Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
Табачник знову щось написав. Таки не дотримав обіцянки, даної своєму босу Азарову і президентові Януковичу не займатися на посаді міністра політичною художньою творчістю. Очевидно, саме зараз комусь дуже потрібен Табачник, хоч він уже все сказав і нікому не цікавий. Можете пересвідчитися — у його статті “Духовная капитуляция националистов” у тижневику “2000” жодної нової тези, крім засудження федералізму, не оприлюднено. Знову його хтось використовує як своєрідного подразника, щоб відвести українські очі від проблем, уготованих громадянам владними реформаторами. Остання писанина Табачника по-ленінському нудна і зазвичай побудована на особистій неприязні до галичан. Він наївно думає, ніби все неприємне, кинуте в город українців Галичини не рознервує разом й українців-східняків. Вочевидь завжди обережний міністр зовсім утратив звичне загострене відчуття обережності. Нормальні українці є всюди, і вони все зрозуміють, бо стаття вочевидь написана без особливих симпатій до українців, які в душі завжди націоналісти. Ця писанина призначена не так для дратування націоналістів, як для підняття бойового духу одурманеного ідеями “руского міра” електорату, що колись звично і без “допінгу” голосував за регіоналів. Тепер уже так не голосуватиме, бо після значного підвищення цін на газ і подорожчання життя, обіцяного підвищення пенсійного віку і моторошних податкових новацій настрій електорату зіпсувався. Щоб забити памороки прозріваючому електоратові, Табачник відновив своє любе заняття: боротьбу проти українських буржуазних, чи тепер “печерних”, галицьких націоналістів. Хоча кожен історик знає, що націоналізм найперше і найсильніше працював саме на Великій Україні і є явищем загальноукраїнським. Отже, своїми дражливими писаннями Табачник робить неоціненну послугу саме цьому нелюбому націоналізмові, перетворюючи на знервованих націоналістів чимало заклопотаних українських громадян, не обов’язково етнічних українців. Критика тих політиків, які не виправдали місію націоналіста, справжньому націоналізмові не шкодить. Навпаки, усуває зі шляху охочих робити кар’єру на націоналізмі, як Табачник робить на боротьбі з ним. Такі люди завжди є і бувають нерідко успішними та грошовитими. Націоналізм однозначно виграє, якщо Табачник допоможе позбутися таких людей у політиці, бо їм на зміну стануть молоді націоналісти, які діятимуть без зайвих розмов. Якщо Табачник згоден виконувати роль санітара націоналістичного лісу, то справжні вовки українського націоналізму будуть йому вельми вдячні.
Націоналістом людину робить не політика і не бажання бути в опозиції до влади. Націоналістом людина стає з доведеного до краю бажання відновити справедливість вільного життя людини на власній землі, не більше. Залишіть українців у спокої, і всі забудуть хто такий Табачник! Українській інтелектуальній еліті Табачник потрібен лише заради сміху, в потішний пантеон так званих печерних ворогів української нації у вигляді чергової воскової персони, щоб до неї додати влучно виписану нотацію. Українській школі Табачник точно не потрібен, але це владнається після наступних виборів чи швидше, бо влада Табачника не позбудеться, доки не зрозуміє як він гарно працює на руйнування її іміджу та іміджу президента. Владі таки потрібен Табачник як рідний кашпіровський, що навіює любе совіцьке умиротворення дивно розбагатілій комуністично-комсомольській номенклатурі. Вони хочуть, щоб їх називали олігархами, не знаючи, що в кожній порядній державі світу олігархи свою державу бережуть нарівні з націоналістами.
Наші не знали ні європейського світобачення держави, їм невідоме українське умиротворення на вершині влади. Такими їх виховала мама-ударниця комуністичної праці та Сталін на стіні. На них і на Табачника ображатися не варто, бо він співає для них колискову, щоб їм не було так лячно і здавалося, ніби в Україні націоналізму немає. А він є. Бо сам Табачник нерозважливо власними словесами пробуджує його в душах спокійних гречкосіїв, дратуючи українське національне самолюбство. Що більше Табачник лає націоналістів, то більше стає знервованих українців, націоналістів. Зовні це не помітно, але за певних обставин виявиться, тому краще українця націоналістом надаремно не дражнити. Виявиться не так, як думає Табачник, провокуючи українців на нервове, стихійне спалення нервів і безсилу депресію від політики. Емоційно, для форми, зреагують тільки політики, але ж більшість українців зайвий раз скаже собі, що настала пора ставити на місце любителів говорити образливі для вільної людини слова. Табачник занадто бравує, як на держслужбовця і цим виказує, що він панічно боїться українського націоналізму в головах простих українців. Напевно гонорар спокушає, а клієнтура грошовита, тож добре платить за Україну без націоналізму. От і пише Табачник, як Ленін квітневі тези стилем молодого курсанта ВПШ. На це гроші знайдуться, а народній “Просвіті” копійку від народної влади не дадуть, бо вона націоналістична, тобто українська. Вони не можуть повірити в те, що націоналіст працює не за гроші, пише статті не за гонорари і діє не для слави. Націоналізм — нерв життя народу, який відчув свободу, тому хоче до себе поваги. Хіба це анахронізм? Кожна нація хоче свободи і пошанування власної мови, історії, культури. Пронафталіненим борцям з українським буржуазним націоналізмом варто розплющити очі й побачити, що надворі XXI століття, в якому націоналізм стає головною світоглядною основою здатності держав інформаційно й економічно конкурувати. Про це ніхто вголос не говорить, але поведінка багатьох європейських держав і навіть Росії свідчить саме про це. Найбільший ваш авторитет Путін публічно назвав себе націоналістом!
То про яку духовну капітуляцію націоналізму йдеться? А може, Табачникові подобається націоналізм російський, путінський, польський, французький і навіть націоналізм любих серцю папуасів, тільки не український? То чому саме нас має турбувати те, що Табачник не любить українського націоналізму? Націоналізм розвивається сам по собі, в нього своя політика поза політичною тусовкою, яку звеселяє політичний витівник Табачник. Як тільки настане влада націоналістів, він перший почне співати дифірамби мудрим провідникам національної держави, якщо до того не набридне писати, і любов до антикваріату та розкішного життя візьме гору. Ви спитаєте, чому такий заголовок? Так любовно назвав Табачника один із його форумних шанувальників зі здоровим почуттям гумору і мене це трохи розсмішило.
