Павло МОВЧАН: «КОЛИ Ж «З НАС» ВИЙДЕ РОСІЯ?»

На запитання нашої газети відповідає голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло МОВЧАН.

— Павле Михайловичу, 19 років тому ми, Україна, вийшли зі складу Радянського Союзу.
— Якщо ми вийшли з Союзу, тобто з Росії, то зустрічне запитання — чи Росія вийшла з нас? Вона не вийшла, нікуди не поділася. Всі роки антиукраїнські сили опонували українській силі, яка хотіла, щоб Україна була незалежною.
Чому Росія не виходила, чому не хоче вийти, чому не буде виходити? Росія не хотіла бачити Україну Ющенка, Україну в Європі. Вона не хотіла України міцної, сильної держави як партнера, а хотіла мати Україну як підлеглу.
— Це що — імперська історична спадщина?
— Якщо придивимося до історії, то вся інтелектуальна потуга великої Росії була спрямована на те, щоб дати собі історичне обґрунтування. Без Київської Русі фундаменту в цієї держави не було. Саме тому Катерина ІІ, яка не розбиралася і не хотіла розбиратися в історичних аспектах, наказала переписати російську історію, обґрунтувати безперервність лінії від княжої доби до її правління. Це робили всі імператори Риму, я можу назвати Тиберія, який подібне обґрунтовував. Це можна сказати про кесарів Візантії. Шукали дуже далеких якихось родових перехрещень і коріння, щоб це право було ніби від самого Бога.
Росія знайшла таке обґрунтування. Хоча це зовсім інша, ніж наша, культура, інші етнічні начала, цінності.
— Усе це не просто екскурс в історію?
— Я так далеко заходжу до цієї теми, бо вони випливають, усі ці аргументи, актуалізуються. Формула “Русский мир” придумана не вчора, а значно раніше, за часів Трубецького, Булгакова.
— Тобто це не ноу-хау Патріарха Московського Кирила?
— Та який Кирило? І до Кирила, до речі, був ще Кирил, митрополит.
Ідеться ось про що. “Історична обумовленість” поглинання України — це вони вже вивели таку формулу для нас. Ви, мовляв, зробили помилку, відокремившись, із нами було добре й завжди буде добре. Тому ми були, ми є і ми будемо, але разом. Там Україні як окремому державному утворенню місця немає. А отже, немає місця ні мові, ні культурі, ні інформації, ні економіці.
Кілька центрів зараз сформовано в Росії, які зробили досить цікаву річ, переакцентування — Росія географічна, Росія політична, Росія економічна. Тут значна територія Росії вже віддається транснаціональним компаніям. А цей міжнародний капітал буде підтримувати Росію і вже підтримує її зазіхання на нас, на нашу мову, культуру, історію, пам’ять. І не випадково до Уралу цей великий географічний простір, можна сказати, уже зданий в оренду. Туди йдуть великі інвестиції, але за рахунок поступок Росії чужоземному капіталу. Росія матиме тільки ренту — з корисних копалин, вод. Транснаціональні компанії розуміють, що Російська держава буде їх захищати. А для цього треба відповідні структури — це і поліція, яка скоро впровадиться в Росії, і збройні сили, і багато чого.
Росіяни, і це концепція Путіна, роблять велике переакцентування на Захід. І Україна їм тут украй необхідна для цього простору. Як компенсуючий фактор — втрата там, набування тут. Це для Росії політична мапа. На цій мапі вони вже окреслили необхідність ліквідації кордонів. І оцей автопробіг двох президентів від Санкт-Петербурга до Києва — він не що інше, як зняття цих кордонів, чисто ідеологічна акція. Тим паче, за маршрутом царя Миколи ІІ.
— І приурочений цей “забіг” до річниці подібного в Російській імперії.
— На превеликий жаль, мала освіченість, незнання української історії або й небажання її знати представника влади України надають можливість їм чинити так, як вони хочуть. І все це наша влада робить під прикриттям того, що, мовляв, наші економічні інтереси — в Росії, ми залежні від неї ресурсно. А політично — ну, подумаєш, кордони знімемо? Зате ми полегшуємо життя громадян.
Отже, чи не усвідомлено, або навпаки, дуже продумано робиться так, що Росія розширює себе за рахунок України. Там, де Росія не змогла досягти певних результатів у Білорусі, вона хоче відкомпенсувати в нас.
Це не просто намагання робити все інакше, ніж було за Ющенка. Є в Росії група політиків, аж до відомого Дугіна, які, маючи добрий штат аналітиків, зокрема, наприклад, Сергія Караганова, розробляють ці схеми.
— Очевидно, ці антиукраїнські схеми розроблялися вже з перших років нашої незалежності?
— Вони хотіли реалізувати це значно раніше, ще за часів Кучми. “Обломилося”. У силу багатьох обставин. Зокрема Захід підтримав українські позиції, наші домагання інтегрування в європейські структури.
— І всередині України був сильний спротив цим планам російської анексії?
— Безперечно. Що більшим був тиск Росії, то більшою була протидія. На ту пору більш консолідованими були національні сили і в парламенті, і поза ним. Однак за останній період Росія робила все, щоб послабити ці позиції національних сил. Очевидно, Москва робила ставку одночасно на двох лідерів — на Тимошенко і Януковича. Якщо бути відвертим, то на це повелася і Юлія Володимирівна, оголосивши необхідність міжфракційного об’єднання БЮТ і Партії регіонів. Це теж не вийшло, але вже в силу тих причин, що Росії вигідніше було мати за партнера Януковича, аніж мало прогнозовану в своїх діях Тимошенко. Як один із послідовних противників цієї широкої коаліції, “ширки”, я застерігав: це була пастка, в яку й потрапила Юлія Тимошенко. Пастка, розроблена московськими центрами, ідеї яких озвучував у команді Тимошенко Медведчук зі своєї групою депутатів, правників, які відійшли від Юлії Тимошенко, стали “тушками” або перейшли в Адміністрацію Президента.
— Перейдімо до реалій, які склалися після поразки Юлії Тимошенко на президентських виборах.
— Я належав до тієї невеликої частки політикуму, яка відчувала цю поразку. Робив застереження, що саме неправильно робить фракція і Юлія Володимирівна. Для мобілізації національно свідомого електорату, національних сил робилося дуже мало, показушне: сцени, пісеньки, танцюльки. Замість того, щоб мобілізувати тих, хто, на жаль, не прийшов і її не підтримали на виборах.
Виношу за дужки діяльність попереднього президента Ющенка. Це логічно, що він так реагував і реагує, адже, наскільки мені відомо, були усні домовленості, що він іде на вибори Президента, а Тимошенко буде прем’єром. Та боротьба за президентство почалася з того моменту, коли були усунуті з посад Огризко, Єхануров.
Перемога виявилася не за нами. Треба врахувати й пасивність Заходу до наших виборів, до колосальних фальсифікацій на них. Не можна не враховувати тих реалій, що президент США перезавантажив стосунки не тільки з Росією, а й з Україною. Для них Росія дуже важлива як стримуючий антимусульманський фактор, важливо, що Росія стає і партнером Китаю, і — як певна протидія йому. Заходу навіть вигідно робити Росію сильнішою мілітарно. Адже тепер ісламський фактор практично зник із політичної мапи Росії, з ним розправляються жорстоко, при заплющених очах світової громадськості. Ми не чуємо протестів в ООН, в Раді Європи.
— Ситуація дуже серйозна. Зараз, коли у нас в Україні, як каже Кучма, “все обнулилося”, повернулося назад, Росія намагається зробити те, що не вдалося шість років тому.
— Те, що не вдалося за роки радянської влади. За ті роки Росія повинна була тут до пня все зруйнувати, знищити. Але ось тут я хочу вийти на одну дуже важливу тему: чому їм не вдасться! Чому не вдасться і цього разу? Нема у них ідеології. Була велика потужна радянська ідеологія, яка виправдовувала все: нове життя, соціальну справедливість, роботу для кожного, очікування в черзі на квартиру, колись ти її одержиш. Ось ідеологія, під якою ми прожили 70 років. Сьогоднішня ідеологія — це глиняні підніжки, які розсиплються. На чому все хочуть збудувати? На двох “слоганах” — “Братство. Дружба”? Ще що: “Русский мир”? “Православіє”? Та все це розсипається. Ніколи вже не може якийсь сегмент української культури, той же галицький, принатуритися до Росії. Пробували там нав’язати Московську Церкву. Де вона нині на Галичині, “русская церковь”? Хоч і підживлюється фінансово.
А що доброго може чекати на нашу молодь у цих російських проектах? Кавказькі війни? І взагалі, що чекає? Російські злидні? Вони великі. Відомо, що олігархат керує Путіним. А він уклав із ними угоду: робите сильну Росію, будете самі сильними.
Тому, аналізуючи все, що відбувається, не бачу якихось підстав вважати, що вони так швидко, як це їм хочеться, можуть нав’язати свої порядки.
Ми не були радикальними з багатьох питань, зокрема й у мовному. Ми толерували російську мову на всій території незалежної України. Але, здається, вже беруть за ребро і підвішують, як Байду на невільничому базарі в Стамбулі. Це дуже серйозна тема, мовна, яку вони заторкнули. Мало того, що майже окупували електронні ЗМІ, де панує російська мова. Але і в тих глибинних сегментах, де українська мова панує, їм хочеться її швидше зліквідувати. Ми чекаємо їх на Хуторі Михайлівському, а вони вже тут. А що далі? Адже в кожного є генетична пам’ять. Тому вони усвідомлюють, що, відбираючи сьогодні мову, завтра у тебе відберуть усе, що є твоє: можливо, у них зараз вишуканіші форми, ніж були у більшовиків, не буде депортацій. Може, вони розраховують на втечу, на масову втечу українців?
