МУЗЕЙ? ВИСТАВКА? ЧИ ДЕКОРОВАНИЙ ОФІС?

У часописі “Слово Просвіти” (ч. 27, 8—14 липня 2010 року) ми розпочали публікацію матеріалів про те, що відбувається на могилі Шевченка: збереження культурної спадщини, концепція та сумнівна тематична структура експозиції Державного музею Тараса Шевченка Шевченківського Національного заповідника в місті Каневі стривожили громадськість і на шпальтах нашого тижневика із застереженнями виступили провідні митці, серед них — музеєзнавець, культоролог Микола Біляшівський (ч. 27), всесвітньо відомий музеєолог, Герой України Борис Возницький (ч. 29), директор НУНК “МІГ” Петро Гончар (ч. 31), багатолітній хранитель Зінаїда Тарахан-Береза, відомі письменники Роман Іваничук, Ігор Калинець, Богдан Стельмах, художники Людмила Семикіна, Євген Безніско, Володимир Патик, Іван Остафійчук, народна артистка України Ніна Матвієнко та інші діячі літератури, культури і мистецтв. Їх підтримали просвітяни з багатьох областей, жителі Канева (див. ч. 33), до них приєдналися перші відвідувачі Музею на Чернечій горі (див. ч. 35, 36).
Сьогодні своїми враженнями про новий Музей ділиться знаний шевченкознавець і музейник, заслужений діяч мистецтв України Володимир Яцюк.

Володимир ЯЦЮК

Питаю себе, широкими очима дивлячись на нову експозицію музею Кобзаря у Каневі. “Ні те ні се, ні інше”, — сам собі відповідаю. А казали: “оригінально, по-европейськи, на світовому рівні”. Останнє — неправда, бо жоден гідний себе народ через сучасні вулично-банерні засоби зорової рекламної репрезентації свого великого поета у стінах музею не представляє. Та ще й де? На заповітній Чернечій горі, біля самісінької могили, куди звідусюди, як на прощу, іде люд, аби віддати шану духовному батьку відродженої нації, пом’янути його “незлим тихим словом”, словом живим, щирим і тихим.
Казав колись прихильний до Шевченка Великий Карл (Брюллов), що навіть шедевральне полотно, але без рами, нагадує йому вродливицю без корсета. Може, воно і справді так з огляду на тодішні уподобання й реалії. Однак прихований сенс порівняльного ототожнення картини з рамою-корсетом ґрунтується, насамперед, на бажанні Майстра бачити ідеальну мистецьку красу в достойній вишуканій матеріальній облямівці, яка складала б з картиною єдину художню цілісніть. Зрозуміло, що домінантою такої мистецької цілості є шедевральне полотно.
Якщо проводити уявні історичні паралелі, то в оформленні нової експозиції справді “талія в корсеті”, хоча й не в європейському, і вже сьогодні вірусною міллю поточеному. Коли ж погляд торкається напнутого на підрамок щойно репрезентованого “музейного полотна” (точніше — його ескіза, етюда чи підмальовка), то воно ще геть далеке від досконалості. Якщо ж дивитися на нього звіддаля, то в контурах і плямах накиданого сюжету вгадуються обриси поетового малюнка “Старець на кладовищі”, персонаж якого не позбавлений авторських рис самого Шевченка.
Від асоціативної метафорики перейду до безобразної оповідності й констатуватиму факти. Отже, — чому новостворена експозиція не відповідає високому статусу Національного музею-заповідника Великого Українця?
Принаймні досі вважалося, що музей (латиною — храм муз) — науково-дослідна і науково-просвітницька установа, в якій комплектують, вивчають й експонують твори мистецтва, пам’ятки історії, літератури та інші унікальні й раритетні предмети. Доволі чітко в енциклопедичних довідниках прописаний і термін “експозиція” (з лат. — виклад, виставлення для огляду). Тим часом уже в “Концептуальних засадах створення нової експозиції” натрапляємо на категоричне і суперечливе: “Біографія і творча спадщина Шевченка розкриваються за допомогою відеоряду і мультимедійних інформаційних засобів, відповідно в них слід зосередити оповідальну функцію. Натомість вибрані автентичні предмети мають бути звільнені від наративності та відображатимуть атмосферу Шевченкової доби”.
Як написали, так і зробили: довільно, на свій смак (чи несмак) повибирали лише окремі унікальні музейні предмети, позбавили їх сутнісної інформативності, зробивши німими свідками “атмосфери” історичної доби. А відбір був найжорстокішим. Його не пройшли навіть раритетні видання поетових творів та ще багато чого. У музеї, де в широкому обсязі мали б виставлятися рідкісні експонати, акцент перенесено на банерно-мультимедійну оповідь, яка з цими експонатами іноді жодним чином не пов’язана. У такий спосіб повністю підмінено критерії. Гіпертрофовані на догоду масовій культурі форми витіснили на периферію духовну сферу культурно-історичного змісту.
Із інтерв’ю Лариси Скорик, авторки сучасного музею Любові Голоті (“Слово Просвіти”, ч. 35) випливає, що в тамтешній фондовій колекції “оригінальних експонатів немає”, і “практично, експозицію треба шукати по світу”, щодо її, мовляв, оформлення “проекту ще не було жодного”. Кожна із залапкованих тез хибує на неточність, яка, можливо, зумовлена швидкомовністю самого жанру інтерв’ю. Насправді, і над добором експонатури, і над концепцією нової експозиції музею не один рік працювали наукові співробітники Заповідника. Інша річ, що, можливо, цього документа Ларисі Павлівні не показали, і вона “сама собі, самісінька, мов перст” заходилася вирішувати шевченкознавчі і, власне, музейні проблеми, які лише опосередковано пов’язані з її основним фахом. А що така альтернатива існувала, засвідчують кілька моїх зауваг щодо концепції й тематичної структури експозиції канівського музею, надіслані Національним музеєм Тараса Шевченка до Міністерства культури і туризму України за № 84/02 ще 25 лютого 2009 року разом з іншими рецензіями. Оприлюдню їх ще раз, як кажуть, “на потім”. Можливо, колись і комусь вони знадобляться.
У своєму баченні нової експозиції колеги цілковито пов’язують останню з оригінально втіленим у 30-х роках минулого сторіччя Василем Кричевським проектом музейної споруди у вигляді великої української хати “як національного сприйняття світобудови”. В концепції музейників чимало емоційних та полемічних рядків адресовано “Укрреставрації”. З них можна дійти висновку, що музейні працівники обстоюють ідею докладного відтворення архітектурно-художнього проекту Кричевського винятково з творчими задумами митця, які з різних причин не були зреалізовані. Назагал, ідея зрозуміла, хоча насторожує така, як на мене, максималістська констатація авторів концепту: “На думку Кричевського, в цьому музеї повинно все бути виконане в єдиному стилі, в гармонії з усім художнім оформленням музею. Тому він сам проектував і меблі для експозиції та вестибюлю, і килимові доріжки, і гардини на двері, і штори для вікон, і навіть вазони”.
Гадаю, що від відтворення бодай вазонів та вітрин (якщо їх також проектував Кричевський) музейники усе ж відмовляться (хоча б частково), бо при створенні сподіваного модерного музейного проекту третього тисячоліття художникам-експозиціонерам, дизайнерам та мультимедійникам при побудові власне експозиції і без того вкрай важко буде пов’язати (або розмежувати) сучасне художнє бачення з (нехай і геніальною) стилістикою 30-х років ХХ ст.
Щире співчуття викликає чи не відчайдушний зойк експозиціонерів, що вони змушені до сьогоднішнього дня працювати “всліпу, без визначеної експозиційної площі”. Зрозуміло, з огляду на такі обставини, про представлену концепцію та тематичну структуру судити надто критично не доводиться, тим паче, що вони напевно будуть коригуватися й видозмінюватися при спільній роботі науковців музею і тих, хто безпосередньо здійснюватиме реалізацію їхніх ідей у художньому просторі майбутньої експозиції. Прикро лише, що цих “організаторів” досі ще не визначено.
Тепер про посутнє і конкретне. Видається, що при побудові нової експозиції після реставраційних робіт знову не обійтися без сегментування, предметного розмежування величезних просторових обсягів задля того, аби уможливити розмаїття “індивідуальних підходів” при художньо-образному потрактуванні окремих тем, часових відтинків тощо. Цьому можуть прислужитися легкі, можливо, рухливі перегородки та “відірвані” від стін і винесені в просторінь зали доволі обсяжні, асоціативно пов’язані з архітектурою Кричевського (але теж легкі) мультимедійні модулі з екранами для перегляду тематичних мікрофільмів, програм із елементами сенсорного керування тощо. “Мультимедійні засоби” лише кілька разів і без змістового наповнення згадуються авторами тематичної структури. На мій погляд, їх варто використовувати системніше й функціональніше. Без них, як засвідчує аналіз концепції й тематичної структури, попросту неможливо буде візуально втілити ні “найхарактерніші образи — концепти: хата, гора — могила, воля та ін.”, ні “представити образ Шевченка максимально через призму його варіантів самозображення”, бо кожна з цих ідей потребує не лише концентрації зорового ряду, але і його вербальної (словесної) інтерпретації.
Варто окремо розробити загальну концепцію мультимедійної програми, передбачивши її функціонування і як цілісної автономної структури, і як своєрідного медіагіда для розгорнутішого коментування тих чи тих важливих фраґментів предметної частини експозиції.
Зокрема сучасні візуальні засоби з можливостями фраґментування, монтажу, “наїздів-наближень” на художній об’єкт здатні адекватніше розкрити змістову й художню сутність малярських (олійних) творів Шевченка, ніж це роблять погані копії. Останні, навпаки, справляють протилежний ефект — в очах художньо освіченого глядача вони дискредитують великого майстра.
У фондах канівського музею зберігається сім автентичних творів графіки Тараса Шевченка. В концепції накреслено не надто ймовірні способи поповнення колекції ще кількома малярськими оригіналами та портретами Шевченка роботи його сучасників. Якщо ці мрії науковців з якихось причин не здійсняться, то є альтернатива: експонувати оригінали Шевченка з інших зібрань на виставках однієї картини, чи інших презентаціях, репертуар яких може бути доволі широким. Зрештою, ще один чи два оригінали, як кажуть, загальної погоди не зроблять.
Водночас варто максимально зосередитися на проблемі більш адекватного й акцентованого представлення тих шедеврів, які є в музейній колекції. Зокрема це стосується й подачі багатющого музейного зібрання шевченківських видань (“Кобзарів” і не тільки їх). Тут, на мій погляд, не обійтися без роззосередження, виокремлення їх із деяких тематичних вузлів (скажімо, “Ілюстратори творів Шевченка”) й пріоритетного представлення найбільш знакових книг поряд із відповідним у часі портретним образом Кобзаря в більшості з означених у структурі тем. Ці шевченківські словесно-художні знаки доби в сукупності можуть створити суцільний домінантний ряд і стати оригінальним (і неконкурентним) аналогом малярству і графіці Шевченка, щедро представленими в Національному музеї Тараса Шевченка, що в Києві.
Фактологічні зауваги й доповнення готовий надати своїм колегам усно. Буду втішений, якщо бодай якась із моїх думок буде зауважена при побудові нової експозиції музею на Чернечій горі.
Гірко все оте перечитувати. Який там “концепт української хати”? Концепт ритуальної зали натомість маємо. Українських фресок і мозаїк Василя Кричевського у його ж “великій хаті” нині взагалі не побачиш. І лише тому, що комусь вони видалися нікудишнім “мальовидлом”. Залишається тішитися тим, що їх взагалі не позамальовували, а позатуляли й законсервували. А ще гірше, що сам образ поета представили наче у побитому дзеркалі. І не тільки зовнішній, видимий образ. У нашвидкуруч створеній музейній експозиції Шевченко майже зовсім не представлений як поет національний. Спочатку — про зовнішність.
Десь у фондових теках канівського музею зберігається рідкісний портрет Шевченка, літографований 1860 року в Парижі найкращим тамтешнім літографом Адольфом Мульєроном. Історія його з’яви така. На початку 1860-го поетові приятелі Пантелеймон Куліш і Данило Каменецький заходилися коло видання альбому “Портрети українських письменників”. У лютому 1861 року в Петербурзі вже продавався перший випуск із портретами Шевченка, Куліша і Костомарова. Відомий французький мистець робив літографії за світлинами кращого на той час петербурзького фотографа Генріха Деньєра. Пізніше цією світлиною скористалися такі відомі мистці, як Іван Крамськой, Василь Мате, Фотій Красицький, Микола Мурашко та інші. Літографія Мульєрона так сподобалася Шевченкові, що він користався нею при роботі над офортним автопортретом. На одному з відбитків цієї гравюри поет власноручно написав останній передсмертний вірш “Чи не покинуть нам, небого…”. Отож Європа (принаймні Париж) вперше побачила зображення нашого поета саме завдяки літографії Мульєрона.
Цього навдивовижу рідкісного твору в нинішній експозиції музею немає. Підозрюю: саме тому, що Шевченко зображений тут в українському одязі. Ой і дістається ж останнім часом Тарасові Григоровичу за оту шапку та кожуха від чиновних європеїзаторів. Але, на жаль, — не тільки од них. Свого часу не втримався від кпинів (звісно, — образних, удаваних) мій улюблений, справді великий поет сучасної України Іван Драч. Його, як завжди пружний, вірш “Виклик” розпочинається зненацьким навіть для виклику: “Скиньте з Шевченка шапку. // Та отого дурного кожуха. // Відкрийте у нім академіка. // Ще — одчайдуха-зуха”. І це задля того, аби увиразнити прикінцеве: “Шевченко завжди молодий”. Мені, даруйте, останнє, — ніби про Леніна у відомій пісні про “Юный Октябрь”.
Назагал, глибокий сенс Драчевої поезії зрозумілий тим, хто тямить на слові образному. Однак куди більше тих, хто сприймає все буквально, а про вірші судить за першими двома рядками. От вони у своїй наївності і можуть запитати: “Ви, що це, Іване Федоровичу, закликаєте скидати з Шевченка шапку та українського кожуха, дурним обзиваєте? Ви ж їх на Тараса Григоровича не одягали? Його ж до того ніхто не силував!”
Ну, а те, що Шевченка ніхто не силував у Петербурзі одягатися в українські селянські строї, то чистісінька правда. Навпаки, траплялося, що тоді, як і тепер, і губоньки кривили, і носа вернули. Але то був усвідомлений поетів виклик, одверта демонстрація своєї національної ідентичності. В українському одязі у наймодніших тоді фотоательє Деньєра і Левицького зухвало позували і по Невському ходили чи не всі Шевченкові друзі-земляки, включно з найбільшим на той час європейцем-інтелектуалом Пантелеймоном Кулішем. І всі оті кпини їм до одного місця були, як у народі кажуть.
Кожух і смушева шапка для Шевченка стали знаковими лише в останні роки життя, після повернення із заслання. Це був його виклик імперському Петербургу. Самі судіть. На чотирьох із десяти його прижиттєвих світлинах бачимо поета у цих атрибутах українськості, ще на одному (парному, з Г. Честахівським) шапка одверто демонструється на вишуканому круглому столику. Подібне співвідношення і в офортних автопортретах (два з чотирьох). Нарешті, два останні (олійні на полотні) самозображення: 1860 р. — у шапці, вишиванці й киреї; 1861 р. — усе та сама шапка і кожух.
Звісно, нікому не заборонено кидати свій виклик викликам Шевченка, а людям чиновним “вбивати людям” стереотип Шевченка у фраці й метелику. Поет справді був різним. Не накидав же він на себе кожушка, коли в майстерні Карла Брюллова 28 квітня 1838 року разом із Аполоном Мокрицьким приймав юного намісника (згодом — Олександра ІІ). Шевченко і малював себе по-різному. Окрім реалістичних, психологічних, символічних самозображень, у його творчому доробку багато різного типу автошаржів. В одному з альбомів мистця є рисунок, яким Великий Кобзар усім своїм шанувальникам і недоброзичливцям дає гучного “символічного” ляпаса: малює себе майже голим, з усіма чоловічими достоїнствами. Щодо цього самозображення, то його, справді, не варто “культивувати” у святому місці — на Чернечій горі. А тим, хто прагне уявити колажований часом, але збірний образ поета-художника, раджу хоча б погортати мою книжку “Віч-на-віч із Шевченком” (К., 2004), де вперше зібрано й прокоментовано майже всі прижиттєві зображення поета: й автопортрети, і твори інших мистців. Там усячини надивитеся…
І взагалі, якщо йдеться про велику й величну постать, то чи варто “зациклюватися” на одязі й на шпальтах поважних видань закликати до руйнування старого стереотипу (вже надивилися, мовляв) і закликати до культивування нового: франта, представника золотої молоді, в якого нібито всі петербурзькі дами закохувалися. Як на мене, то це чистісінької води інтелектуальний наїв, що видається за спробу представлення “Шевченка, якого не знаємо”. Бо не франт лежить у могилі поряд із музеєм, а великий поет нації і світу. Обидві ці іпостасі Шевченка в музейній експозиції висвітлено вкрай незадовільно, а національне єство поета геть затьмарене.
У фондах канівського музею Великого Кобзаря зберігається унікальна колекція кобз і бандур — в експозиції — жодної. Наразі вже школярі знають, чому Шевченко всі свої збірки поезій називав “Кобзарями”. Щоправда, ще й до Лариси Павлівни Скорик були автори, які дратувалися, коли в літературних джерелах замість прізвища Шевченка вживали, як на їхній погляд, народницько-архаїчне означення “Кобзар”. Глибинна поетова сутність, мовляв, цим поняттям не вичерпується навіть тоді, коли до нього долучають епітет “великий”. Іноді таке несприйняття аргументують іще й такою тезою: семантика словосполучення “Великий Кобзар” настільки закорінена в національному, що її годі зрозуміти західному читачеві. Тимчасом самоототожнення Шевченка з кобзарем також загальновідомі. Через образ ліричного героя вони увиразнені вже в першому “Кобзарі” 1840 року. Прикметний у цьому сенсі також псевдонім безнадії “Кобзар-Дармограй”, яким письменник підписував свої невольницькі повісті.
Вважаючи, мабуть, що модерн і етнос несумісні, авторка експозиції вирішила позбутися навіть розмов на цю тему і не подала ні кобзи, ні народної картини “Козак Мамай”, композиційну схему якої використав Шевченко, малюючи свою “Катерину”, і багато чого ще не подала. Образно кажучи: обрубала все національне коріння, яке не вписувалося в її “модерний” інформаційно-архітектурний модуль.
Жаль, що в просторі цього модуля не знайшлося місця й світовому поетові, бо тут зовсім не представлені переклади його творів мовами народів світу, а про книжки, присвячені Шевченкові (як своїх, так і чужомовних авторів), уже й говорити годі, так само, як і про знаменитих ілюстраторів “Кобзаря”. Назагал, у поспіхом створеному “модерному” музеї не відчувається залюбленість його авторки у книгу, хоча видимий, візуальний вимір поета — це саме вона.
Усі прижиттєві видання творів зуміли втиснути у два невеличкі пюпітри. Фототипічне видання першого (1840) “Кобзаря”, не розкрите, без знаменитої офортної ілюстрації Василя Штернберга (бо на ній знов-таки — кобзар з поводирем), лежить собі самотою на маленькій горизонтальній площині на тлі даленіючого граніту кам’яної підлоги. А трохи далі, на іншому пюпітрі, купкою — інші видання, що вийшли за життя поета (від ранніх до останніх). Ото й усе. Жаль екскурсоводів, бо якою імпровізаційною майстерністю треба володіти, аби при такому нагромадженні донести до глядача і слухача всю красу і велич Шевченкового слова, історію появи книг і т. ін.
Ще більше не пощастило в новій експозиції Шевченкові-художнику. Одне, що у фондовій збірці Заповідника — всього сім його оригінальних офортів, інше, — їх представлено в такий спосіб, що краще б взагалі не виставляли. Репродукції цих гравюр уважний відвідувач зможе відшукати на галереї другого поверху вестибюля, поблизу банерів. У таких самих невеличких прозорих пюпітрах, у необрамлених паспарту, їх, наче ненароком, кинули на тло гранітної підлоги. І де вже їм, невеличким, сірим “конкурувати” з кількаметровими кольоровими монументалізованими проекціями акварелей і олійних творів митця, які в оригіналах своїми розмірами не набагато більші, ніж “присоромлені” творчою волею авторки експозиції дивовижні поетові гравюри.
Можуть запитати, чому увага акцентується переважно на представленні в новій експозиції творчості поета й художника. А тому, що сподівана, доречна і вдячна тема “Історія могили”, яка так панорамно відтворена в дослідженні Зінаїди Тарахан-Берези “Святиня”, в новому музеї увиразнена лише кількома вдалими (віддамо належне) штрихами. Але поза “кадрами” залишилася маса посутніх і значимих подій, пов’язаних з оселею Його душі. Для прикладу: заснування Братерства Тарасівців. Отож про це варто було б говорити окремо.
Вдаючись до форми ліричного обрамлення своїх нотаток про перше враження від побаченого на Тарасовій горі, завершу їх у стилі ритмомелодики вірша мого улюбленого поета (звісно, гіперболізуючи). Пам’ятаєте: “Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність, // І лущити зерно з гидких його одеж”. Отож:
Спізнай усе як є, і хай гуде юрма…
Бо ж тільки “рами” є —
ще все довкола голо,
Граніт і банери — музею ще нема…
Але закінчити хочеться оптимістично, бо, як у народі кажуть, животворяща вода і камінь точить, сподіватимемося, що щире слово українського люду колись підточить і отой сумнівно-символічний, що особливо нелюбим був Тарасові Григоровичу.

* * *
Мене тепер інше лякає. Нині у глибокій кризі не тільки музейне, а й так зване академічне шевченкознавство, зокрема та його галузь, що опановує графічно-малярський доробок митця. Ось уже десяток років триває видання повного дванадцятитомного видання творів Тараса Шевченка. Літературну частину вже видано (1—6 томи). Хоча й у ній не обійшлося без кількох неприємних “ляпів”, назагал, Шевченко-літератор представлений тут доволі пристойно. 2005 року вийшов друком сьомий (перший із п’яти запланованих) том графічно-малярської спадщини художника. Одразу по тому з огляду на знаковість постаті Тараса Шевченка його було названо великим соромом українського мистецтвознавства. Видання призупинили, однак, покликаючись при цім лише на брак коштів. Як член редакційної колегії дванадцятитомника знаю проблему зсередини і наважуюся стверджувати, що річ не в грошах. Нині, не те що видавати, тут ще писати, писати і ще рік писати треба, а вже потім до друку братися, аби по тому європейські вчені мужі не сміялися.
Президент у випадку з музеєм на Тарасовій горі довів, що кошти на святе діло швидко знаходить і слово своє тримає. Отож боюся, що якийсь авторитет із науково-чиновницького світу, не відаючи про реальний стан речей, запропонує до Великого ювілею Тараса Григоровича (2014 р.) завершити видання дванадцятитомника і чотиритомної Шевченківської енциклопедії. А якщо з’явиться такий указ, то це буде зроблено. Але ціною великого сорому в майбутньому. Як на мене, коли вже конче комусь треба доконана форма дієслова, то можна запропонувати формулу: “підготувати до друку”.
Щоб читач бодай у загальному зрозумів ситуацію, що склалася довкола завершення видання Повного зібрання творів Кобзаря, змушений опублікувати напівприватного листа до одного з повноважних членів редколегії, написаного більш як два роки тому. Оскільки лист був не офіційним, то прізвища осіб у публікації позначаю трикрапками.
Пропозиції щодо виходу з кризового стану процесу підготовки томів образотворчої спадщини поета-художника.

Шановний… Вам відома ситуація, що склалася в роботі групи науковців, які писали коментарі й були призначені упорядниками 7—11 томів зібрання Шевченкових творів. Колективна праця фактично припинилася 2006 року по виході у світ сумнозвісного 7-го тому, впорядкованого всупереч концепції, затвердженої свого часу редакційною колегією і втіленою в підготовленому до друку варіанті 7-го тому (його упорядниками тоді були…).
Ознайомившись із видрукуваним, спотвореним за формою і змістом томом, названі упорядники, прізвища яких без їхнього відома були зазначені у вихідних даних видання, відмовилися від авторства і запропонованого їм гонорару. Відмовилися не тільки вони, а й автори недолуго відредагованих новою упорядницею коментарів. По виході 7-го тому дванадцятитомника в газеті “Літературна Україна” я опублікував цикл із шести (можливо, надто полемічних) статей зі спільною назвою “Поґвалтований том”, де навів десятки фактів неадекватного тлумачення й представлення Шевченкових малюнків, зумисного замовчування альтернативних джерел тощо. Але так сталося, що й корпус 8-го тому передали для доопрацювання тій самій старенькій особі. Наскільки мені відомо, за таких обставин попередні упорядники цього тому… також відмовилися від подальшої співпраці. В силу різних обставин з первісної робочої групи з підготовки 7—11 томів образотворчої спадщини вийшло понад 10 осіб.
Наразі, здається, безповоротно загублено попередній корпус коментарів 11-го, і частково доопрацьовані тексти 10-го томів. Обговорення корпусу 9-го тому ще й не розпочиналося, і коментарі існують у чорновому варіанті. Ну, а про реальний стан підготовки 8-го тому Ви можете судити самі, бо до музею він в упорядкованому вигляді ще й досі не потрапив. Хоча з побіжного перегляду вже давно переданих до видавництва “Наукова думка” матеріалів можна стверджувати, що цей стан незадовільний. Таку оцінку при нагоді зможу продемонструвати на прикладі бодай одного, колись мого, а тепер до невпізнанності зміненого коментаря.
З огляду на викладене, пропоную:
а) призупинити видання 8-го тому, аби не загострювати проблему й надалі не дискредитувати все видання;
б) організувати нову дієздатну робочу групу науковців, яка паралельно працюватиме над усіма томами образотворчої спадщини;
в) до складу групи для реальної роботи над текстами коментарів їх обговорення і затвердження до друку залучити принаймні по 4 працездатні науковці, і, обов’язково, — з усіх трьох інституцій, на які покладено відповідальність за видання дванадцятитомника (просто молодих головатих хлопців, а не “підписних редакторів”);
г) зробити спробу повернути до роботи кількох досвідчених працівників;
д) у процесі роботи, коли стан завершення кожного тому сягатиме бодай 80 %, повернутися до первісної концепції представлення образотворчого ряду, належно перекомпонувати структуру томів і розпочати їх видання один за одним у невеликому проміжку часу.
Видається, що лише в такий спосіб і за умови забезпечення безперебійної колективної праці й відповідної організаційної роботи до Великого ювілею, принаймні 11 томів Повного зібрання можна видати. Що ж до 12-го тому, то жодна робота над ним, здається, ще не розпочиналася.
Лист, що нині стає відкритим, підписано ще 24 червня 2008 року. Відтоді нічого не змінилося. Часу втрачено багато. Віз і нині там. Та вже й зовсім загруз. Через те й пропонується форма: “підготувати до друку”. А нині — організувати науковців і їхню працю. В іншому разі — знову з’явиться фахівець із іншої галузі, і будемо мати те, що нині маємо в Каневі.

Від редакції
Щойно з’явилася нова книжка Володимира Яцюка “Відлуння”. На відміну від попередніх, — це не наукові дослідження про Шевченка, а “Вірші минулих літ” (такий підзаголовок). І в ній також є цикл віршів, присвячених Кобзареві. Поміж них — “Чернеча гора”. На наш погляд, змістом і емоційністю цей вірш перегукується із критичною публікацією автора, через те подаємо його у такій сув’язі:
А якщо це не ріка, а доля?
А коли це не вода, а час
Котить свою хвиленьку поволі
До гори, яку обрав Тарас?

А якщо це не гора Чернеча,
А курган народної журби?
То чому ж тоді так молодечо
По горі тій поросли дуби?

А якщо це не дуби, а думи
З-під землі пробилися отут?
Скільки було грому, скільки глуму,
Скільки всього, а вони ростуть

І тримають на землі поетів
Коренем Шевченкових тривог.
Скільки нас німих і безхребетних
Воскресало на горі його,

Коли рідний вітер бив у груди,
А печаль голубила чоло…
І так буде, так довіку буде,
Що б на цьому світі не було.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment