НОСТАЛЬГІЯ У ТІНІ МАЙДАНУ

ІХ з’їзд “Нашої України” обрав головою партії Валентина Наливайченка.

Петро АНТОНЕНКО
Фото автора

Майдан на з’їзді згадували нечасто, у двох-трьох виступах. Та ще виднілися пов’язані на кількох делегатках помаранчеві хустинки часів тої революції. Але партія прийшла сюди, в цей знаменитий РУХівськими і нашоукраїнськими з’їздами зал Київської Політехніки, саме з Майдану. Тому доречна бодай коротка передісторія з’їзду.
Ця партія утворилася на початку 2005-го, після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, як спроба об’єднання політичного Блоку партій “Наша Україна”. Нагадаємо, що саме кандидатом від цього блоку й переміг Ющенко на виборах. Тому логічною була його пропозиція об’єднати 10 партій в одну потужну силу. Особливо враховуючи, що за рік мали пройти чергові парламентські вибори, які політичні сили Майдану зобов’язані були вигравати. На жаль, заклик Ющенка не був почутий. Жодна з партій Блоку, а це були і старі національно-демократичні сили — Народний Рух, УНП, ПРП, і кілька менш потужних, — не погодилися на об’єднання в одну партію. Результат закономірний: сили Майдану не змогли здобути перемогу на парламентських виборах і двома фракціями створити коаліційну більшість.
Урешті, партія “Наша Україна” була утворена фактично на основі єдиної партії Блоку — “Солідарності”, плюс чиновництво. Останнє дружно пішло в “партію влади” і розчинило там нечисленний національно-демократичний елемент, більшість якого так і зосталася у старих партіях.
Далі — не дуже цікаво: напівіснування цієї політсили. Хто лиш не стояв біля керівництва партії — Безсмертний, Кириленко, Єхануров, Ульянченко. Довго невизначену позицію займав сам Ющенко. На цьому ІХ з’їзді він скаже:“Я ніколи не ставив перед собою завдання зробити в країні владу однієї партії. Не варто тоді було б йти в політику, бо ми демократи”. Добре, але майже всю каденцію Ющенко так і не наважувався відкрито очолити партію. І навіть тепер має статус “почесного голови” партії (так його на з’їзді не називали) та “лідера партії” (так його називали постійно).
Та це ще не все. Як могло з такої кволої партії утворитися аж три — це феномен нашого політикуму. І все робилося за однією схемою — через розколи в парламентській фракції. Спершу відбруньковується партія “Єдиний центр”, лідером якої є Балога. Той самий, про якого Ющенко якось сказав: “Балога — це я”. Потім утворює партію з фракції В’ячеслав Кириленко. Цей клон названо “За Україну”. І знову запитання: Кириленко — симпатичний, перспективний політик, але нащо утворювати чергову партію “на хребті” існуючої вірному соратнику Ющенка? Це з тих запитань, які старанно обминали на цьому з’їзді.
Такий екскурс у недалеку історію необхідний для розуміння з’їзду, адже він йшов під знаком потреби оновлення не лише партії, а й суспільства. “Оновлення для перемоги” — саме це гасло прикрашало сцену. І саме партії Ющенко відводить тут велику роль.
З’їзд став важливий тому, що практично вперше після виборів Ющенко публічно постав перед суспільством з їх аналізом, саме цьому й присвятив свій виступ. Перша ключова теза така: “2010 року програла конкретна людина. Програв я. І крапка. Цим я хочу сказати, що не програли ви, не програли мільйони людей”.
Цю заяву делегати у виступах називали дуже мужньою. Хоча точніше було б назвати просто реалістичною. Оскільки політика у нас украй персоніфікована, і виборці голосували на недавніх виборах не за таку-то партію (тим паче, Ющенко балотувався самовисуванням), а за такого-то кандидата. Але теза, що “не програли ви”, тобто мільйони українців, доволі дискусійна, якщо ми говоримо, що програла на цих виборах держава, незалежність якої вже під загрозою. Втім, тезу про “не програш” Ющенко мотивував так: “Не програла колосальна людська енергія, яка з’явилася 2004 року. Ми вже ніколи не будемо рабами іншої держави”.
Якими ж були конкретні причини поразки Ющенка? Він назвав дві. Перша — надто сильними виявилися два фронти, проти яких йому довелося боротися. Ці фронти, за аналогією з воєнною історією, Ющенко ефектно назвав “обидва Східні”. Що це за фронти? Цитуємо: “Найбільшу шкоду Україні несуть два зла — авторитаризм і махровий популізм, а по-простому, — брехня під національними одежами. Авторитаризм — бо це завжди окупант. Це — загарбник. Він загарбує твої права, твої можливості, твій вибір, твоє майно, все, що тобі належить. Навіть твою мову, твою мрію — тому це зло. А махрова брехня — бо це завжди хвороба. Вона діє по-іншому. Спочатку вона знищує організм зсередини. І, врешті решт, забирає твою свободу, твою мрію. Хочу великим курсивом виписати для української нації — кінцевий результат цих двох сценаріїв для України один і той самий — це втрата свободи, суверенітету, а за цим і державності. Питання лише в часі”.
Абсолютно прозорий натяк на два прізвища, які носять ці “фронти”. Якщо додати, що другий фронт (БЮТ) за словами Ющенка — надовго, то висновок невтішний: український “Бермудський трикутник” триває.
Друга причина поразки — традиційна: розбрат у національно-демократичному таборі: “сумарна поразка національних і демократичних сил має виключно внутрішні причини. Національні й демократичні сили не програли опонентам, вони програли собі”.
Отже, поразка. Але щось же дало підстави Віктору Ющенку зробити ось цей оптимістичний висновок з аналізу виборів: “Нехай нинішня влада не створює собі ілюзій. Ніхто і ніколи, навіть найбільші циніки, навіть найпродажніші душі не перекреслять тих демократичних і національних перетворень останніх п’яти років. Європейського поступу, свобод, які вдалося сформувати, і, переконаний, закріпити в нашому суспільстві. Наші цінності, ідеї, мрія не програли, вони живі і за ними майбутнє. Переконаний національна ідея завжди стратегічно перемагає”.
“До роботи!” — таким був заклик Ющенка, лейтмотив з’їзду. Аби показати приклад, на радикальне оновлення пішла сама партія. Було оновлено її керівний орган — Політичну раду. Майже одностайним голосуванням більше ніж тисяча делегатів з’їзду рекомендували раді обрати її головою Валентина Наливайченка. Його обрали на цей вищий за Статутом керівний пост при тому, що Ющенко залишається лідером партії. Ще одна помітна постать у керівництві — одним із заступників голови обрали Володимира Огризка, колишнього міністра закордонних справ, який, очевидно, відповідатиме за зовнішню політику. Тим більше, партія задекларувала близьку йому правоцентристську європейську позицію. Ще одним заступником голови став колишній міністр юстиції Микола Оніщук. А прес-секретар Ющенка Ірина Ванникова як заступник голови займатиметься інформаційною політикою партії, яка завжди слабувала на невиразність.
Конкретними, навіть жорсткими стали близько десятка ухвал і резолюцій з’їзду. Як у констатуючій частині (нищівна критика нової влади), так і в конструктивній. Це, зокрема, документи на захист української мови, про загрозу національній безпеці держави, захист свободи слова, міжконфесійні відносини. Питання лише в тому, щоб ці положення після приходу цієї та союзних демократичних політичних сил до влади (в чому немає жодного сумніву) були виконані. До чого так і не дійшло за 5 років помаранчевої влади. Надію вселяє те, що на з’їзді прозвучала теза про потребу пояснення людям, чому так сталося, навіть потребу вибачитися перед виборцями. А ще — запевнення Ющенка, що партія дасть бій ворогам України: “Ця влада відмежувалася від національних цінностей і наступом пішла на історію, пам’ять, освіту, мову, надію на єдину церкву. Так може діяти тільки чужа, неукраїнська влада. Так може діяти тільки окупант. Ми будемо з ним боротися. Ми будемо в жорсткій опозиції до такої влади. Такій владі потрібно протиставити організовані політичні, партійні і громадські сили”.
Зостається вірити й сподіватися, що Майдан — не згас, що він із нами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment