Українська громадськість активно обговорює події, які відбуваються на Чернечій горі в Каневі. Публікації у нашому тижневику, інших газетах привернули увагу, перш за все, музейників, шевченкознавців, письменників. Не залишилися байдужими й політики. Особливий інтерес до нової експозиції в Меморіальному музеї Т. Г. Шевченка в жителів Канева. Цікаво, що на адресу редакції “Слова Просвіти” почали надходити матеріали про неблагополуччя в утриманні знакових українських музеїв. Словом, проблема визріла і про неї варто говорити.
Своє дев’яте засідання постійно діючий просвітянський “круглий стіл” означив широко: “Національна святиня. Музей Тараса Шевченка в Каневі”. У розмові, що відбувалася 15 вересня в Будинку НСПУ, взяли участь громадські діячі, музеєзнавці, правники, письменники.
Модератором була головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, письменниця Любов Голота: “Може бути, що не сьогодні-завтра з’явиться указ президента і група на чолі з Ларисою Скорик отримає високі державні нагороди за здійснення авторського проекту нової експозиції в Державному меморіальному музеї Тараса Шевченка. Проекту, в якому Шевченко повністю денаціоналізований, з якого вилучено будь-які свідчення величної ролі Шевченка навіть не в житті суспільства, не в усій Україні, а вилучено той феномен, який склався у кожній родині, для кожного українця. Це вдалося блискуче”. Любов Голота зазначила, що не хоче посилатися лише на свої враження — українському суспільству потрібна компетентна думка фахівців.
ДЕРЖАВА ЧИ “НЕДОРАЗУМЕНИЕ”?
Павло МОВЧАН,
народний депутат України,
голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка:
— Ми не встигаємо реагувати на всі виклики, які робить сьогоднішня влада, що зорганізувалася як одна могутня колона, яка ордою йде на нищення всього українського в освіті, культурі, історії, мови.
Останній доказ — це законопроект “Про мови в Україні”, авторами якого є три очільники партійних структур, що складають коаліційну більшість — регіонал Олександр Єфремов, комуніст Петро Симоненко, литвиновець Сергій Гриневецький. Я не можу сьогодні за нашим “круглим столом” обійти цю тему — це основоположні речі, які сьогодні ланково обираються режимом для нищення. Ми відчуваємо: незалежність загрожена, вона послідовно і системно руйнується. Вороги України спостерігають, як ми реагуватимемо на виклики, що ми робитимемо.
Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, одна з тих проблем, які сьогодні стоять перед українством.
На обговоренні мовної теми на відомому обозі голова Руської общини України Констянтин Шуров прямим текстом сказав: “Это государство — недоразумение, оно создано по провокациям Кравчука и определенной партийной верхушки. Тема, которую мы обсуждаем, не нуждается в розшифровке”, тобто російська мова — є домінуючою. Це значить, що нашій мові й нам “показують наше місце”, — а його немає.
До речі, 2010 року вдесятеро збільшилася кількість крадіжок, зокрема й пограбованих музеїв стало вдвічі більше. Якщо раніше по всій Україні обікрали 28 музеїв, то сьогодні уже 56 крадіжок! Це інформація двомісячної давності. Я переконаний, що це не випадково.
Пограбунки духовні відбуваються щодня: видаються тисячі брошур в Україні, зокрема в Донеччині й Криму про те, що “нет такого языка, нет такой нации”, вони вигадані за часів Австро-Угорщини. Множаться теле- й радіопрограми, які планомірно витискають із ефірів рідне слово.
Завдання наших “круглих столів” — озвучити ці проблеми і донести їх у різний спосіб широкому загалу. Боротьба за Україну буде вестися в різні способи, сьогодні вона не лише в парламентських рамках.
Для просвітян Тарас Шевченко — це основа, конструкція, на якій тримається вся наша ідеологія, наша справа. Отож тема, яку ми сьогодні розглядаємо — це не просто музейна справа, не окремий об’єкт, це питання нашої честі й гідності.
А ДЕ Ж ВЕЛЕТ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ СВІТОВОГО ВИМІРУ?
Іван ЗАЄЦЬ,
народний депутат України:
— Те, що відбувається у Каневі навколо музею Шевченка — одна з технологій тієї війни, що сьогодні оголошена українству, українській національній державі. Зрозуміло — в долі української нації Тарас Шевченко займає особливе місце, він опорна постать, людина, що фактично переламала негативні тенденції для українців у XIX столітті.
Якою була заявка теперішньої влади на експозицію самого музею і на саму будівлю авторства В. Кричевського? Якщо говорити про будівлю, то тут треба повернутися назад до попередньої влади — вона дуже довго “розкачувалася”: вибирала різні проекти, сценарії й фактично затягла реставрацію самої будівлі та створення нової експозиції. Але це не є виправданням для теперішньої влади, яка буквально руйнує саму будівлю, територію навколо неї, творить музейну експозицію, що просто нищить Шевченка — велику духовну опору нації.
Є коментарі щодо експозиції самої авторки Л. Скорик та Г. Герман і багатьох інших, що вони хочуть створити модерний образ Шевченка, а не показувати його у вишиванках і шароварах. Однак те, що нині бачимо в музеї і навколо нього, насаджує вульгарне розуміння поняття модерну, яке вони зводять до відвідування Т. Шевченком різних балів та великосвітських товариств. Насправді, треба говорити про Шевченка як людину, яка здійснила титанічну працю з модернізації України в XIX столітті. Це він остаточно пробудив українську націю до духовного і державного відродження. Його діяльність вкладалася у тогочасний європейський контекст пробудження націй.
Перша половина XIX ст. ввійшла в історію Європи як “весна народів”, яка започаткувала масове будівництво національних держав. І тому заклик Шевченка “в своїй хаті своя правда, і сила, і воля” — віддзеркалення тих європейських тенденцій до творення держав на національному ґрунті.
Велич Шевченка полягає в тому, що він синтезував національну традицію з новітніми світовими тенденціями. Шевченко — людина, яка модернізувала українське суспільство. Він зберіг і поглибив національну пам’ять, традицію, звичай. І на цьому посиленому фундаменті дав національну відповідь на виклики доби, зокрема розвинув загальнолюдські цінності — правди, волі та свободи — на властиво українському ґрунті.
Щодо мови — Шевченко остаточно закінчив процес творення літературної мови, що посилило соборність української нації, її потенціал. Він висловився за національний тип державності, говорив про Україну як державу, націю, суспільство нового часу.
Щодо релігійної сфери — у шевченковій творчості багато наголосів на індивідуальну відповідальність людини перед Богом.
Тарас Шевченко озброїв українську націю духовним і політичним інструментом, який був адекватний тій добі. Він фактично модернізував духовні параметри буття українців, які закладалися в епоху Богдана Хмельницького й Івана Мазепи.
У такому розумінні треба показувати Шевченка, а не так як нині його показали в музеї, в новій експозиції. Ми заходимо в зал — ліворуч і праворуч 13 банерів-портретів, а з них, переважно автопортрети Шевченка 1860 — передсмертного — року. Постає питання: чи сформований портретний ряд відповідає хоч би тій концепції, про яку говорять Скорик і Герман — Шевченка як людини модерної в плані хоча б зовнішньому? Не відповідає.
Якщо йти далі музеєм, то там немає експозиції, жодного біта інформації, що показали б Шевченка велетом українського, європейського духу світового виміру. Заміни експонатів якимись “образами” на матерії абсолютно нічого не додають. Можемо констатувати однозначно — немає експозиції, яка б дозволила відвідувачам вийти з музею з великою гордістю, з позитивними емоціями.
Завершення ремонту музею — це робота, зроблена на один сезон. Гранітні чашечки на доріжках покладені так, що перший дощ їх змиє. У всьому ознаки тимчасовості.
Деталі дуже важливі, але необхідно за ними бачити задум. Тому моя пропозиція, щоб ми знайшли відповіді на всі загрози від людей, які оголосили війну українській справі.
Одне з наших завдань — не просто напрацьовувати інтелектуальний продукт — нам треба іти до людей, до студентських аудиторій, треба розширювати діалог, тому що українців можуть затиснути в інформаційному просторі. Людина тільки тоді піднімається з колін, стає пліч-о-пліч з іншими, коли отримує справжні аргументи від живої людини.
Канів сьогодні під загрозою, музей під загрозою, Шевченко під загрозою: нам хочуть здрібнити його. А він же для нашої нації — опорна постать.
Звернімося до Шевченка: “Коли ми діждемося Вашінгтона // З новим і праведним законом?”, — тут є намагання конституювати суспільне буття українців, прийняти свою конституцію, а це може бути, коли є власна держава.
І карали Шевченка не за те, що “образив” царицю, а через його внесок у модернізацію України. Він зробив наголос на потребі мати свою національну державу, здійснити духовне відродження, мати літературну мову, наповнити українське буття європейськими цінностями.
У МУЗЕЇ ПОВНЕ ФІАСКО
Ігор ЛІХОВИЙ,
генеральний директор — науковий керівник Шевченківського національного заповідника (1989—2005), дійсний член Міжнародної ради
з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS):
— Те, що відбувається навколо музею в Каневі, — не поодиноке явище в Україні, це один із важливих пунктів, на якому сьогодні перевіряється українство: чи ми з вами нація чи не нація, чи здатні створити державу і захищати свої святині чи ні?
Геродот писав, що коли перський цар Дарій прийшов завойовувати скіфів, то вони ніяк не піддавалися на війну з ним, уникали її. Дарій почав ображати скіфів, у відповідь почув: “У нас немає ні міст, ні полів, нам немає що захищати, але коли ти зачепиш могили наших предків, то тоді взнаєш, хто ми такі”. Зараз вороги замахнулися на могилу Тараса Шевченка.
Дуже часто іззовні бачиш те, чого не видно з України. Нещодавно я повернувся з Білорусі, де стоїть сім пам’ятників Шевченку — вони поставлені не з вказівки президента, це органічна потреба і необхідність сусіднього народу, який у складних умовах вибудовує свою національну політику, для якого наш поет не чужий.
Півроку залишилося до відзначення 150-ї річниці смерті Тараса Шевченка. Нічого для цього не робиться, створений міфічний оргкомітет, який очолює прем’єр-міністр, до якого входять міністри, і немає жодного шевченкознавця! Особливість нинішньої ситуації в тому, що це повне ігнорування законодавства, світової практики, традицій, повний нігілізм до фахівців, ніхто ні з ким не радиться, ніхто нікого не боїться — тож і роблять, що заманеться.
Ми ґрунтовно готувалися до реорганізації або новостворення музею-заповідника Т. Г. Шевченка. Першим його створював ще Симон Петлюра 1918 року, потім 1925 року долучилися Василь Кричевський, Микола Скрипник, це була спроба створити світового рівня меморіал батькові української нації. Багато було закладено позитивного. Все потім перетворилося на політизацію. 1939 року музей відкрився, його проектував Кричевський.
Нинішні так звані авторитети говорять, що Кричевський — не митець, не архітектор, що він творив в умовах Радянського Союзу, а значить, у депресії, безопірний переслідуванням. Але Кричевський — геніальний творець, з яким можна йти у світ сьогодні абсолютно спокійно, бо його модернізм абсолютий.
1998 року Національний заповідник, у якому я мав честь працювати на той час уже дев’ять років, запропонував українському уряду програму щодо підготовки до ювілейних дат Тараса Шевченка. Там був блок загальнонаціональний, блок, що стосувався Черкащини, блок Канева і Національного заповідника. Ми взялися спочатку, бо на той час було важко з фінансами, відреставрувати музей Кричевського.
Чому постало це питання? Прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко 1999 року підписав постанову, якою передбачив шість років на здійснення ремонту й реставрації, пристосування приміщення до нинішніх умов. На це були відведені певні кошти, але розпочали роботи тільки 2004 року.
2001 року проект було затверджено всіма інституціями — Міністерством культури, держбудом, визначені завдання. Я писав це завдання 2001 року і коли подивився, що зроблено, — то виконано за обсягами робіт на 95 % від того, що я тоді писав. Але 5 % — це ложка дьогтю в бочці меду, смак абсолютно інший. Справді, врятовано будинок, бо він потребував серйозного капітального ремонту, бо в будівництві було використано багато дерева, яке струхло за цей час, зокрема перекриття між поверхами, були використані слабкі фундаменти.
Загалом історія зведення цього музею — трагічна. Директор Стретович 1937 року під час будівництва був засуджений на десять років за націоналізм, головний інженер будівництва — розстріляний у концтаборі, там же помер головний бухгалтер музею і навіть екскурсовод. Ось у яких умовах велося будівництво! Василя Кричевського зупиняли, він ледь не потрапив під репресії, а дехто свої аргументи проти нього будує на тому, що його “не розстріляли й не посадали”. Під час війни постраждав музей, там був концтабір. 1944 року був засуджений на десять років новий директор музею.
Підкреслюю: заповідник професійно підійшов до здійснення реставрації. Жоден з музеїв в Україні не пройшов цей етап. Ми першими були, роботи почалися з січня 2004 року. А 22 січня я був уже звільнений із роботи. Був призначений владою прем’єра Януковича інший директор, який попрацював рік, за цей час я відновив себе в судах на посаді, а він заробив дві кримінальні справи. Заступник його — дві справи. 2005 року я повернувся на півроку. Як міністр культури тримав на контролі ремонтні роботи.
Головний інженер інституту “Укрреставрація” Олег Граужис заявив, що роботи до весни цього року були виконані на 90 %. А 10 % “Укрреставрація” виконала б за три місяці, коли було б належне фінансування.
Нова команда не дозволила поставити виготовлений за два з половиною мільйони гривень бар’єр, який проектував Василь Кричевський. Необхідно було помістити відреставрований вітраж — його теж прибрали! Треба було постелити дерев’яну підлогу, уже були завезені матеріали — прибрали та заборонили зробити розписи.
Головна мета нинішньої експозиції — збурити українське суспільство, принизити українців, сказати, що ми можемо знущатися над могилами ваших духовних батьків і ви нам за це нічого не зробите. А ще — реалізувати свої непрофесійні амбіції, оскільки Лариса Скорик ніколи не виявляла себе як музейний дизайнер.
Були усунуті фахівці, ніхто ні з ким не радився. Експозиція робиться з музейної колекції, а предметів у Національному заповіднику більше 50 тисяч тільки основного фонду, ще тисяч 20 нараховується науково-допоміжного фонду.
Сьогодні в музеї ліквідований Шевченко-поет. Там є Шевченко — начебто художник. У неділю навіть автопортрети почали падати. В музеї повне фіаско.
ЯКЩО РЕЖИМ ЯНУКОВИЧА ПРОТРИМАЄТЬСЯ ДЕСЯТЬ РОКІВ — ЗАКРИЮТЬ УСІ МУЗЕЇ
Володимир ВАСИЛЕНКО,
доктор юридичних наук, професор:
— Та наруга, яка чиниться над музеєм Шевченка й ім’ям нашого національного генія — це не є недолугістю Януковича, Табачника чи Скорик. Це один з інструментів і елементів тієї війни, яка ведеться проти України. Війна Росії проти України розпочалася після 1654 року. І з тих пір вона ведеться весь час. Інша справа — інтенсивність цієї війни, її форми. Мета — знищення української України. Сьогодні ця війна вступила у фазу, коли загроза знищення української України є реальною.
Сьогодні проти України ведеться гуманітарна агресія у трьох вимірах: мовно-культурному, інформаційно-пропагандистському, історіософському. Це все сплановано, добре організовано, на це Росія дає колосальні кошти, задіяла всю свою агентуру в Україні, п’яту колону, і режим Януковича на сьогодні є виконавцем волі Кремля і провідником його політики.
Треба думати, як організувати громадський протест, як організувати громадянське суспільство, щоб режим Януковича відчув, що Україна — не мертве тіло, вона — потужний організм, який здатен себе захистити.
Хочу звернути увагу на останню ініціативу представників чинного режиму, а саме проект закону про мову, поданий до ВР. У разі його ухвалення українську мову буде знищено.
Правлячий клас у Росії, ведучи війну проти України, переконався, що доки існує українська нація, українська ідея, завжди виникатиме українське питання. Це перепона для реалізації їхньої ідеї “єдіной вєлікой Росії”. Україна повинна бути слабкою державою, повинні бути слабкі лідери, якими можна керувати.
Зараз нова стратегія щодо України — вони хочуть вирішити українське питання в контексті концепції “руського міра” і руського міссіонізма раз і назавжди. Вони зараз не ставлять питання, що Україна повинна бути проросійською, вони ставлять питання, що Україна повинна перетворитися на російську Україну. Йдеться про знищення української нації. Цей майбутній закон про мови — це сьогодні основне знаряддя.
До 70 рр. XX століття можна було говорити, що українська мова незнищенна, оскільки діяли зовсім інші фактори. На зламі XIX—XX століть 90 % населення України було сільським, і всі ті царські укази, заборони на верхній шар застосування української мови, не могли її знищити. Населення послуговувалося українською мовою, відтворювалося сільське населення. Не було знарядь поширення чужоземної мови серед українського населення.
Сьогодні ситуація змінилася. Цей закон — смерть для України. Якщо режим Януковича протримається десять років, за цей час знищена буде українська мова. Якщо ми не вирішимо цього кардинального питання, то не буде не лише правдивого музею могили Шевченка, а закриють усі музеї.
СКОРИК МУСИЛА КЕРУВАТИСЯ СЛОВАМИ ШЕВЧЕНКА
Анатолій ПАЛАМАРЕНКО,
народний артист України,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка:
— Колосальні слова Тараса “Я так її, я так люблю // Мою Україну убогу, // Що прокляну святого Бога, // За неї душу погублю!”. Якщо подивитися на кожне слово під збільшувальним склом і вдуматися у їхню глибину, то це є неоціненним матеріалом для митця, архітектора, для артиста, для людини, яка працює зі спадком Шевченка. Це той матеріал, на якому мусимо будувати своє сучасне розуміння творчості Шевченка.
Йде колосальний наступ на нашу святиню — основу нашої духовності. Якщо ми, інтелігенція, раніше б та й дослухалися до великого Тараса, що казав у своїй поезії “Пророк”:
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І, роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка…
Царя вам повелів надать!
Чи не пожинаємо сьогодні ми ці плоди? Я думаю, що мусила б керуватися Лариса Скорик, — звичайно, якщо вона українка, якщо вона — українорозвинута людина, — словами Шевченка. Якби вона глибоко прочитала поезію Шевченка, якби увійшла в образ його думок, почуттів і вклала його слова у вогонь любові, то музей був би зовсім іншим, і ми відчували б у ньому величний дух Шевченка.
АБСОЛЮТНА ЗНЕВАГА ДО НАШИХ НАДБАНЬ
Сергій КРОЛЕВЕЦЬ,
голова Всеукраїнської асоціації музеїв, екс-генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника:
— Маємо напрацювати конкретні дії. Давайте зробимо виїзне засідання, візьмемо кілька автобусів, студентів художньої академії з факультету, де викладає Лариса Скорик, і приїдемо на Чернечу гору! Запросимо пресу, будемо говорити про експозицію, про те, як вона планувалася.
На 90 % завершені були роботи, а дії сьогоднішньої влади або тих, хто нею прикривається, є продовженням бездіяльності попередньої. А чи так вже швидко й могла група, яку очолює Скорик, — за два місяці — розробити концепцію, ескізний проект? Сьогодні ми вже знаємо, скільки він коштує.
Говорив зі своїм другом Анатолієм Гайдамакою, він сказав: “Я тепер знаю, скільки коштує ескізний проект. Я разом, за всі музеї Шевченка в Україні і Казахстані, що зробив за своє життя, не отримав таких гонорарів”.
А Гайдамака зробив усі музеї Шевченка в Україні! Це відома людина, що зробила Музей війни, визнаний три роки тому кращим військовим музеєм в Європі. Як можна було не скористатися досвідом Гайдамаки? Це неповага до спеціаліста номер один в музейному проектуванні. Так, як він розкриває завдану музейниками тему, — ніхто краще не робить.
Бо насправді експозицію будує колектив музею, а не якийсь зайда, запрошений на кілька днів на якусь акцію, на проектування. Це неповага до Кричевського.
Музейники роблять експозицію. Чому виникла така ситуація, коли весь колектив був усунутий від процесу творення музею? Музей — це ж науково-дослідний заклад, як можна обійтися без досвіду музейників, без їхнього знання теми?
Шевченко — пророк, Шевченко — художник, Шевченко — поет, Шевченко — громадський діяч, і, можливо, Шевченко — якоюсь мірою франт — це повинно розкриватися мовою музейних предметів у тій експозиції, яку готує колектив.
Якби тільки сформували вчора цей колектив, і він нічого не знав — це одна справа. Але на Чернечій горі досвідчений колектив, який має традиції, свою експонатуру, і розповідь про Шевченка в усіх його аспектах.
Чому виникла така ситуація і чи пані Скорик це створила? Ні, всім музейникам відомо, що нова концепція з’явилася не сьогодні, а при міністрі Вовкуні й ним була жваво підтримана.
Є автор тої концепції і є його проекти, які він представляв, захищав. Чим та концепція пана Скиби відрізняється від того, що сьогодні втілено в життя? Нічим. Він очолив начебто цю концепцію, людина не музейник, не відомий серед музейників, і те, що він очолив цю концепцію, і в нього в колективі ховалися діючі керманичі — на той час очільники Міністерства культури пан Вовкун і пан Яковина, які активно брали участь у тих ідеях і пропозиціях.
Те, що ми сьогодні бачимо в зрізі музею Шевченка, — це ознака глибинної генетичної хвороби всієї сфери культури, зокрема музейної сфери. Нереформованість музейної сфери і сфери культури призвело до того, що відбулося.
Оскільки нічим не відрізняється формат Мінкультури за часів Вовкуна від того, яким сьогодні ми його маємо, то це продовження абсолютної зневаги до того, що є нашим надбанням.
Немає музейної ради, і цей проект протягнули через науково-методичну раду з питань реставрації пам’яток, яка була спішно самим Вовкуном переформатована: можливо, саме під це завдання, бо там же світили шалені гонорари! І протягнули на засіданні, де практично не було кворуму.
Практично дві людини на засіданні цієї ради проголосували проти трьох, але в них була більшість переданих заочно голосів. Формально — наче збереження демократизму, але сама ця рада складається з державних чиновників, які залежні від міністра. Що це за громадська рада? Хто бачив проект Гайдамаки — ніхто. Проект Антонюка? Його усунули.
Чому сьогодні мовчить колектив музею? Бо сьогодні звільнений директор Канівського заповідника Мар’ян Піняк. Без пояснень — це політична репресія проти директора закладу. А як відомо, щоб зламати опір колективу слід звільнити директора.
МІНА СПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ
Микола БІЛЯШІВСЬКИЙ,
член Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури:
— Намагаються знищити головну підвалину держави — гуманітарну складову нації. Почали знищувати те, що було джерелом у культурному житті, у побуті для психіки вільної, культурної людини, яка здатна проголосувати на референдумі за незалежність. Не визнають права України на власний шлях у культурі, в історії. Одним із засадничих здобутків української культури в післяшевченківську добу стало впровадження досягнень творчості народних майстрів у міський побут, вироблення на їхній основі самобутнього стилю в одязі, умеблюванні помешкань, в оформленні книжок, в архітектурі. Нині вже кожному читачеві відомо, що Л. Скорик не може терпіти української народної культури, українських народних ремесел, з яких брали натхнення і аристократія, і митці, які творили модернову Україну. Вона ненавидить навіть народну хату, в якій з’явився на світ Великий Кобзар. Отож не дивно, що в її проекті здобутки українців у розвитку культури в післяшевченківську добу відкинуто. Відкинуто і один із найвищих виявів цього розвитку — стиль українського модерну, в якому споруджено Музей Т. Шевченка на Чернечій горі. А в нормальній країні все це трактується як єдиний процес розвитку національної культури, який не можна розірвати. Те, що відбулося з Музеєм Т. Шевченка на Чернечій горі, реставрацією не назвеш — це знищення інтер’єру. Реставрація — це відтворення попереднього вигляду споруди, реставрувати можна те, що існувало раніше. Найбільша небезпека сьогодні, що Лариса Скорик вимагає, аби все, що вона накоїла у Музеї на Чернечій горі, було визнано її авторською роботою. Після цього все це нищення первісного інтер’єру, запроектованого В. Кричевським та Ф. Костирком, набуде легітимності і ми не матимемо права за її життя це зняти. Ми повині, хоча б це відвернути. Охоронний паспорт музею як пам’ятки надає підстави, щоб визнати зміну інтер’єру Музею, проведену Л. Скорик, пошкодженням пам’ятки, що карається законом. Завдано колосальних збитків. До того ж, коли затверджували проект, представник Інституту УкрНДІ “Проектреставрації” А. Є. Антонюк попереджав, що навантаження на підлогу на квадратний метр буде в кілька разів більше, ніж заплановано, бо буде покладено камінь замість паркету, — і стіни під його тягарем згодом потріскаються. Ніхто того не послухав. Нині, за визнанням архітектора В. М. Безякіна, — саме через це — приміщення загрожене. А державні органи так і не надали проектантам: “Л. Скорик со колеги”, — впроваджувати свій проект у життя. Але камінь замість паркету вже покладено… Я не розумію, чому, коли порушено закон, мовчать політичні партії, а громадські організації, які опікуються збереженням пам’яток, не звертаються до суду?
* * *
Ось такі думки прозвучали на “круглому столі”, і, як бачите, вони варті того, аби їх почули і в Міністерстві культури, і в Уряді, і в Адміністрації Президента В. Януковича, якому все, що зробила з музеєм Шевченка архітектор Л. П. Скорик, сподобалося. Про це він сказав у мікрофони 23 серпня цього року, після того, як разом з автором розрізав червону стрічку і оглянув нову експозицію.
Як зауважив учасник “круглого столу” заслужений діяч мистецтв, шевченкознавець Володимир ЯЦЮК: “Я шукав у музеї позитив, але не знайшов. Він залишає гнітюче враження. Повністю винищений Шевченко як національний поет. Що говорити, коли в експозиції немає кобзи чи бандури? Говорили, що буде музей європейського значення, однак це виставка банерів і живопису на смак Лариси Скорик. Чому оцей великий камінь при вході називають наріжним? Офорти Шевченка малесенькі, що не роздивишся. Здається, що виходиш не з музею, а з ритуальної зали. Форма забила зміст Шевченка”.
Детальніше про враження від нового Музею читайте у статті Володимира Яцюка “Музей? Виставка? Чи декорований офіс” у цьому числі “СП”.
Учасники “круглого столу” висловили пропозиції. Основні з яких — широко інформувати громадскість про руйнування Музею Тараса Шевченка. Створити громадський оргкомітет на відзначення ювілеїв Т. Г. Шевченка, враховуючи сьогоднішні реалії й політичний підтекст знищення музею, перше засідання громадського комітету провести в Каневі й запросити канівців до участі. Долучити до роботи оргкомітету представників усіх музеїв Шевченка, шевченкознавців, авторитетних діячів гуманітарної сфери держави.
Записала Наталія АНТОНЮК