— Частина з них, на жаль, вже й виїхали за кордон…
— Але я хочу нагадати, як частина басків, ірландців виїздили для того, щоб повернутися. Я не належу до тих розгублених, депресивних, які причитають: мовляв, ось це вже сталося. Це спроба. Серйозна, активна, неймовірна.
— Їх нині чимало, розгублених, котрі кажуть: це вже надовго.
— Та нічого подібного. Я оптиміст. Чомусь дехто забуває, що зараз не доба формування імперій. Усі великі імперії розпадаються. Імперська ідеологія не може закріпитися на самій території Росії, бо там є якути, татари, є великі етнічні групи, те, що Росія ніколи в житті не узгодить всередині себе. Хоч вона зміцнила себе законодавчо, нав’язавши всім іншим російську мову як державну, прийнявши закон про особливий статус російської мови на території федерації. Хоче ніби мовним обручем це об’єднати. Ніколи в світі! Це різні ментальні підходи, різне бачення. Це мінне поле боротьби: хто підірветься? Якщо вони розставляють ці міни, то підірвуться самі, бо іноді забувають, де ці міни поставили.
Отже, є природні чинники. І марно заявляє Табачник, що там, мовляв, залишилася жменька тих українців — письменники, науковці. Та нічого подібного. Зустрічаю людей, які далекі від гуманітарної сфери, але вони так само або гостріше реагують на ті випади, кажуть, що треба негайно щось робити.
Тому хочу остудити голови відвертих шовіністів в Україні. Коли вони кажуть про двомовність, чому досі не опанували української мови? Та нема ніякої двомовності на Донеччині, Луганщині чи Харківщині. Там панує російська мова. Чому там український елемент принижений? Чому там українська нація не має своїх прав і свобод?
— В Україні Росія реалізує свої потуги бути великою державною?
— Росія ніколи не буде великою державою. Вона вже посунулася до Уралу і хоче за рахунок оцієї компенсаторної політики, тобто за рахунок України і Білорусі повернути свої позиції. А за Уралом вже 35 мільйонів китайців. І це ж тільки початки, за надзвичайних демографічних проблем у Росії. Немає “руського чєловєка”. Він, як би це сказати, не відновлюється. Російська людина деградована, принижена, розгублена. Всі відзначають великий рівень алкоголізації, наркоманії і супутних болячок у російському суспільстві. На чому ж Путін хоче будувати свою імперію? На тому, що підтримує жорсткі порядки в Україні через Януковича, через Могильова. А той же Могильов робив кар’єру в Україні, не вдаючись до державної української мови.
— Тут уже питання до попередньої влади…
— До наших патріотів, які були при владі: вони що, не бачили, хто є хто? Що робили наші державні мужі помаранчевого періоду, коли я вимагав, щоб закон про мову був прийнятий? Що робили 5 років із Концепцією мовної політики в Україні? Перекидали з парламенту в Секретаріат Президента, з Мінкультури до Кабміну.
— Добре, що державність мови поки що захищена Конституцією.
— І для її зміни, навіть із “тушками”, треба дві сесії парламенту. Як ще діяти? Референдумом? Тоді матимете дві України, бо не можна навіть із фальшуваннями заявити, що українців стало після перепису 2001 року втричі менше.
— Шість років тому плани Росії з анексії України провалилися не лише через зовнішній фактор. У нас в Україні тоді згуртувалися всі національні, державницькі сили. Що ж нині?
— Нині влада робить усе, щоб вони не згуртувалися. Нема такого одного лідера, однієї політичної сили, яка б консолідувала. Нема вже також потужної сили, якою була 2004 року фракція “Наша Україна”. А в той час влада веде черговий наступ на людей, починаючи з економічних питань до спроб підвищення пенсійного віку. Йде нагинання всіх під одну політичну силу. Ми вже були свідками того, як творилася подібна політична сила на чолі з Кучмою. Де вона нині? Натомість бачимо ерозію влади. Бо вона, замість того, щоб консолідувати українське суспільство, розсварює людей. Завтра змушуватимуть вчити дітей за підручником Табачника, і я закликаю не допустити цього. І цього не буде! Шановні вчителі, не бійтеся! У вас ще є влада. Я не думаю, що ви віддасте її на місцевих виборах за те, що вам хтось щось пообіцяє. Самоврядна влада зобов’язана вас захищати.
Опір анексії України є і буде. І це довготривала, виснажлива боротьба. Якщо Росія хоче такої боротьби в Україні, то який їй зиск? Хіба що послаблюючий. А в нас є Конституція, і ми вимагатимемо її дотримання і від першої особи держави. Бо це не помазаник Божий, це людина, яка ситуативно перемогла на виборах. Але не перемогла його ідеологія, його партія. На чому вони можуть створити потужну політичну силу? На піску?
— Тому будьмо оптимістами.
— Будьмо і переможемо.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО