НОТАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Розвал Радянського Союзу значно скоротив Росію територіально (76 % території СРСР), демографічно (50 % населення СРСР), економічно (45 % виробництва СРСР) і за кількістю військовослужбовців (33 % чисельності збройних сил СРСР). Проте наша північно-східна сусідка не втрачає імперських амбіцій. Відтак зміна влади в Україні — довгоочікувана подія для Москви.

Володимир ВОЙТЕНКО,
професор

ТРИДЦЯТЬ СРІБНИХ
НЕ ВІДМИВАЮТЬСЯ
К. Затулін, директор інституту СНД, відсвяткувавши прихід “своїх”, закликає не втрачати пильності. Цитую його статтю в московських “Известиях”, передруковану українським клоном газети (2010, № 19—20): “Идет борьба и борьба нешуточная: за язык, за веру, за истолкование прошлого и модель будущего Украины. И за место России в этом украинском будущем. Всего можно достичь в случае успеха грамотной федеративной реформы, гарантирующей определенную степень самоуправления и культурно-национального своеобразия каждому субъекту Украинской Федерации. Именно такую перспективу может и должна поддержать Россия. Цена такой поддержки и сегодня еще не вполне просчитываема: ясно лишь, что отказ обернется для России грандиозным геополитическим провалом. В случае с Украиной, как и с шедеврами Леонардо да Винчи, нет таких расходов, на которые не следовало бы пойти”.
Їхні расходы — прибутки для всіх від Я(нуковича) до А(зарова), проте сьогодні Українська Федерація очільників держави не цікавить: хочуть мати не лише своє, донецьке — хочуть мати все. Хотілося б під себе “зшити” Україну, а як?
О. Швирков, кандидат філософських наук зі смутком констатує, що багатьом в Україні йдеться про західну ліберальну демократію “з історичним націоналістичним компонентом” (“Дзеркало тижня”, 2010, № 12). Вважаючи побудову “класичної держави” (з титульною нацією, єдиною державною мовою тощо) безперспективною, філософ формулює дві тези. Першою О. Швирков засвідчив об’єктивність ученого, другою виводить читача на стежку політиканства. Отже: “Ми повинні бути вдячні українському націоналізму та українським націоналістам за ту ідеологію, яку від них перейняли. У найважливіший момент нашої історії вони дали роз’єднаному, розгубленому суспільству ідеологію, завдяки якій наша держава всупереч усім прогнозам не припинила існування”. Зауважимо, що “вони” для філософа це прихильники побудови в Україні саме Української держави, а “ми” — це ті, вожді, кому адресована стаття. Національно орієнтований напрям розвитку держави потрібно змінювати, вважає О. Швирков, але “зламати його вряд чи вдасться”, а до того ж “ломка може привести до розколу”. Таким чином силовий і “сєвєродонєцкій” способи вправити нам мізки автор статті не вважає оптимальними. То що “їм” робити, щоб усунути наше прагнення бути українцями? “Що можна порадити політичній партії, котра бореться за владу — тій, звісно, яка має ресурси і хоче визначати стратегію розвитку держави?” — запитує теоретик. Шановних читачів закликаю приміряти рекомендації О. Швиркова до сьогоднішніх реалій. “Насамперед її (партії — В. В.) спікерам розмовляти винятково українською мовою. Принаймні на телебаченні. У західних областях такий простий прийом може підняти рейтинг партії (1). Не слід різко реагувати на спроби “канонізувати” героїв УПА тощо. Слід “спускати все на гальмах (2). Те саме стосується закликів до федералізації (3). Унітарний устрій України не повинен ставитися під сумнів”.
Перші три рекомендації (нумерація моя. — В. В.) пан філософ зараховує до політико-психологічної майстерності ухиляння від лобових сутичок з опонентами; погоджуючись, можна змінити “напрям дискусії в потрібний бік”. Читаємо далі: “Необхідно почати широкомасштабне співробітництво з представниками націоналістично орієнтованої інтелігенції, наприклад, шляхом видання творів цієї інтелігенції, підтримки тих чи інших культурних проектів. Приблизно те саме стосується залучення до партійної роботи та просування партійними щаблями “націоналістично забарвлених” активістів. Пригріти, приголубити, дати грошей — отже, поставити під контроль. Контролюючи ж певну кількість націоналістичної інтелігенції і політиків, можна буде контролювати рух усього суспільства. У чому це має виражатися? Наприклад, у більш зваженій і раціональній зовнішній і внутрішній політиці. Істотно полегшить цей процес те, що більша частина націоналістично налаштованої інтелігенції і політиків буде вже під контролем”.
Поточний момент характеризується падінням біло-блакитного рейтингу на тлі підготовки до місцевих виборів. Якщо в “донів” є центри прийняття рішень, окрім тих, що відповідають за розподіл грошей, для них має бути очевидним дефіцит облич зі слідами розумової роботи. А це означає, що будуть спроби покликати під свої прапори певну кількість інтелектуалів. Ю. Макаров (“Український тиждень”, 2010, № 37) поціновує ситуацію песимістично: “Хіба ми такого не бачили? Маю на увазі історичні прецеденти: як добровільно ставали до більшовицьких лав учорашні герої спротиву, борці за незалежність. Вони виправдовували себе необхідністю служити народові, виконувати місію. Тож готуймося вітати нових Грушевських, що своїм авторитетом і бородою підтримуватимуть хамський режим”. На жаль, це правда: М. Грушевський (виходивши з шляхетних міркувань) фактично сприяв легітимізації більшовицької влади в світі (В. Винниченко від такого кроку відмовився лише тому, що в Україні йому пропонували замалу посаду). Кожний, кому “хамська влада” розкриває обійми, має пам’ятати: тридцять срібних не відмиваються.

ПОБІЙТЕСЯ БОГА,
МАРНОСЛАВНІ!
Варто сказати кілька слів про тих, кого сьогодні не треба приручати, бо вони доброхоче плазують перед владою. В. Гришко, оперний співак, радник Януковича у відповідь на запитання журналіста УНІАН, хто в команді Президента опікується культурними питаннями, сказав: “Передусім це шляхетна жінка Ганна Герман, яка дуже ерудована, розуміється на естраді, опері й класиці. Їй не байдуже майбутнє культури України. А також великий реформатор, людина правди, людина-професіонал пан Микола Азаров. Йому теж не байдужа українська культура”. Хто знає бодай одну реформу, здійснену “людиною правди”, відгукніться.
Дрібне підлабузництво в’яне перед взірцем холуйства: знаний архітектор п. Лариса Скорик (див. “Україна молода” за 19 березня 2010 р.) у науковому стилі намагається поцілувати руку Великого Зверхника: “Я як архітектор по абрису і повороту голови, по формі рук можу досить багато зрозуміти про генеалогічне дерево людини. Так-от, як би не намагалися дошкуляти Януковичу і возвеличувати Тимошенко, його постава, тектоніка, якщо вже про це йдеться, свідчать про приналежність до вищого стану, а її зовнішні дані вказують на плебейство”. Маючи професорський диплом за фахом “генетика” і багато років працювавши в антропології, можу засвідчити, що архітекторка верзе дурниці.
Не знаю, наскільки захват персоною Президента мусить визначати творчі смаки, але маємо море стурбованих, обурених і навіть розпачливих відгуків стосовно “декорованого вокзалу”, на який п. Скорик “реставрувала” національну святиню в Каневі. “Слову Просвіти” і вельмишановній п. Любові Голоті побажаємо і в подальшому тримати цю тему в полі зору, бо вона пече.
Не скажу напевно, скільки разів я перечитував зашифровану поему Євгена Плужника “Канів” (1925). Вона зачаровує свідченнями любові до Вкраїни і бентежить рядками, в яких ідеться про її спролетаризовану й урбанізовану долю. Плужникові (як і багатьом його ровесникам) хотілося вірити в комуністичні пасторалі, але віри вже не стало. Хоч колективізація, Голодомор і репресії були попереду, ставав усе гидкішим той ґатунок людей, які перебирали на себе всю владу. Ліричне резюме поеми важко визначити однозначно. Найкраще для цього може слугувати уривок із 43-ої строфи (нагадаю, йдеться про Канів): “Та навіть пес десь на селі кудлатий, // Найближчий друг дитячої юрби, // На греблі тінь похилої верби, // Парфуми гною, конопель і м’яти // Мені рідніші, ніж майбутні шати, // Що ці ж долини тихі і горби // Десь приберуть, коли мені лежати // У тій землі, що я її робив”. Прошу фахівців з викриття хліборобського консерватизму не метушитися, бо я на цьому трохи розуміюся, але дещо знаю і про психологію сьогоднішнього Дикого поля. Блискотливий, як нова копійка, музей Кобзаря у Каневі має для когось стати якимось контраргументом проти мистецького Арсеналу в Києві. Побійтеся Бога, марнославні!

ЗНОВУ ЙТИ
У ПАРТИЗАНИ?
Незалежна Україна не виступає державою українців, що становлять абсолютну більшість її людності. Держава не виконує націєзахисних функцій, які є її обов’язком, і в цьому сенсі є нефункціональною. Це провокує відчуження держави від нації, а нації — від держави. Стати інтелектуальною альтернативою, висунути проект розвитку країни, мобілізувати попутників, рекрутувати прибічників, організувати рух — хіба не це є завданням патріотів? Сьогодні в опозиціонери записалися колишні владоможці, які через пересвареність, некомпетентність і корумпованість згаяли п’ять років, а між собою чубляться за електоральний ресурс, повернення до влади. Чи маємо забути перелік всує проголошених реформ: адміністративну, адміністративно-територіальну, соціальну, пенсійну, медичну, правоохоронну?
Націонал-демократи з різних партій не годні зробити те, чого ми чекаємо, насамперед тому, що “поганими” виявилися самі партії як форма боротьби. Альтернатива — або йти в партизани, або братися за створення позапарламентських структур громадянського суспільства — рухів, спілок, об’єднань і товариств. Не маю наміру ставити під сумнів засади демократії — йдеться про форму її реалізації. Українізацію слід визнати справжньою, якщо вона спирається на європейські традиції, бо ритуальне плекання рушника з вишиванкою тягнеться з радянських часів і саме по собі не перешкоджає втраті ідентичності. Намагаючись перетерпіти нинішніх тріумфаторів, доведеться руйнувати монополію тих, хто зі своєю місією лідерів не впоралися. Показушному патріотизмові, який не зачіпає засад функціонування суспільства, протиставити реальний, що ґрунтується на модерному розумінні народу і світу. Сьогоднішні партійні холдинги на це виявилися не здатні.
1959 року Євген Маланюк оприлюднив розвідку “Малоросійство”, в якій запропонував кілька тез щодо соціології цього явища. Українське малоросійство, писав він, є однією з найважливіших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою державністю. Більше: це є та проблема, що “Першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тримання й стабілізації державності, ця проблема стоятиме першоплановим завданням, а для державності — грізним мементо”. Позиція тієї частини інтелігенції, яка там, де фуршет, зрозуміла, але в розмові про стратегію мусимо визнати кілька загальних гірких істин. В. Вітковський (“Універсум”, 2003, № 7—10): “Неправда, що демократія завжди й усюди є благом. Якщо всередині суспільства домінують самодурство, здирництво, міжкланові протистояння, то саме вони й підуть в ріст під демократичним сонцем. Неправда, що ринкова економіка конче означає високий рівень добробуту, раціональне використання ресурсів, продуктивну працю, високу якість товарів та послуг тощо”.
Ринкові відносини можуть поєднуватися з бідністю, відсталістю, застоєм, масовим шахрайством, низькими якістю та продуктивністю й т.п. Певна частина інтелігентів залишилася послідовною в опозиційності щодо влади. Однак і ця верства нонконформістів, пише В. Вітковський, не продукує свіжої думки й не виявляє уміння приводити маси в рух. Занепад України є довготривалим її станом, за якого вже зросло ціле покоління.
Чому партії, які декларують національно-демократичні гасла, в процесі політичних змагань дегенерують? Логічно, що (крім минувшини й сьогоднішніх зазіхань із північного сходу) маємо говорити про вплив внутрішнього чинника.

РАЗОМ НАС БАГАТО,
АЛЕ СЬОГОДНІ МИ
НЕ РАЗОМ
Нам болить, казав на других Всеукраїнських зборах НРУ його тодішній голова І. Драч, що століття русифікації України примусили багатьох співвітчизників зробити жорсткий вибір між виживанням, самим існуванням, своїми злиднями і меншовартістю — з одного боку, і материнською мовою — з іншого.
Українська самобутність сягає корінням у витоки слов’янської цивілізації. Але й інтегративна, “единонеделимая” тенденція на східнослов’янських теренах має поважний родовід. Її початок — у державній єдності Київської Русі та змаганнях за її спадщину. Цю традицію кріпило монголо-татарське завоювання, конфесійна та культурна близькість, економічні та гуманітарні контакти Литовської, Польської та Московської Русі. Фатальна Переяславська угода мала історичне та менталістичне підґрунтя (і не є чином простого запроданства). У подібних випадках самосвідомість етносу має бути запліднена позалінгвістичним імпульсом, щоб народити повноцінну національно-мовну ідею. “Трагізм українських національних змагань полягав у тому, що їхній мовний етап розпочинався тоді, коли державницький уже поринав у непам’ять” (В. Вітковський, 1999).
Уряд Азарова має такого міністра освіти та науки, який найкращим чином уособлює те, чого варті хохли й малороси, і чого не мусять терпіти українці.
Я не ксенофоб і не антисеміт (у чому можна переконатися, взявши до рук мою монографію “Людина і нація. Нотатки генетика”, Київ, 1996. — 70 с.). Відтак можу сказати саме те, що думаю: при напруженості ситуації не всім про все личить говорити. Коли я бачу на телеекрані, як два євреї й один грек обговорюють доцільність визнання в Україні російської мови другою державною, то це смішно, але не дуже. Йдеться не про заборону, а про такт. Маючи на те повноваження згори, сам по собі дрібний Табачник стосовно русифікаторства нагадує тандем Каганович-Затонський. У 20—30-х роках минулого сторіччя Лазар Мойсейович і Володимир Петрович неслабко потрудилися на цій ганебній ниві. На початку 1933 року після самогубства Скрипника, призначений наркомом освіти Затонський, вже до кінця року домігся уніфікації освіти в Україні та РРФСР та уніфікації підручників. Голодомор і розпочате 1934 року винищення української інтелігенції гарно лягли на цей мовно-ідеологічний шаблон.
І тут повернемося до давньої розвідки В. Вітковського (“Універсум”, 1999, № 9—10). Вирізка з часопису десять років лежала в моєму робочому архіві; сподіваючись на краще, я сумнівався в однозначній рації автора, а тепер мушу її визнати. Ось головні тези В. Вітковського:
— адміністративно-силова русифікація України московськими чинниками незаперечна, але сьогодні це не є визначальним;
— не тому гальмується українське відродження, що діють україножери; навпаки: тому вони такі активні, що українське відродження загальмоване;
— паростки русифікації самотужки проростають з усіх шпарин хворого етнічного тіла: російський мат у Львові, російськомовна прес-новинка в Києві, антиукраїнська “ініціатива” міськради в Донбасі, зросійщення полтавського чи житомирського юнацтва у вишах, казармах і тюрмах;
— справжня трагедія в тому, що стихійній русифікації ми не годні протиставити нічого, крім надій на “націєтворчу” діяльність керівництва, якої ще не бачили і навряд чи побачимо.
Помаранчева революція була настільки успішною, наскільки її успіх залежав від тих, що стояли “внизу”. Натомість “трибуна”, себто влада, занапастила все. “Наверху” свої закони, і подолати їх бюрократично-здирницьку сутність не спромігся ніхто.
Тоталітарний режим мав два типи опозиції — явну (дисидентську) та приховану. Важливо, що обидві ґрунтувалися на безкорисливій активності та “горизонтальних” зв’язках. Натомість сучасна українська опозиція представлена ієрархізованими структурами, внутрішньо однотипними зі структурами чинної влади. Такою вона і мусить бути, якщо орієнтуватися на потенції “хорошої” влади, але в сьогоднішній Україні така влада міф.
Перспективу кожної держави опозиція віддзеркалює не менше ніж чинна влада. У сьогоднішній Росії опозиції як активного чинника на політичній мапі фактично немає; вона знайдеться, коли вичерпаються нафта і газ, а в що на той час виробиться інтелігенція, важко сказати. Україні також загрожує втрата справжньої опозиції — такої, яка не має за єдину мету чергову інтронізацію лідера. Інститути громадянського суспільства за визначенням не є політизованими, відтак вони не перебувають серед прихильників чи опонентів влади. Проте кожен антидемократичний крок останньої зачіпає права тих чи інших прошарків суспільства, і саме через громадські структури воно швидко реагує; це відбувається щодня, а не лише в день виборів. Виграти вибори важко, будувати громадянське суспільство ще важче — але не маємо вибору. Як не мала його колись “соціалізована” Польща, доки не створила незалежну профспілку “Солідарність”. Влада у визискуванні країни й нехтуванні громадянами заходить так далеко, як громадяни дозволяють. 2004 року суспільство продемонструвало, що в терпіння є межі. Це стало несподіванкою для правителів. Нині опозиція в усіх її втіленнях знову має чимось здивувати. Мірятися мітингами не має сенсу через їх низьку ефективність, не кажучи вже про такий політтехнологічний мотлох як блокування парламентської трибуни. Найбільше, на що патріотичні сили можуть сподіватися у цій ВР, — відсутність конституційної більшості в руках Януковича. Сьогодні і завтра передумови майбутніх успіхів мусимо шукати поза парламентом. А для цього маємо розплющити очі і зрештою побачити, що сьогоднішня опозиція перебуває на межі дефолту. Щомісячне національне дослідження “Омнібус” (1200 респондентів віком 16—35 років) засвідчили, що після “пікової” довіри в травні, в серпні українці розчаровані всіма політиками. За технологією, якою користується при опитування компанія TNS, оцінка “плюс 2 бали” означає 100 % довіри населення, а “мінус 2 бали” 100 % недовіри. Відтак сьогодні Янукович має мінус 0,16, М. Азаров — мінус 0,39, Ю. Тимошенко — мінус 1,06. Отже, опозиція не спромоглася підняти навіть те, що впало з владного воза. Кращі оцінки мають міліція (-0,80), прокуратура (-0,84) і суди (-0,93). Але! Протестний потенціал нації незрівнянно вищий ніж те, що уособлюють Ю. Тимошенко чи будь-хто інший. Разом нас багато, але сьогодні ми не разом через приватні амбіції партійних лідерів. Коли ні влада, ні опозиція не мають довіри суспільства, трапляється той соціальний злам, який знищив гуманітарний і культурний потенціал Російської імперії: формуються чорні та червоні сотні, а перемога будь-якої з них спричиняється до диктатури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment