КАМО ГРЯДЕШИ?

Іван ЮЩУК,
професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету

Я уважно прочитав проект Закону України “Про мови в Україні”, розроблений народними депутатами О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким, і зітхнув радісно: нарешті! Нарешті ті, що не знають державної мови і не хочуть її знати, відчують себе повноцінними громадянами в неукраїнській Україні. А то живуть наче між аборигенів у джунглях Африки: ні тобі книжки, ні газети, ні радіо, ні телебачення “на понятном языке”. Хоч до кого звернешся з якимось запитанням, а він тобі: “Кен гуру” (не розумію), як ото тубільці в Австралії відповідали першим англійським колонізаторам. Суцільна дискримінація. Але, як упевнений прем’єр-міністр Ніколай Азаров, “принятием законопроекта будут ликвидированы факты дискриминации русского языка”.
До речі, а чому б тим “русскоязычным”, які опинилися, скажімо в Сполучених Штатах, теж не зажадати, щоб, наслідуючи український приклад щодо забезпечення прав людини, тамтешній конґрес запровадив другу державну мову — російську (запропонований Закон про мови, власне, так її й трактує в Україні, навіть як першу державну). Адже кажуть, що переселенці в Ізраїль з колишніх республік СРСР уже ставили перед своїм урядом таку вимогу. А проте ізраїльський уряд діє інакше: діти в школі перебувають майже цілий день і чують там лише іврит. Забудеться в Ізраїлі російська мова.
У нас же, як написано в проекті Закону, “в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської мови”, бо, мовляв, “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури”. Адже українська мова, якою ще 1973 року було видано першу в світі двотомну “Енциклопедію кібернетики”, перекладено В. Шекспіра до останнього рядочка, і не тільки В. Шекспіра, — на таке нездатна. Тим часом російською мовою сьогодні у світі з’являється аж 0,1 % науково-технічної інформації (для порівняння: англійською — лише 98 %). То чом вона не повинна виконувати роль культуртрегера в Україні?
Це виходить щось на зразок того, що було записано (і ретельно втілювалося) в одній із мудрих постанов ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання, передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови”. А тепер, мабуть, доведеться забирати години, призначені для вивчення української мови. Чи таки англійської? Чи і тої, і тої, та ще й математики? Таки математики, бо вона породжує буржуазних націоналістів, як ото був Михайло Остроградський, який відмовлявся писати російською мовою, чи Михайло Кравчук, якого через його надмірну любов до української мови довелося ліквідувати, попри його світову славу.
Коли йдеться про національні меншини (росіян, татар, гагаузів тощо), то автори проекту “Закону про мови в Україні” ставлять досить цікаву вимогу: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. По-перше, такого поняття, як “регіональна мова“, у мовознавстві не існує (див.: О. С. Ахманова. Словарь лингвистических терминов). Але Бог з ним. Отже, скажімо, всі предмети (крім названих двох) у школі викладатимуться гагаузькою (“регіональною“) мовою. Дитина закінчує таку школу. І куди їй іти вчитися? Чи, може, в усіх вищих навчальних закладах України буде створено групи навчання гагаузькою мовою? Це по-друге. А по-третє, існують міжнародні закони про мову, зокрема Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту — їх ухвалено 1996 року, тобто пізніше, ніж так звану Хартію регіональних мов і мов національних меншин (1992 рік), і, отже, ці рекомендації мають переважальну, роз’яснювальну юридичну силу. В них сказано: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу”. Навчання в таких школах має бути двомовне — так вимагає Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1995 року.
“Усе то так, а з хати як?” — сказав один чоловік, коли сплів ясла, а вони у двері не пролазили. Тоді розвалив стіну в хаті. Є тлумачення статті 10 Конституції (Основного Закону) України, дане в рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, яке “є обов’язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим”. А в ньому сказано: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Там так і написано: обов’язкового. То як бути з цим висновком Конституційного Суду України? Потоптатися по ньому?
А щодо української мови, якої, як випливає з проекту “Закону про мови в Україні”, його розробники терпіти не можуть, то хай буде відомо таке. По-перше, вона лексично багатша від російської і логічніше побудована. По-друге, хто знає українську мову, той легко розуміє не лише російську, а й польську, сербську, хорватську, словацьку, трохи важче — болгарську, македонську, чеську, словенську. А хто знає тільки російську, той навіть української не годен втямити.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment