ПРОСЛАВЛЯЄМО СВОЇХ КАТІВ?

Володимир ПИЛИПЕНКО

1 вересня 2010 року в центрі Бердянська трапилася ганебна подія, ініційована місцевою владою. На проспекті Леніна (!), поблизу вулиці Перемоги, завершили монтаж пам’ятника царському губернатору Новоросії графу Воронцову.
Бронзову фігуру графа поставили на п’єдестал, не зваживши на обґрунтовані протести мешканців міста. Шкода, що ініціатори уславлення царської експансії в Україні не чули реплік перехожих: “Грабіжники встановлюють пам’ятника грабіжнику” або “Нєту на ніх Махна” і ін., а я їм процитував Т. Шевченка: “О люди! Люди небораки!// Нащо здалися вам царі?// Нащо здалися вам псарі?// Ви ж таки люди, не собаки!” і “Чи буде суд! Чи буде кара!// Царям, царятам на землі?// Чи буде правда меж людьми?”.
Враження створювалося гнітюче, і тоді подумалося: у цих намірах та їхньому втіленні бракує найголовнішого — святості. І хоча цю малу архітектурну споруду буде урочисто відкрито на День міста ще й освячено, певна річ, церквою Московського Патріархату, — святості не додасться. Зате розпочнеться відлік часу до його неминучого демонтажу, тобто спіткає така сама доля, як і пам’ятники царям Петру Кривавому, Олександру ІІ і Й. Сталіну. До речі, пам’ятник Воронцову встановлено на тому самому місці, де височів колись Олександр II.
Зрозуміло, що й влада, яка вирішила поставити графа на головній вулиці, яка носить ім’я “вождя світового пролетаріату”, де й сам вождь стоїть — величезний гранітний, — неправедна, а дії — глум на глумі. Пушкінське “…полукупєц… полунєвєжда…полуподлєц…” — це попіл на голову не лише Воронцову, а й ще декому, хто веде наступальні маневри п’ятиколонників…
Біда в іншому: в наявності благодатного середовища для подібного, позаяк українське суспільство ще довго оговтуватиметься від підмосковського уярмлення. Дошкульне Шевченкове “…Раби, подножки, грязь Москви…”, сказане ще 1845 року, залишилося не менш влучним і тепер. Ця поетова образність цілком визначає зміст поняття “суспільне байстрюцтво”: притлумлене, а то й взагалі відсутнє почуття любові до рідної землі, збочений, неукраїнський світогляд.
Блудний пошук штучних замінників, безнадійно шкідливих і навіть небезпечних. Скажімо, носії суспільного байстрюцтва Одеси обрали собі за матір розпусницю Катерину ІІ, яка доконала Гетьманщину, знищила Запорозьку Січ. А запорізьке байстрюцтво вбачає свого батька у “вожді всіх часів і народів” — кровожерливому диктаторі Й. Сталіні. У Бердянську, як бачимо, віднайшли собі батька у Воронцові. А всі разом тяжіють до “общєпонятного чєловєчєского язика”.
Велика сусідка часом украй нав’язливо стурбована захистом цього “русскоязичного насєлєнія”, захистом пам’ятників своїм придворним і царедворцям, а також місцевих, яких увічнено на п’єдесталі: “Графу Воронцову М. С. от жітєлєй Бердянска”, казна-що — від усіх нас — 140 тисяч, хоч ніяких анкетувань не було.
Але годі місцевої дріб’язковості — такі пам’ятники з’являються по всій Україні, як політичні, економічні, інформаційні та церковні залоги грізній сусідці.
Ось тут я процитую Бертольда Брехта: “Хто не знає правди — дурень, а хто її не хоче знати — злочинець”. Яка відверта оцінка! Яка чорна правда!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment