ПРОСВІТЯНИ ДРОГОБИЧА

Просвітяни Дрогобича — Тимофій Бордуляк, Михайло Шалата і Михайло Богаченко

Під час творчого відрядження до Дрогобича, стародавнього українського міста на Львівщині, я з великою приємністю поспілкувався з активістами міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта”. Про їхні численні справи можна розповісти багато. Зараз мова йтиме лише про один, але надзвичайно важливий напрям просвітянської діяльності — книговидання.
Із-поміж найпомітніших видань — багатотомник історико-краєзнавчих матеріалів “Дрогобиччина — земля Івана Франка”, упорядником і редактором якого є почесний голова міськрайонної “Просвіти”, письменник, літературознавець, професор філології Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Михайло Шалата. Заступник голови об’єднання Михайло Богаченко у співавторстві з іншим просвітянином Мирославом Романюком нещодавно видав книгу “Медицина Дрогобича”, де вміщено історичні нариси про охорону здоров’я в цьому краї. До речі, редактор книги М. Шалата.
І нарешті, найновіша книга, яку варто представити окремо.

Петро АНТОНЕНКО
Фото автора

НЕВІДОМИЙ
ТИМОТЕЙ БОРДУЛЯК
Щойно в Дрогобицькій “Просвіті” вийшла унікальна книга: Тимотей Бордуляк, “Невідомі твори”. Її упорядник онук класика нашої літератури, заступник голови Дрогобицької міськрайонної “Просвіти” Тимофій Бордуляк, науковий редактор, автор вступної статті та коментарів — професор Михайло Шалата.
На жаль, нечасто виходять книжки невідомих досі творів класиків нашої літератури. Дослідники ретельно “перекопують” нетрі архівів і музеїв, вишукуючи бодай сторіночку невідомого раніше рукопису того чи іншого письменника. А виявляється, у нас в Україні і в українській діаспорі зберігаються цілі пласти невідомої читачеві літератури. Так сталося з одним із наших класиків, блискучим представником Франкової школи письменства Тимотеєм Бордуляком (саме під цим старовинним іменем волів друкуватися письменник, то вже пізніше воно було в нашій літературі “трансформовано” на звичніше ім’я Тимофій). На зламі епох, у часи Першої світової війни і після неї, коли відійшли у вічність або практично перестали писати багато наших класиків, Тимотей Бордуляк, виявляється, і далі писав високохудожні твори. Але з цілого ряду причин вони не потрапили до друку ні в часи написання, ні протягом ось уже майже століття по тому.
Рукописи щасливо збереглися в сім’ї письменника і від його сина потрапили до онука Тимофія Бордуляка. Він теж не одразу зміг видати ці твори. Та ось книжка щойно вийшла у світ у видавництві “Паїс” при Львівському національному університеті імені І. Франка. Сьогодні Тимофій БОРДУЛЯК — гість нашої газети.
— Пане Тимофію, розкажіть про багатостраждальну історію видання невідомих досі творів Вашого знаменитого діда.
— Це історія дуже давня. Дід мій збирався опублікувати ці твори. Але цим треба було якось займатися, а він не мав часу через велику завантаженість, адже все життя служив священиком у сільських парафіях. Сучасники вважали, що він уже нічого не пише.
Не одразу вдалося видати ці твори і нам, його нащадкам. Були війни, різні життєві негаразди. Але ми старанно зберігали дідові рукописи. Лише частина творів, на жаль, пропала у вирі життєвих перипетій. Після смерті діда його архів зберігав мій батько, а по його смерті — моя мама. Потім рукописи перейшли до нас із братом.
— Ви  онук письменника по прямій лінії?
— Так. Дід мав четверо дітей: синів Тита і Віктора, дочок Наталю і Марію. Я син Віктора. Народився 1935 року, ім’я мені дали на честь діда. Коли дід помер, мені виповнилося лише півтора роки.
Так-от, про книжку. Коли я пішов на пенсію і стало більше часу (працював все життя інженером), коли в Україні настали інші часи, можна було зайнятися виданням творів діда. До того, за радянських часів, були видані ті твори діда, де йшлося про селянство, його убогість. Але в нього були й такі твори, яких радянська влада не сприймала. Ще коли я був студентом, до мене звернулася Нора Лисенко з Івано-Франківська, сказала, що пише дисертацію за творчістю Бордуляка. Я дав їй почитати невідомі твори письменника, і вона сказала, що ці твори в жодному разі не можна публікувати, бо тоді взагалі закриють ім’я Бордуляка, а ми ще й матимемо неприємності. Довелося чекати.
— Чи всі твори, вміщені в цьому томі, досі не друкували?
— Майже всі. Було опубліковано лише два твори уже за незалежності.
Коли я готував за дідовими рукописами цю книжку, до мене звернувся Осип Петраш з Тернополя з проханням надати щось для друку. Я дав йому два оповідання, які він опублікував у Тернополі та в журналі “Дзвін”. Одне з них автобіографічне. На початку Першої світової війни дід був священиком в одному з сіл. Спілкування із солдатами російської армії й лягло в основу оповідання. Дід тоді говорив: “Я не мав можливості поїздити по світах, а тут вся Росія сама прийшла до мене в хату”.
— Прийшла в особі російської окупаційної армії.
— Так. Отож я почав готувати твори діда до друку. Мене в роботі підтримав професор Михайло Шалата. Окрім художніх творів, ми знайшли в рукописах переклади з давньогрецької, латини, а також переспів з давньоруської “Слова о полку Ігоревім”. Хочу сказати, що мій дід володів 13-ма мовами.
Отже, книжку було підготовлено до видання, але постала проблема — де знайти на це кошти?
— Дивно це чути, адже йдеться про видання невідомих творів нашого класика. Ви кудись зверталися по допомогу?
— Всюди. Трохи допомогли Бродівська і Стрийська районні держадміністрації. Але мені потрібно було зібрати десятки тисяч гривень. Довелося звертатися до родичів в Америку. Там жив мій двоюрідний брат, син тітки Марії, священик. Він уже помер. Живі його четверо дітей. Ось ці мої двоюрідні племінники й допомогли коштами. І, звичайно, внесли кошти я з братом, мої син і донька.
— А що ж університети, нарешті Спілка письменників?
— Ніхто нічого. До речі, у Спілку я свого часу звертався, щоб допомогли коштами на встановлення пам’ятника на дідовій могилі. Не знайшли… Ось фото дідової могли, в селі Великий Ходачків Тернопільської області. Він там понад 30 років був священиком, там і помер. А до цього у Перемишлянах на Львівщині, служив у Голготі і Городищі на Тернопіллі. Тут дід багато писав, активно займався справами “Просвіти”, будував церкву. На жаль, це були доволі глухі місця, звідки дуже важко вибратися у світи.
— Письменник не так часто з’являвся в літературних колах Галичини, в тому ж Львові…
— Та й перебравшись у Великий Ходачків, а це неподалік Тернополя, дід мало куди виїздив.
— Повернімося до цього видання. Як Ви вийшли на Львівський університет?
— Моя донька доцент цього університету. Через неї вийшли на видавництво. На жаль, через брак коштів книга вийшла накладом 400 примірників.

х х х
Залишається додати, що це дуже прикро — такий наклад. Книжка, в якій вміщена художня проза Тимотея Бордуляка, його переклади, статті про письменника, десятки цікавих фотографій, зокрема архівних, ґрунтовні коментарі. Сподіваємось, в Україні таки знайдуться кошти для перевидання цієї книги або друку додаткового її накладу.

х х х
У розмову вступає науковий редактор книжки професор Михайло ШАЛАТА:
— Пане Михайле, що ж такого в цих невідомих творах Тимотея Бордуляка, що вони не могли вийти ні за царської, ні за комуністичної імперії?
— Вважалося, що багато українських письменників свого часу замовкли. Та ж Ольга Кобилянська. Усі кращі її твори написані в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Василь Стефаник — є в нього дещо про Світову війну, але небагато. Марко Черемшина — так само.
— Та жахлива війна, в якій українці воювали проти українців, наче перервала творчість класиків.
— Крім того, наша література зазнала тяжких втрат. Леся Українка, Михайло Коцюбинський померли перед війною. Франко помер 1916-го, але вже з 1908 року був тяжкохворий. Про Тимотея Бордуляка також говорили, що кращі твори він написав на переломі ХІХ—ХХ століть. Але він писав! Просто не було змоги друкуватися: то війна, то житейські турботи, то віддаленість від центру.
Чим цікава книжка? В ній постає психологія воєнного періоду, ставлення українців до тих подій. Бордуляк був у цей час священиком на Тернопіллі, а це був такий тракт, через який проходили війська, обози, штаби. Тож він спілкувався з багатьма військовими. Для нього це було дуже важливо, адже це людина, яка ніколи не бачила моря, яка навіть Карпати бачила здалеку.
Характерний приклад дає велике оповідання “Татаре”. Це художній твір, але авторське “Я” тут пряме, автор виступає як персонаж. Він цікавиться, як живуть у Росії ці татари, яких зараз вдягли у військову форму. Виявляється, вони також ненавидять москалів. Ось зачитаю фрагмент оповідання. До речі, про мову автора. Редагуючи книжку, я прагнув залишити мову в первозданності. Наприклад, вирази “головом”, “руком”. Нехай буде це так, тим більш, це першовидання. Так ось розмова автора з татарами — солдатами російської армії.
“— А школа у вас є?
— Школа? О да, є школа і учителі.
— А учителі у вас рускі чи татаре?
— Учителі у нас рускі?
— А як они учать ваші діти — по-руски чи по-татарски?
— Ну так, конечно, що по-руски.
— А по-татарски у вас не вчат?
— Учат і по-татарски, але всего оден день на тиждень, а більше не вільно.
І тут я поневолі затиснув зуби і подумав собі: о, що за подла, яка лайдацка царска політика! То навіть татаре мають один день в тиждень, коли їм вільно вчитися по-татарски, а нам, українцям, ані одного дня, ані одної години не вільно вчитися по-українски…Чекай, царю, може, прийде час, незадовго, коли і ти, і твої дорадники запорете носами в землю і відпокутуєте за всі ваші лайдацтва, за всі наші кривди!”
Що тут додати? Це невідомий досі Тимотей Бордуляк.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment