Віталій ШЕВЧЕНКО: НАЦІОНАЛЬНА РАДА — СПРАВЖНЄ МІННЕ ПОЛЕ

Це солодке слово свобода… Свобода думки, слова, почуття. Чи не ризикуємо нині її втратити? Адже журналісти оцінили за десятибальною шкалою стан свободи слова в Україні в березні 2004 року — 2,4, у березні 2005-го — 7,0, у вересні 2010-го — 4,3 бали. Про це розмова Надії Кир’ян з відомими журналістами Віталієм Шевченком, екс-головою Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та Андрієм Шевченком, народним депутатом України, заступником голови Комітету з питань свободи слова та інформації.

— Віталію Федоровичу, Ви в Національній раді з 2002 року. Розкажіть про її функції, становлення, що вдалося зробити як керівнику цього органу.
— Я був єдиним опозиціонером у Національній раді до 2004 року. Пам’ятаю ще той час, коли наші загальноукраїнські радіокомпанії ретранслювали московські програми, нічого не змінюючи.
У колишньому законі була така цікава норма, що рішення дійсні лише ті, які підписані всіма, хто брав участь у засіданні. Норма нерозумна, бо якщо хтось один голосує “проти”, він може зривати всі рішення. Але вона була. У переддень помаранчевої революції, коли визріли всі політичні конфлікти, в день засідання, я навіть у ліфт не сідав: раптом через якісь технічні неполадки не втраплю на засідання, без мене приймуть якесь несправедливе рішення, і я не скористаюся своїм “правом вето”. В таких умовах ми працювали. І пережили все.
Національна рада — це специфічний орган у державі, справжнє мінне поле. Про неї весь час кричать  у пресі, у ній ніколи не було спокою, все, що вона робить, завжди в центрі якихось політичних сутичок.
Ще коли я був депутатом, брав участь у створенні закону про Національну раду, поправок до нього, змінилося кілька керівників.
Мені здається, що найгарячіші дебати навколо Національної ради були тоді, коли працював наш склад. У ті часи дехто говорив: “Може, в Національній раді є якісь помилки, але це орган, якого не помітити не можна, зрозуміло чого він вимагає”. Національна рада завжди була заполітизована, оскільки її складали презентанти різних політичних сил. Попри цю обставину, коли ми прийшли, одразу провели прес-конференцію, виголосили основні принципи роботи, що до цього таким органам було не властиво. З нашим складом ми зробили Нацраду абсолютно відкритою, вели  відкриті засідання в чітко визначені дні, брифінги. Брифінгів і конференцій було навіть більше ніж днів у році, якщо зважити, що їх проводили і в регіонах.
Робили засадничі речі, які посприяли становленню та розвитку українського інформаційного простору. Працювати було непросто. Наприклад, колишні оператори кабельного телебачення (тепер їх називають операторами програмної послуги) взагалі відкидали можливість ліцензування, вважали, що Нацрада до них не має жодного відношення. Але ж вони поширюють інформаційний продукт, який формує державу, свідомість, засади, принципи, суспільну мораль! На жаль, Національну раду тоді ніхто не підтримав, але самостійно, хоча й з великими зусиллями, ми досягли  обов’язкового ліцензування. Потім воювали за те, щоб будь-хто з операторів програмної послуги на місцях в обов’язковому порядку включав у своє меню, яке вони пропонують телеглядачам, усі програми українських телекомпаній, чий сигнал приймають на цій території. Був страшний ґвалт. Доводили, що ми знищимо галузь, що це антиринково тощо. Та й цю битву ми виграли.
Третя велика війна з операторами програмної послуги відбулася, коли Нацрада наполягла, щоб прибрали з мовлення програми тих зарубіжних компаній, які не визнають українського законодавства, їхні програми до нього не адаптовані. Думаю, що жоден інший склад Нацради на таке б не наважився. Це були непопулярні кроки, але мали такий резонанс, що після нас подібні речі запровадили навіть в азійських країнах СНД.
Почалися позитивні зміни. Спочатку українське телебачення й радіо почало давати 50 % власного продукту, потім понад 50 % українськомовного. Ми зрозуміли, що погане телебачення не через те, що люди не люблять українського. Просто про нього держава ніколи не дбала. Комерційні компанії вишукували гроші, щоб цей бізнес утримувати. Легше купити поганий російський продукт, ніж виготовляти власний. У цьому основна причина.
Ми зрозуміли, що змусити всіх одномоментно виконувати закон неможливо. Тож прийняли консенсусний документ — меморандум із компаніями. Про те, як поетапно досягти результату. За 2—3 роки ситуація змінилася. З’явилася маса компаній, які давали цілком задовільні показники.
— Як оцінюєте нинішню ситуацію?
— Зараз ми спостерігаємо відкат, бо ті, кому ми поставили заслін як порушникам не лише українського законодавства, а й дотримання європейських правил, тепер знову прийшли, мовлять і поширюють те, на що ми вказували як на неприйнятне. Колись я був єдиним опозиціонером у Нацраді. Нині від опозиції ніхто туди потрапити в принципі не зможе, політика стала цинічна. До Національної ради обрали людей, які за кваліфікаційними вимогами не вкладаються у вимоги закону. У законі написано, що це має бути фахівець у цій галузі, зі стажем роботи в ній не менше п’яти років. Нині обрані члени Нацради, які не працювали жодного дня! І всі це знали, про це говорили, однак обрали.
Нині дуже погана ситуація. Регуляторні органи заплющують очі на все, борсаються у своїх інтересах, інформаційний простір розвивається стихійно і почався відкат. Якщо провести моніторинг протягом тижня навіть центральних телеканалів, це буде хрестоматія всіх можливих і неможливих порушень. Відповідно й на місцях.
— Що скажете з приводу свободи слова?
— Я весь час говорив, що в Україні є свобода слова. Може, й зараз є. У тому сенсі, що журналіст може знайти те джерело чи той канал інформації, через який доведе свою думку. Але загалом ситуація гнітюча.
Є речі, з якими ми, здавалося, попрощалися назавжди. Страйки журналістів перед помаранчевою революцією нібито окреслили межу, нижче якої опускатися не можна. Вірилося, що так і буде. Журналістика для України дуже багато важить. Пригадую, коли Україна пробуджувалася, письменники йшли в політику, це були національні герої. А які були черги за газетами! Прокотилося кілька революційних хвиль, пов’язаних із журналістикою, вбивством Ґонґадзе, “темниками”. Сталися резонансні речі, які пробуджували суспільство. Але зараз з’ясувалося, що справа навіть не в “темниках”, а в тому, що журналісти самі готові продавати себе.
Можна боротися проти свавілля власників, чиновників чи тиску держави. Але коли такі процеси розвиваються зсередини, це ситуація тяжка. І зараз ми спостерігаємо, коли одне зімкнулося з другим. Журналісти не можуть об’єднатися, немає тієї солідарності, яку ми спостерігали раніше. Якщо це пов’язано з політичним моментом, то це переживемо. Але якщо ми виховали покоління безпринципних журналістів — такий журналіст продасться за будь-якої влади.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment