двох російських столицях подарувала ліричну проникливість українській.
Цей письменник належав до найбільших мрійників Срібного віку. Приміром, відомо, що він очолював походи за кентаврами в Замоскворіччя. До того ж, Андрій Бєлий, чиє справжнє ім’я Борис Бугаєв, на власному досвіді примирив іпостасі математика та віршознавця. І такий біографічний парадокс не останній. Тонкого, часто іронічного поета, знаємо найперше за кількома прозовими романами. І серед них, написаних корінним москвичем, найвідомішим є твір “Петербург”. Між іншим, на сторінках історії про сім’ю Аблеухових можна віднайти образи, суголосні пізнішому культовому “Уліссові” Джеймса Джойса.
Маловідомого в життєписі символіста не бракує. Промовистий епізод відкривають, зокрема, спогади Михайла Івченка, українського прозаїка та драматурга з об’єднання “Музагет”. Цінні мемуари зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. У них оповідається про приїзди російського автора до давньої української столиці. Через відсутність двох аркушів точний час перебування письменника в Україні ще належить встановити. За даними тематичних досліджень, А. Бєлий перебував у Києві в лютому-березні 1924 р. Пізніша двотижнева подорож відбулася достеменно до 1933 р. — часу, коли був закінчений роман “Москва”.
Віктор Петров-Домонтович якось написав про те, що на початку ХХ ст. на берегах Дніпра виникла “ілюзія реставрованого Петербурга”. Напевне, з такого погляду можна вважати невипадковою першу зустріч із Бєлим поблизу річки — у приміщенні філармонії, тодішньому Пролетарському Домі мистецтв. Запізнившись, М. Івченко здивувався: лекцію письменника “Ритм і сучасність” слухала статечна холодна громада, а біля колон не було звичних купок молоді з дешевими квитками. Як виявиться згодом, імпрези митця взагалі обернулися збитками для організаторів. Через пригальмовану виплату заробітку А. Бєлий довше затримався в Києві у своїх кузин Жукових. М. Івченко ж, як зізнався сам, засмутився ще й тому, що шанований символіст мав уже не вишукану молодечу подобу, а лише відблискував лисиною…
Українських літераторів навряд чи міг би розчарувати виступ натхненника дерзновенних пошуків. Під орудою Наталі Романович-Ткаченко та Михайла Могилянського їм удалося вмовити живого класика на зустріч у тіснішому колі. Щоправда, вже в товаристві імені Леонтовича, адже власні помешкання письменників були вкрай убогими. Свідомо пропонувалися не показні “вечорниці”, а знайомство з молодою генерацією поетів. Що й справило на А. Бєлого неабияке враження. А зосібна — виступ Павла Тичини, якого шанував російський автор. Уже тоді маститий лірик закликав побратимів навернутися до таких питомих джерел, як Сковорода й Гоголь.
Наступного разу, мабуть, сама природа сприяла зустрічі М. Івченка з А. Бєлим. Тоді, навесні, російський автор, запрошений із черговою лекцією, зізнавався: “Так, у вас тут невимовно прекрасно. Я ніколи не бачив такого Києва… Ось, ходиш, п’янієш і не впиваєшся… — а згодом додав майже в дусі Гертруди Стайн: — Це свято, і його не можна проґавити. Не місто, а якась наречена” (тут і далі — переклад із російської мови В. Л.).
На ту пору митець перебував у Києві і з творчими цілями. Як припускав М. Івченко, щоб завершити роман “Москва”. Але чи, бува, не писав він роману і про ще одне місто?.. Звернімося знову до тексту спогадів:
“— …Покажіть мені вашу Софію. Я стільки про неї чув, а до ладу жодного разу не випадало… побачити…
Отже, ми вирушили… Найяскравіша архітектурна пам’ятка — брама Заборовського, отінена широкими, крислатими кленами, перенасичена пишною і соковитою орнаментикою початку XVIII століття з життєрадісною головою Вакха в центрі, з вуст якої розходяться грона винограду.
Бєлий довго стояв у задумі та, здавалось, дослухався до цього тихого, глухого куточка Києва, мовби намагаючись уловити й відтворити сам ритм того далекого, не схожого на наше, життя.
Саме софійське подвір’я з його поєднанням старого візантійського бароко… в… соборі з затінено-похмурими довколишніми будівлями… — усе це за яскравого заходу сонця… справляло своєрідно-сильне враження давнини, що задрімала… Бєлий якось одразу відчув ту особливість і тихо промовив:
— Сон минулих віків. Певне, це справді властиво для Києва… З нього, як із глибоких печер…, безперервно дме вітер давнини. Звісно, я маю на увазі давній Київ. Адже вчора я на заводі читав лекцію про Блока… Це от зовсім новий Київ. Але йому, звичайно, не завадить зазирнути й сюди…”.
У таких словах, очевидно, можна відчути впізнавання в Софії ідеї гармонійної мудрості, про яку писали Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Володимир Соловйов, Павло Флоренський, Сергій Булгаков та ін.
Після собору “музагетівський” проводир запропонував відвідати Пролетарський сад (теперішній Маріїнський парк). Тривалий піший шлях підтвердив: “туристична” цікавість до Києва в гостя поглиблена суто літературною. “Усю дорогу А. Бєлий був глибоко зосереджений на розмові… та, здавалося, зовсім не зважав на довколишні місця…
Шум міста, пом’якшений широкою стіною дерев долинав сюди глухими відзвуками. У самому парку було тихо тією особливою застиглою тишею, що буває весняним вечором… Листя ледь-ледь оформилось і своїм ніжно-зеленим орнаментом лише поглиблювало мереживо гілок…
Обличчя Бєлого проясніло тихою чарівливою усмішкою… Я раптом майже безпомилково вловив у його виразі неймовірно потужну та пристрасну жадібність до нових вражень… […]
Ми прийшли в один кінець парку. Крізь просвіт алей… виглянув великий сегмент старого Києва, над ним розпласталось і опускалося за стіну будинків сонце. У парку пурпурно-золотаві плями та смуги чудернацьки вривалися в синювато-чорні тіні. Ціла сонячна гірлянда повисла на вітті старого розрослого клена й одним кінцем упала на густі намиста плакучої верби. […]
Ми пройшли в кінець парку до Дніпра… Ті ж пухнасто-мереживні баранці зелені — й по крутому яристому схилу, й туди, далі, по другому берегу… Над темно-синіми лісами Пущі-Водиці горять хмари. Ближче до Межигір’я золото їх гасне й тане в теплих коричневато-свинцевих краях. А в самих водах Дніпра, внизу проти нас, простяглися два довгих крила чи то якоїсь дивовижної древньої птахи, чи то аероплана. Ближче до нас крила підбиті червоним золотом…
— От бачите, як пишно та святково зустрічає вас Київ сьогодні, — сказав я приглядаючись.
— Так, так, цілком точно. Святкові миті. Зрештою, великі життєві події. Але, знову ж бо, як це все вихопити, відірвати, найголовніше, й по-новому оформити. Оце ось найважливіше…”
Зазначмо, що пурпурове мерехтіння з самого початку XX ст. уособлювало для Бєлого відгомін загрозливого майбутнього. І в поезіях, і в романістиці, передусім у “Петербурзі”, виникають варіації на тему карнавального Червоного Доміно. У Києві, як на те скидається, вони набувають не тільки метафоричної окриленості. Одначе значно вагомішим є інше.
Спершу в А. Бєлого-літературознавця зривається репліка, значуща і для сприйняття автора “Страшної помсти”. Учений відкидає “російські привілеї” на романтика, міркуючи над узбережжям: “А от Гоголь глибоко та мудро міг проникати своїм поглядом у цей світ так, що спостерігав навіть, як усередині билося серце й текла жилами кров. І потім показував усе те настільки тонко, що ця переповнена млостю м’ясиста природа оберталася майже в кришталево-крихку, мовби та панна-полячка. Ось у цьому і криється сила його генія”.
Незабаром, відпочиваючи на лавці, російський письменник доведе, що модернізм вимагав від своїх прибічників не лише принагідної натяковості, а й ретельного оволодіння культурою. Причому чесного й тактовного: “Довго мовчали. А. Бєлий сидів, нахилившись уперед і підставивши відкриту голову місячним променям, наче під душ.
Потім раптово, вирвавшись із забуття…, помацав траву рукою і тихо промовив:
— Яка вона тепла. Такою землею приємно ходити босоніж, як і робив ваш Сковорода. А ось у нас земля вогка й холодна. І Толстому це босоножество якось не вдавалося. Надто вже шкода було його ніг, та й виходило в цілому крикливо та юродно. А у Сковороди тепло, молодо, по-ранковому, — і, отже, прекрасно.
Потім, повернувшись до мене та дивлячись тим характерним поглядом замруженого лева…, сказав:
— Ви ось розповідаєте про свою літературу, і згадуєте про Сковороду, і, по-моєму, цілком не відчуваєте всього щонайглибшого культурного значення його. От він за сімома замками церковно-греко-латинської схоластики, і запросто до нього не дістанешся. А погляньте, яка ясність, свіжість, простота і мудрість морального світу. Це ранній ранок вашого духовного життя. І подивіться, його майже не видно. А він надихає та живить: і Котляревського, і Квітку, і Гоголя, і Шевченка, звичайно. І навіть Короленкові багато від нього дісталось. По-моєму, вам, українцям, слід значно глибше осягнути його…”
Схожим за змістом сковородинським пасажем завершується і славетний роман “Петербург”. “Роман” А. Бєлого “Київ” мало не закінчився необачною втечею в дусі філософа. Минуло за північ, був ризик, що сторож Пролетарського саду непробудно заснув. Одначе подальших прогулянок, надто босоніж, двом письменникам таки не випадало. Дописуючи 1934 р. свої спогади, М. Івченко, напевно, свідомо повернеться до символу Києва-нареченої:
“У молодому листі згустилися тіні, але цвіт тягнувся…, ніби свічі, запалені у шлюбну ніч.
А він (А. Бєлий — В. Л.) ішов, дещо втомлено, й нахилившись уперед, мовби мандрівець, який повертається до себе додому з далекого виснажливого шляху”.
Безперечно, колоритна розповідь про “посланця зі Срібного віку” — заслуга саме М. Івченка. Утім, хочеться вірити, що маршрут російського символіста не обмежився поверненням на вул. Рейтарську, де мешкали кузини. В архівах митця, вірогідно, теж варто пошукати досі не відомі джерела. Принаймні, твір із відкритим фіналом або із зачином, де оповідається про оясненого, радісного філософа на тлі Софії, подібної до згорнутого виноградного листка.
