ГАРЯЧИЙ ВІТЕР З ХОЛОДНОГО ЯРУ

Мабуть, усе ж таки є світло в кінці тунелю, коли навіть у часи кризи — політичної, економічної, моральної — ще виходять у світ такі книжки… Я про роман Василя Шкляра “Чорний ворон”, відзначений премією “Айстра” міжнародного благодійного фонду подружжя Ернеста й Наталії Гуляків з Австралії, про твір, який став яскравим свідченням конкурентоспроможності сучасної української літератури у світовому культурному просторі.

Марія КУЧЕРЕНКО

Пан Ернест живе в Австралії з 1949 року, однак і досі, через 60 років, не втратив духовного зв’язку з далекою батьківщиною. Його премія покликана привертати увагу до найталановитіших творів вітчизняного письменства, виводячи їх на світові обшири.
Шлях нового роману Василя Шкляра до читача — від перших “ескізів”, збирання архівного фактажу, виокреслення персонажів — був вельми нелегким і тривалим. Не багато не мало — 13 років. За цей час було видано чимало книжок, які не пройшли повз увагу читачів і критиків та були відзначені низкою премій. А “Чорний ворон” увесь цей час немов жив своїм життям — “паралельним”, незримим, вируючи, як пекельний казан, пристрастями, розгалужуючись із року в рік новими лініями людських доль.
Номінований роман — про загибель Холодноярської республіки — маловідому сторінку українського буття, одну з тих, про яку Володимир Винниченко сказав, що історію України неможливо читати без брому. Це роман про гідність — високий природний дар, що передається генетично з покоління в покоління як своєрідний імунітет від підлоти, зради, запроданства, смердючого рабського духу. Дар, без якого не може бути ані повноцінної нації, ані самодостатньої людини.
Часто при згадці про голодомори, продрозверстки, плюндрування, вчинені радянським тоталітарним режимом, які розхитали, підточивши під самий корінь, українське генеалогічне древо, доводиться чути оте риторично-презирливе “чому?” — чому не чинили опору, чому так зневажили своє життя, чому покірно затягнули на своїй шиї зашморг? ТА Ж НІ! ОПІР БУВ! І шалений, кривавий, виснажливий. Василь Шкляр, спираючись на численні документи чекістських архівів, свідчення вцілілих холодноярців, таких як Іван Лютий-Лютенко з його книжкою “Вогонь з Холодного Яру” чи мемуари підхорунжого Михайла Дорошенка та медвинського повстанця Миколи Василенка, своїм романом розвінчав міф “української всепокірності”.
То хто ж вони, герої “Чорного ворона”? Ті, які проходили в чекістських звітах як “бандити”, “головорізи”? Насправді ж, спочатку це були загони самооборони (перший загін з 22 осіб сформувався для захисту Мотронинського монастиря від чекістського плюндрування), згодом — двотисячний полк запеклого опору, який перетворився на 15-тисячну армію — могутню хвилю української боротьби за право бути господарями власної долі. Василь Шкляр наголошує: отамани були молодими людьми, які здавалися в силу життєвих обставин набагато старшими за свій вік. Здебільшого добре освічені (серед них було багато вчителів), які вже воювали на фронтах Першої світової. Важлива деталь: до війська не брали раніше засуджених кримінальних злочинців — це була обов’язкова вимога.
Селяни тривалий час підтримували своїх оборонців, одягали й годували, однак згодом (тільки на короткий час), відчувши себе господарями на землі, спокусившись відносною ситістю, відвернулися від них.
“Чорний ворон” відтворює останній етап холодноярської історії — 1922—1924 рр., коли більшовики реалізовували план ліквідації отаманів, повстанців, а згодом розгорнули масштабні репресії проти всього населення, втопивши в крові народний спротив.
Василь Шкляр зізнається, що його серцю ближча друга назва роману — “Залишинець”, проте закони книжкового ринку, вочевидь, були на боці першої назви. Всеосяжність, трагізм, що увібрало це не зафіксоване словниками слово, гостро усвідомлюєш аж наприкінці роману, зоставшись наодинці з його останнім героєм — отаманом на ім’я Чорний Ворон. Полишений усіма, до краю виснажений смертельною втомою, власною гіркотою… Однак живий. Хіба це не феномен українського духу? “Тепер, після появи “Чорного ворона”, мені не соромно їхати в Західну Україну, де досі доводилося чути слова докору — мовляв, у Центральній Україні не було опору”, — сказав на вечорі вручення премії Анатолій Дімаров.
Василь Шкляр, попри глибокий трагізм холодноярської — та й загальноукраїнської — історії, не змальовує художнє тло роману чорними пастозними мазками. Його роман насамперед про любов — оте золоте світіння крові, що ним наповнені серця молодих героїв-холодноярців. Вона рятує з безвиході, розпачу, зневіри. Цим роман Василя Шкляра “Чорний ворон” великою мірою споріднений з пригодницьким романом Івана Багряного “Тигролови”. Обидва романи про людей незмірної волі, українських самураїв, про колосальні людські почуття, на які здатна українська душа на манівцях її історії.
Уже з погляду вічності розумієш: саме завдяки таким людям не обірвався духовний зв’язок поколінь, не заскніла українська душа. Тож як перед лицем цих людей змиритися з нинішніми спробами переписати українську історію?! Як намагається це зробити теперішній міністр освіти і науки. Він, ініціатор перегляду нашої історії, культурної спадщини, зокрема змісту шкільних підручників з історії України, у своїх книжках із промовистими назвами “Утиный суп по-украински” та “Мир без Украины?” закликає: “…защитить историческую правду о героях, символах украинско-русского единства, сделавших для Украины больше, чем все вместе взятые националистические витии”.
Про які “символи великої єдності” йдеться? А ось про кого: “…о Петре, вместе с которым сражались с интервентами казаки гетмана Ивана Скоропадского (“Це той П е р- в и й, що розпинав нашу Україну — Т. Г. Шевченко), о Катерине, присоединившей и обустроившей Новороссию и Крым (“…а В т о р а я доконала вдову-сиротину!”), об органах безопастности, боровшихся с террористами ОУН-УПА” (див. мартирологи України).
Яка перспектива на нас чекає за такої політики? Необов’язкове вивчення української мови (в якій державі таке можливе?), необов’язкові українські книжки, необов’язкові українські школи, необов’язкова українська історія… А далі?.. А далі — “Мир без Украины” (вже без знака запитання).
Ні, ніколи, на найтрагічніших зрізах української історії, ми не були, висловлюючись сучасною “політичною мовою” (хай їй грець!), “біомасою”, й ніколи такими не будемо”. І роман Василя Шкляра — надто переконливе свідчення того, що з нашими генами все гаразд.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment