СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО ВОСКРЕСІННЯ

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець,
м. Бориспіль

А ось і черговий замах на удар по українству — змінити текст пісенного символу держави — Гімну. На це прозоро натякає доктор юридичних наук, професор Василь Маляренко у статті “Про Державний Гімн України” (Голос України, 4.09.2010). Відомий юрист, наче хірург, почав по “кісточках” розкладати й аналізувати текст пісенного символу України, обґрунтувавши свої наміри так: “Останнім часом дедалі частіше звучать слова про недосконалість нашого державного гімну і навіть його шкідливість для іміджу України. Ми вирішили проаналізувати гімн у цілому, подумати над змістом окремих його фраз і слів, з’ясувати, які асоціації виникають при його прослуховуванні”. Ось так. Очевидно, не сподіваючись на особливі успіхи в трудах на правничому полі держави, юрист вирішив, що це слова державного гімну шкодять “іміджу України”… Поки що припущень, що гімн-символ впливає на авторитет нашої держави у світі і якимось чином принижуває її становище у взаємозв’язках з іншими країнами, — не було. Чи траплялося коли-небудь на офіційній зустрічі президентів подібне, чи на урочистих засіданнях хтось відчував себе приниженим чи поганьбленим від урочистого звучання Гімну? Переконаний, що ніхто з тих, хто досяг найвищої спортивної висоти, творчої перемоги, не відмовився від того, щоб на честь його перемоги звучав гімн рідної держави.
Ніколи ніхто не скаржився, що гімн не можна співати через високі ноти. Врешті, для того й існує музична грамотність, аби обрати потрібну тональність. А юрист Маляренко в ноти не втрапляє, говорячи: “Як стверджують спеціалісти, наш гімн, відповідно до музичних правил, практично не може заспівати пересічний українець, оскільки не може взяти надто високі ноти. Тому народ його й не співає, бо не в змозі легко та розкуто це зробити”. Хто робив подібні дослідження, опитування? Неправду говорить шанований професор. Або ж покладається тільки на власний досвід. Та якщо з такою міркою підходити до пісні, то “пересічний українець” не міг би співати! А Україна — пісенна держава. Українці співають і народні пісні, і сучасні, беруть і високі ноти, і низькі. Кожен співає так, як дозволяє йому власний голос. Звісно ж, на професійній сцені “пересічний українець” не заспіває як співак-професіонал. У професіоналів із виконанням славня проблем немає. А на урочистих засіданнях, масових зібраннях, у великих і малих залах — скрізь, де дозволяє і спонукає до цього ситуація, люди співають гімн і відчувають від цього піднесеність і єдність.
Прикро за автора, який “не зустрічав жодної поміркованої людини, яка б у приватній розмові схвально говорила про наш гімн”, — дивне в нього товариство.
Чи не найбільша вада, — на думку юриста — початок пісні “Ще не вмерла…” Викликає негативні асоціації з постійним нагадуванням, що Україна не вмерла, ще живе, ще дихає. Право кожної людини думати що завгодно і як завгодно. Але юристові годилося б знати історичну долю цієї пісні. Чому слова “Ще не вмерла…” звучать як заява, як запевнення, як виклик гіркій долі, що супроводжувала Україну в часи минулі? Із роздумів професора випливає, що перші рядки треба змінити, бо вони йому навіюють негативні асоціації.
У наших сусідів поляків державний гімн починається словами: “Єще Польска не згінела”. Звучить він із 1797 року, і ніхто з поляків не говорить про негативні асоціації, бо кожен громадянин Польщі з гордістю називає себе поляком, пишається своїм гімном, державою і дбає про її добробут і зміцнення. І жодних юридичних перипетій щодо державного гімну в них не виникає. Юристи вважають себе громадянами Польщі і не відчувають приниження їхнього авторитету чи іміджу держави, пов’язаного зі змістом гімну і його початком.
Ставлення до гімну України залежить від культури людини, її освіченості, патріотизму й відданості своєму народу. Принижувати символ рідної держави, в якій живеш і працюєш, користуєшся всіма її надбаннями і цінностями щонайменше не коректно. А для юриста, ознайомленого з Основним Законом — щонайменше дивно.
Не зрозумів В. Маляренко і патріотичного змісту слів “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” і коментує цю фразу вульгарно, порівнюючи зі словами відомої пісні радянських часів “Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за это”. Така собі парабола навпаки. Вішає локшину на вуха, розраховуючи на легковірність читача. Згадаємо історію пісні. Павло Чубинський написав вірш “Ще не вмерла Україна” у вересні 1862 року в Києві під час зібрання молоді, студентів університету, серед яких були серби, поляки, українці. Ці зібрання не обходилися без співу патріотичних пісень. У відповідь П. Чубинський, тоді 23-річний громадівець, експромтом написав вірш “Ще не вмерла Україна”. Він мав такі запальні слова, що товариство одразу вивчило вірш і заспівало на відомий їм мотив іншої пісні. Це був чи не найкоротший шлях твору від вірша до пісні, яка зринула із глибини сердець як виклик молоді тоталітарній системі, що душила все народне, все українське. Україну в імперії називали Малоросією. А тут безкомпромісний виклик імперському мракобіссю: “Ще не вмерла Україна”. Для тогочасних юристів — крамольна! Спочатку пісня поширювалась у рукописних списках. За її виконання Чубинського заслали майже на сім років у далекий північний край, в Архангельську губернію. Але пісню не поневолиш — у неї вкладена енергія дії і думки великого патріотичного піднесення українців і їхньої готовності влитися в ряди революційного руху. Твір Чубинського став піснею-будителем, піснею-прапором, бо його рядки мають велику вибухову силу патріотичних емоцій автора. Його поява зумовлена вимогою часу, ідеями національно-визвольного руху, що охопив слов’янські країни Європи і в т. ч. й Україну. Адже слов’янські народи були підневільними трьох імперій: Російської, Османської і Австро-Угорської. На визвольну боротьбу піднялися чехи, болгари, словаки, серби, поляки, словени. Україна виявилася розділеною навпіл. Правобережжя — під владою Польщі, Лівобережжя — під владою Росії. За такої ситуації у боротьбі за незалежність українці могли розраховувати тільки на власні сили, які треба було об’єднати і запалити одною ідеєю визволення. Певну роль у згуртуванні народних мас повинна виконати пісня, народжена у ядрі національного руху.
На початку 60-х років ХIХ століття серед українців були знані пісні-гімни польських патріотів “Єще Польска не згінела” та сербська “Гей, слов’яни”. Вони часто звучали в молодіжному гурті, викликали гордість і захоплення у поляків і сербів. Чубинському це був своєрідний докір. Під впливом політичної ситуації та поезії Шевченка він виношував ідею створення патріотичного вірша-пісні. До речі, влітку 1862 року П. Чубинський разом із групою товаришів відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі, вклонився його світлій пам’яті. А вже на початку осені написав вірш “Ще не вмерла Україна”, який, за словами дослідника історії його написання Д. Чередниченка, “винуртував, виплекався із того поетичного виру, що клекотав на теренах українського слова, української незнищенної думки” (Павло Чубинський. Сопілка. Поезії, переклади. — К., “Задруга”, 2001, с. 55).
Пісня утверджувала безсмертя України. А цього безсмертя не хотіли чути і бачити царі-імператори і їхні сторожові пси. Не по нутру вона була і комуністичній владі — непримиренному ворогові національної ідеї, яка жорстоко переслідувала тих, хто намагався її заспівати чи зберігати у своєму домашньому архіві. Для такої особи “відрядження” на Соловки чи на Колиму років на 20 було забезпечене.
Сьогодні можна почути з уст високопосадовців про об’єднання України. Цю високу місію вже виконав наш національний, а нині Державний Гімн України. Символічно, що слова пісні написав наддніпрянець Павло Чубинський, а музику — галичанин Михайло Вербицький. Причому, за життя вони ніколи не зустрічалися, а зійшлися в одній величальній пісні, яка “гартувалась у буремних змаганнях упродовж багатьох десятиліть, цей славень заслужив безсмертної шани у свого народу”(Д. Чередниченко).
І справді, пісня-гімн об’єднала східну і західну Україну, її гордо, величаво, з піднесенням співають у Києві і Львові, її хвиля котиться від сходу до заходу, з півночі на південь. Її співають українці на всіх континентах земної кулі. І говорити про гімн так надумано, спотворено й вульгарно просто недоречно. Порівнювати козаків із піратами, розбійниками, гімн — з “поминальною піснею” — це просто неповага до своєї історії, тої багатовікової боротьби, що протягом віків вели покоління українців. Хіба заради наживи, “за сфери впливу та здобич” воювали проти гнобителів і поневолювачів ватажки селянських повстань С. Наливайко, І. Сулима, П. Павлюк, Д. Гуня, Я. Остряниця, Т. Федорович (Трясило), оспівані в народних піснях? Вони справді “душу й тіло” поклали за свою свободу, за визволення українських земель від національного і соціального гніту. А Петро Сагайдачний здійснював свої походи не заради слави чи власної пихи, а щоб послабити військову могуть своїх ворогів — турків і татар, які спустошували українські землі. Це була помста за нанесені кривди, за спалені міста й села, за поневолення українських селян, за перетворення їх у ясир. А скільки перемог здобув у двобої із противниками відважний кошовий Іван Сірко! Недарма народ шанує своїх героїв, складає про них пісні, береже пам’ять про них. То чи можна під один гребінець стригти всіх козацьких ватажків і називати їх зрадниками, дикими гусьми, найманцями?!
У первісному варіанті вірша “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського є такі рядки:
Наливайко, Залізняк
і Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил
На святеє діло.
Ізгадаймо славну смерть
Лицарства козацтва,
Щоб не втратить марне нам
свойого юнацтва.
Отже, автор вірша-гімну знав і розумів історичну роль цих славних ватажків і ставив їх за приклад для молодих.
А який буквальний підхід до кожного рядка чи фрази гімну демонструє новоспечений гімнознавець-юрист В. Маляренко! Викривлена уява і розуміння автора роздумів дають йому підставу сумніватися в тому, що сучасники правильно зрозуміють слова “запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”. В. Маляренко вбачає під “пануванням” домінування зверхності, а не бажання мати свою незалежну державу і бути господарем у своєму домі. П. Чубинський писав свій вірш заради заклику до волі, до об’єднання слов’янських народів. І ця фраза не може бути тимчасовою. Вона актуальна й сьогодні. Адже в ній закладено дух безсмертного Тараса Шевченка, готовність віддати життя за свою свободу і незалежність, заклик до рішучих дій, шанувати і берегти славу й волю. Згадаймо Шевченкові слова з “Івана Підкови”: “Пановали, добували і славу, і волю”. Тож перший рядок “Ще не вмерла України і слава і воля”, на думку дослідників гімну, і є відповіддю на цей вірш.
Не можна підходити так упереджено до рядків гімну. Говорячи про Державний Гімн України, не забуваймо, який довгий шлях свого утвердження пройшов цей музичний символ після своєї появи друком 1863 року. Дослідники визначили такий історичний шлях твору “Ще не вмерла Україна” і розділили його на три періоди. Перший період (1863—1885) — це зліт твору як політичної закличної пісні, другий (1885—1918) — поширення й утвердження його як загальнонаціонального гімну, третій (1918 і до сьогодні) — найскладніший період його заборони й утвердження. У 1918—1921 роках він функціонував як державний символ, потім спалахнув 1939 року в Карпатській Україні, і повернення із забуття і воскресіння 1991 року. На цьому складному шляху його утвердження проходило в процесі визвольних змагань народу до національного самовизначення. За словами члена-кореспондента НАН Олега Романіва, пісенний символ України освячував мартиролог нових поколінь українців у своїй нестримній боротьбі за незалежність. Зі словами “Ще не вмерла Україна” йшли на розстріл герої-повстанці Базару, з нею західноукраїнці ставали на битву проти сваволі польських окупантів, із піснею на устах вмирали січові стрільці Карпатської України на карпатському Верецькому перевалі, розстріляні у березні 1939 року угорсько-польськими “союзниками”. Обсаджені енкаведистами у схронах, герої УПА співали цю пісню перед тим, як підірватися гранатами. Вона звучала на вустах у в’язнів ГУЛАГу під час Норильського повстання 1953 року. Цей гімн упродовж кількох десятиліть давав сили українській діаспорі зберегти національну ідентичність і політичну волю у час червоного лихоліття в Україні (Володимир Трембіцький. Національний гимн “Ще не вмерла Україна…” та інші українські гимнові пісні. — Львів. — 2003. — С. 5). Чи можна знайти в нашій історії таку популярність і такий вплив на народні маси якоїсь іншої пісні?! Наш державний гімн — майже півтора століття незмінний вартовий нашої пам’яті.
Значимий і той факт, що, на оголошений державною комісією конкурс на кращий варіант тексту Гімну України подали твори понад 800 гімнописців, але переміг рекомендований поважною комісією для остаточного затвердження Верховною Радою перший куплет і приспів загальновідомого гімну Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького, “Ще не вмерла Україна” (“Ще не вмерли України і слава, і воля”).
Український гімн справді історичний і народний, має історичне підґрунтя, він як фенікс воскрес із забуття, був і є вірним провідником народу в боротьбі за краще майбутнє. Як мовив геніальний І. Франко:
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре;
Та ми крикнім:
Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment