ЧАС ДУМАТИ!

(На 17-му Форумі видавців у Львові)

Що таке Форум видавців у Львові? Це майже 800 учасників, серед яких на цей раз 291 автор, 70 бібліотек, 30 книгарень, а ще громадські організації, інститути післядипломної освіти, фонди, літературні організації, заклади культури й освіти. Це — свято.
А отже, й люди, охочі до читання, а ще — діти, приваблені — на перших порах — гарними обкладинками, неперевершеними малюнками. Діти — наш золотий запас. Звісно, за умови, якщо читатимуть, якщо учитимуться. Якщо їх будемо належно виховувати задля блага України.
Як відобразити найточніше й промовисто робочу атмосферу книжкового свята, аби читачі, які не мали змоги побувати у Львові в ці вересневі дні, зримо відчули, як б’ється пульс Форуму? Пульс не просто торговища — “купи-продай”, а пульс виховання конкурентоспроможності української нації, її потуги, її неминучого поступу до саморозвитку, без огляду на те, що скаже (чи навіть накаже) той чи той сусід.
Я вибрав епізоди, які, як на мене, вселяють надію. Вони промовисті, передусім, самим підходом наших письменників до ситуації в Україні. І політичної, і суто літературної. Але скажіть, коли українська література була поза політикою?

Богдан ЗАЛІЗНЯК

“І КУЛЯ ЗЕМНА —
НЕ ФУТБОЛЬНИЙ М’ЯЧ…”
“На Івана Драча” я прийшов заздалегідь — у залі ще читав свої вірші попередній за програмою поет. Згодом з’явився професор Дрогобицького педагогічного університету Михайло Шалата. Через деякий час — поет, Герой України, голова Комітету захисту України, шістдесятник Дмитро Павличко. А Івана Драча немає і немає. Як згодом пояснив професор Євген Пшеничний, Іван Федорович — у Празі. Тож вирішено було презентувати дві поетичні книжки із серії “Сто поезій” — Миколи Вінграновського “Ріка моєї долі” і Дмитра Павличка “Поклик”.
“Вітаю вас, дорогі читачі, львів’яни, — звернувся до присутніх (а їх було в залі 27 осіб) Дмитро Павличко. — Серію “Сто поезій” — задумав Євген Пшеничний, серію з видань найкращих поетів ХХ і, може, ХХІ століття. Я маю честь вам сказати, що 1958 року в журналі “Жовтень” (Львів), коли я був завідувачем відділу поезії, надрукували перші вірші Миколи Вінграновського. Петро Козланюк привіз тих кілька віршів із Москви від Олександра Довженка. Козланюк був нібито комуністичним письменником. Хоча нині треба добре подивитися на літературу журналу “Вікна”. З часом Петро Козланюк почав розуміти, що радянська влада — це влада проти українського народу.
Тоді й Ярослав Галан, уже після війни, “хитався”. І довго вибирали ту особу, яку начебто має вбити УПА. Випало на Галана. Він, повторюю, уже тоді опирався радянській владі. Приніс в обком партії хліб, у якому був іржавий цвях, зі словами: “Оце — радянська влада”. Ми повинні придивитися до того всього, що колись було написане. Були й обдурені люди. Батько і чотири сини Крушельницькі виїхали на Велику Україну і загинули: два сини і батько — в Сандармосі, а ще два сини — в Києві, в катівні.
Я був завідувачем відділу поезії журналу “Жовтень”, і Петро Козланюк дав мені ці вірші і сказав: “Я був у Довженка в Москві, там у нього є аспірант”. Кілька тих віршів я прочитав, підписав до друку, поніс до редактора: “Це — поет, який народився десь на Миколаївщині, живе у Москві, але це — така Україна!”. Так журнал “Жовтень” уперше надрукував Миколу Вінграновського. З моєю невеличкою передмовою. Пишаюся, що належу до людей, які відкрили Миколу Вінграновського.
Вже 1962 року через свого друга — ректора Львівського університету Євгена Лазаренка, викликав до Львова Миколу Вінграновського, Івана Драча й Івана Дзюбу. Статті Івана Дзюби, його критичні статті зробили певний переворот, бо ніхто до нього глибоко не аналізував радянської літератури. Іван Дзюба був лідером шістдесятників. А за ним стояли молоді поети — Микола Вінграновський і Іван Драч. Ми провели зустріч в університеті, в Шевченківській аудиторії. Скажу вам, шістдесятників уже почали тоді лаяти в Києві, наприклад, Платона Воронька. Максим Рильський, навпаки, зустрів їхню поезію з великою прихильністю.
Я належав до шістдесятників умовно, бо моя книжка “Правда кличе” на два роки скоріше вийшла, була порізана, дійшла до Василя Симоненка. Він сказав, що після “Правда кличе” так не можна писати, як пишуть інші… Вінграновський — один із найталановитіших наших поетів, він був найбільшим політичним ліриком. Вінграновський відновив ті мотиви, які звучали в Шевченка, — мотиви національно-визвольного мислення. Він був уже поетом за народженням, за характером, за всім на світі, що становить єство людини. “Йдуть по вулиці й сміються Вінграновський і Драч”, — писав у своєму вірші Тиміш Одудько.
Ірина Вільде, відома наша письменниця, зібрала гостей у себе вдома. Запросила знайомих дівчат. Таким чином Іван Дзюба і Микола Вінграновський знайшли у Львові свої “половинки”. Це була велика підтримка з міста Лева.
Мене українські патріоти звинувачували, що я — комуніст. Якби ж не Михайло Шолохов, то мене б виключили з партії. Але Микола Грібачов, на прохання Михайла Шолохова, зателефонував у львівський обком партії, і “Правда кличе” була спущена на гальмах. І я приїхав до Києва, щоб бути в контакті з Вінграновським, Дзюбою, а також — із представниками київської поетичної школи, які йшли паралельно з шістдесятниками. Це — Василь Голобородько, Василь Рубан, Віктор Кордун, Микола Воробйов… Вони не прийняли тоді позиції, на якій стояли шістдесятники. 1968 року вийшла збірка Б.-І. Антонича. І почалося: поети київської школи сприйняли досвід Богдана-Ігоря Антонича, а на нього мала вплив європейська поезія. Антонич звернувся до часів дохристиянських, вибудовував своє “захоплення життям”.
Шістдесятники не відмовлялися від національних мотивів. Але вже при тому була і космічна тема (“Атомні прелюди”). І на цій базі вибудовувалося певне світоглядне мислення (“і куля земна не футбольний м’яч у ногах генералів і президентів”). Це — Микола Вінграновський”.
Самого ж Дмитра Павличка представляв професор Михайло Шалата. Головні його тези: “Подивіться, яку Україну ми нині будуємо!”; “Щось треба робити”. Тобто перевів діяльність Дмитра Павличка на політичну стезю. “Справді, шістдесятництво починалося з Дмитра Павличка, — констатував літературознавець. — Це — не просто потужний поет. Це людина широкого діапазону”. Він також зауважив, що поезію Миколи Вінграновського потрібно починати ставити на наукову основу.

“ЦЕ НЕ ВСЯ БІОГРАФІЯ —
Я ДУМАЮ ЖИТИ ДОВГО”
Через дві години ми — в конференц-залі Палацу мистецтв, де заплановано зустріч із Марією Матіос. Хоча місць у залі майже двісті, — яблуку не було де впасти. Молодь, і не тільки молодь, стояла, чи й сиділа, у проходах. Письменниця запропонувала “хвилиною мовчання” вшанувати тих, хто відійшов від нас: Ігоря Римарука, Юрія Покальчука, Олеся Ульяненка… Тоді представила своїх батьків (“Найперше хочу, щоб ви подякували моїм батькам. Бо якби вони мене не зробили так, як треба, то й я б не робила так, як треба”, — у буковинському стилі висловилася письменниця).
Марія дякувала Василеві Габору, ініціатору видання “Приватної колекції”, видавництву “Піраміда”, її директору — кандидатові історичних наук Василеві Гутковському, а особливо — художникові Сергію Іванову, який оформив художньо її дев’ять останніх книжок. “А взагалі з “Пірамідою”, — зізналася Марія Матіос, — із 2003 року, ми видали 13 книг: п’ять “Націй”, п’ять “Солодких Дарусь”, “Майже ніколи не навпаки” і т. ін. “Солодка Даруся” цього року вийшла польською мовою. Я зробила тур по містах Польщі, з “Нацією” — також. Польська сторона запросила на жовтень Івано-Франківський театр з “Дарусею”… “Даруся” вийшла в Москві. Єлєна Марінічєва — російський перекладач. Вона, може, робить більше, ніж наша держава. Перекладає Євгенію Кононенко, Оксану Забужко. Це, справді, дипломат із російського боку для України”.
Згадавши Маргариту Бойко — дівчину з Івано-Франківська (“Це — та, яка колись в коридорі готелю у Франківську вхопила мене: “Я вас хочу сфотографувати”. Зробила фото, які художник Іванов відібрав до книги”), сконстатувала з гарною усмішкою: “Випадковості непрогнозовано дають вагомі сліди”.
Книжка, яку на Форумі видавців презентувала Марія Матіос, називається “Вирвані сторінки з автобіографії”. “Я писала її після перебування у Львові 28 липня, коли відкривалася книгарня імені Богдана-Ігоря Антонича. Це для мене неймовірна зустріч… Книга жива, вона дихає, пульсує, — розповідає Марія Матіос. — Ця робота — це книга мого життя. Писала майже до самого Форуму. Дуже молода книга. Мені часто дорікали, що я не пишу про себе. Я сказала, коли я напишу про себе, — тоді й скажу, але напишу про себе окремо. Я відділю ці речі: моє і не моє. Я на неї, якби то було потрібно, поклала б руку: отут — правда, тільки правда і нічого, крім правди. Вже півстоліття топчеш землю. Дуже багато людей впливали на твоє формування і деформування. Це — такий дайджест. Це не вся біографія — я думаю жити довго. І ця книга мого життя буде продовжуватися. У ній дуже багато відомих і невідомих людей. Тут є люди, яких ніхто не згадає. Через 38 років я розшукала свою першу вчительку. Мені її шукали років шість. Вона живе в Черкаській області, де й народилася. Для мене прізвище Івасюк — це ще і сестра Володі, і батьки їхні — Михайло Григорович і Софія Іванівна… Я цією книжкою хотіла сказати декому, хто каже, що ми “спустилися з полонин”. Але ми знаємо свою історію. Ми маємо історію. Так, ми з полонин (для тих, хто не вловив, скажу: це натяк на одного великого міністра, який не втомлюється стверджувати, що дехто щойно спустився з полонин, ще й рук добре не помив. — Б.З.). Але звідти, зверху, краще видно, ніж із долини.
У книжці є дуже багато інформації, але й багато мого світогляду, моєї філософії. Я б сьогодні хотіла сказати кілька слів про інший проект, який презентуємо цьогоріч. Це книга “Солодка Даруся” українською і російською мовами разом. У рамках благодійного соціального проекту “Від серця до серця. Від Заходу на Схід”… Є там і післямова “Може, то мій дядько конфету Дарусі давав”. За останні чотири роки я як автор відчула дуже велике зацікавлення російськомовного читача тією тематикою, на яку я пишу (про “Западную”). Є багато людей, які послуговуються в побуті російською мовою, але вони для України часом роблять більше ніж наші штатні патріоти… Держава зовсім не закуповує для бібліотек художньої літератури. А ця, моя книжка — художня книжка і словник одночасно. Це — перша спонука, чому я написала цю книжку. Друга: в Україні йде шеренга політичних мінерів нашої історії. Має бути на мінному полі той, хто має розміновувати, — сапери. Знешкоджувати ж мінні небезпеки можуть тільки митці.
Ще одна спонука. Я маю ексклюзивного “шанувальника” в Україні — Дмитра Табачника… Пером Дмитра Володимировича, як я прочитала його розмірковування про “Солодку Дарусю”, водила чорна заздрість: люди купують, ідуть на виставу. З іншого боку, читаю в газеті, що, за повідомленням Вадима Писарєва, художнього керівника Донецького театру, “вся наша донецька трупа плакала”, коли дивилася виставу франківців — “Солодка Даруся”. Я не знаю, що на те скаже Дмитро Володимирович. І — остання спонука: 12 липня надійшов лист — “Може, то мій дядько Дарусі конфету давав” (Володимир Григорович Панченко, живе в Києві). А перед тим, 28 травня у газеті “День”, висловлено було враження від історії з “Солодкою Дарусею” (“Фактично той енкаведист міг бути…”). І ось це всі причини, які нанизалися одна на одну, що ми зробили колесо життя — колесо історії, яке нещадно котиться по нашій долі. І вони зрозуміють, як було на Заході. Бо нині настав час безбатченків, бездипломників… Дійшли до втрати гідності. Я дуже боюся, щоб ті люди не стали головорізами державності. Ми чуємо з їхніх уст кремаційні виступи, вислови… Я колись дуже хотіла поїхати на Багами. Але дізналася, що в них нема слова “працювати”. А в нас атрофовано слово “думати”. Вміємо продавати, вислужуватися, хоча ніби вміємо працювати. Але в мене таки виникає підозра, що ми мало думаємо. Я хочу своїми книжками сказати: “Думаймо! Бо думання — то є робота мозку”.
Тож хотілося б закінчити цим словом — “Думаймо!”. І над тим, що сказав Дмитро Павличко, і над тим, до чого нас закликала Марія Матіос. І над тим, що відбувається на Форумі видавців: де духовна стезя, а де — тільки бізнес. І над тим, що діється в Україні нині. І над тим, чому організаторам Форуму не спадає на думку запрошувати як гостей моральних авторитетів — своїх, українських, до речі, знаних у світі.
Замість післямови. “Ми зібралися для того, щоб подумати, як відродити славу “Літературної України” кінця 80-х — початку 90-х років. Тоді вона першою надрукувала статут Руху, боролася за українізацію.
Нині маємо ті самі проблеми. Потрібна республіканська газета, яка була б дзвонарем в обороні українських ідеалів. Щоб ця газета була на іншому рівні. І щоб журналістський корпус оновився… Є добрі письменники, але ще треба добрих редакторів”. (Володимир Яворівський. З виступу на презентації газети “Літературна Україна”, 16 вересня ц.р.).
Знову ж таки — “Думаймо!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment