ЗОШИТ ІДИ БОРОДАЙ

Колаж Євгена Букета

Наталя СТАРЮК,
м. Дніпропетровськ

У поштовиків це зветься “рекомендований лист”. Але незвичайне приватне послання містить великий конверт з адресою Іди Василівни Стьопкіної (з роду Бородай). Власне, лист її — це списаний ущерть загальний зошит плюс кілька аркушів скопійованих документів.
Лист надійшов на Дніпропетровське обласне радіо: кілька років тому публіцистична програма “Думка-шумка” вже розповідала про долю Іди Василівни та про пошуки правди, що їх ця жінка не полишає, скільки живе. Відтак цією історією перейнявся журналіст Геннадій Сахаров (п. Іда вдячна йому за статтю у регіональній газеті “Лица”). Та пошуки нашої героїні поступово обростають новими фактами, новими висновками, що їх підказують досвід, інтуїція і пам’ять. А пам’ять ця належить не самому лише родові Бородаїв: вона складає сторінку української історичної пам’яті.
Рекомендований лист від Іди Василівни надійшов і на адресу газети “Слово Просвіти”, на яку шановна авторка покладає особливі сподівання: адже слово, посіяне на цих сторінках, сягає небайдужих душ по всій Україні.
Іді Василівні Бородай-Стьопкіній за вісімдесят. Вона мешкає у Дніпропетровську, опікувана дочками, шанована онуками. Говорить: “Усі в мене хороші, так пощастило”. І взагалі не схильна скаржитися на людей як таких: вона працювала лікаркою, вміє жаліти, співчувати, любити. А проте цей зошит з вогненною квіткою на обкладинці є обвинувальним вироком режимові, енкаведистському конвеєру, що поглинав найкращих у вимірах нації, а з ними і тих звичайних та скромних, які однаково були для когось найкращими — для односельців, друзів, родини.
Цим і розпочинається оповідь-роздум у зошиті свідчень: “Усім добре відомі долі наших українських поетів, письменників, кінематографістів, репресованих у 30-х роках. Значно менше відомо нашому суспільству про масштаби репресій простої української інтелігенції — лікарів, священиків, учителів, розстріляних НКВС як “буржуазні націоналісти”, реабілітованих 1956 року”.
Але, на жаль, відсутні жодні відомості про долю дружин та дітей цих “ворогів народу”. А вона у нас сумна!”
Іда Василівна, дочка репресованих сільських учителів з Харківщини, нині викладає в листі думки максимально чітко, жорстко-логічно, зрозуміло навіть для нетямущих чи одурених комуністичною пропагандою. З неабияким психологічним чуттям вона компонує текст таким чином, аби ключові слова звучали у пам’яті читача ще й через дві, через три сторінки викладу. Її скоропис прозорий, мов друк. Її мета — … А власне, цитуватиму далі:
“Моя мета: розповісти про “маленьких українців” — учителів СШ с. Андріївка-І та про їхні сім’ї, потерпілі від сталінських репресій 1937—38 рр. окрім нас, поки що сущих на цьому світі 80-річних людей — дітей репресованих, — розповісти про це нікому! АРХІВІВ НЕМАЄ. Та, на щастя, існує мій власний архів — моя пам’ять. У ній — про досі не відомі злодіяння НКВС проти РОДИН т.зв. буржуазних націоналістів. Саме пам’ять є мені путівником”.
Зацитую принагідно ще одне місце з роздумів-свідчень Іди Василівни Бородай-Стьопкіної:
“Наше суспільство обізнане з тим, що в тогочасній країні була велика кількість безпритульних дітей, сиріт внаслідок:
1. Громадянської війни.
2. Голодомору 1932—33 рр.
Дітей-сиріт, знайдених на вулицях, міліція відправляла до дитбудинків, притулків. Є архіви, фотографії, кінохроніка.
А чи хто колись чув про сиріт-дітей репресованих: немає ні архівів, ні фото-, ні кінокадрів. Нібито й не було такої категорії потерпілих від сталінських репресій. Нібито й не існувало. Нібито всі “вороги народу” БУЛИ БЕЗДІТНИМИ!..”
Пам’ятаю, уже в 60-х роках поміж школярами та їхніми батьками (мабуть, батьками передусім) була така заведенція — натякали на привілейоване становище учительських дітей поміж нас. Насправді ті підозри лише зрідка мали підстави. Так чи інак, а учительським дітям наче трохи заздрили — саме через пошанівок до їхніх батьків.
Може, так було завжди? Психологічно цілком можливо таке уявити. Історично ж… 30-ті роки в Україні порушили логіку нормальних реакцій, бо остаточно спотворили ієрархію вартостей. “Кто-был-никем” наблизився до кіл Прокуратора й обійняв почесну посаду ката над “бывшими”, “гнилими”, “мелкобуржуазными”. Словом, наприкінці 30-х бути учительськими дітьми означало майже неминучу безталанність, загроженість, потенційне сирітство.
У своєму листі-зошиті Іда Василівна Бородай-Стьопкіна радить нам прочитати книжку відомого історика, співробітника Інституту історії України НАНУ Василя Марочка: “Репресовані педагоги України — жертви політичного терору 1929—1941 рр.” (2003 р.). У цьому дослідженні Іда Василівна знайшла свідчення щодо того, що сталося з її батьками, її школою:
“Три вчительські колективи Харківщини майже цілим складом було розстріляно 1937 року після дружнього візиту заступника директора однієї зі шкіл до консульства Польщі. Заарештували майже всіх працівників його школи. Через 2 місяці ув’язнили ще 20 осіб із середніх шкіл. З протоколу відомо: всіх вчителів розстріляли в одну ніч, наприкінці жовтня 1937 року. Розстрілювали кожні 7 хвилин. Жінки нічого не знали про долю чоловіків і ще багато років думали, що вони живуть у концтаборах”.
Репресії проти українських учителів були повсюдними. Відомий факт: у 1933—37 роках у наших школах постійно бракувало понад 30 тисяч учителів. Завважимо, що кількість випускників педагогічних навчальних закладів на той час збільшувалася щороку. Звідки ж ті 30 тисяч вакансій, те постійне зяйво серед ниви “доброго, вічного”?
Моя мама, яка до війни навчалася в Ігренській школі (передмістя Дніпропетровська), розповідала: одного ранку приходять вони, дітлахи, до школи, а вчителів нема — усіх заарештовано вночі.
Але повернімося на Харківщину, до села Першої Андріївки Балакліївського району. Діти є діти. Новий навчальний рік 1 вересня 1937-го вони розпочали радо, жваво, святково. Ще не достоту попрощалися з літом, ще тільки звикали до щоденних уроків, — аж одна вереснева ніч змінила-зламала все. 22 вересня енкаведисти вдерлися до хати вчителів Василя Федоровича та Ганни Олександрівни Бородаїв. Дев’ятирічній Іді здавалося, що то лише страшний сон: перекинуті речі, перетрушені книжки, розвіяні папери і — татко, якого виводять за поріг люди у мундирах. “Попрощайтесь с дочерью”, — чи то дозволяє, чи командує енкаведист. Батько поцілував Іду.
А на ранок з’ясувалося, що тієї ночі “чорний ворон” об’їхав ще 9 учительських домівок, бо усі ті люди буцімто належали до однієї “буржуазно-націоналістичної шпигунської організації”: і директор школи на прізвище Ахмачет, і завуч Іван Іванович Захаров, і вчителі Василь Трохимович Нескородь, Микола Іванович Татаринов, Дмитро Андрійович Лук’янов, Павло Григорович Білаш, Іван Іванович Котов, Степан Денисович Заверженець, Іван Павлович Олександренко. А Ідин батько Василь Федорович Бородай ще й викладав українську мову та походив із родини священика! А в тій родині було шестеро дітей, і всі здобули освіту, були справжніми інтелігентами, мешкали хто в Києві, хто в Москві, хто на Донеччині. Над цілим родом зависла катівська сокира.
Протягом місяця вчителів тримали у сумнозвісній Харківській в’язниці на Холодній горі. 14 жовтня виголосили вирок, а 20 розстріляли. Родини замордованих не мусили про те знати.
Шляхом листування, архівних пошуків, за щирого сприяння Товариства “Меморіал”, Харківської правозахисної групи Іда Василівна з’ясувала, що прах її батька та його колег покоїться у Харкові, там, де нині станція метро Барабашове, вулиця академіка Павлова, смуга паркової зони. Це не могила чи братська могила — це МОГИЛЬНИК, подібний до Дніпропетровського, на 9-му кілометрі Запорізького шосе, де розстріляли десятки тисяч тих, хто міг мати власну думку про більшовицький режим. У Харкові таких МОГИЛЬНИКІВ два. До використання “земельних ресурсів” енкаведисти ставилися “по-хазяйськи”: покінчивши з власними “ворогами народу”, згодом поскидали у ті рови ще й офіцерів Польської армії.
Потім сама земля допомагала людям викрити злочини сталінських катів: там, де лежать розстріляні, не ростуть дерева, бо грунт просякнутий засобами дезінфекції: адже тоді рови з трупами місяцями стояли незасипаними: навіщо та “зайва праця”, якщо НКВС справно виконував план? Взірець оптимальної ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ! Недарма ж одна великомудра політична діячка з Дніпропетровська назвала в ефірі Сталіна “хорошим управлінцем”. Ось тільки слова ті відгонять дезрозчином з могильників у ровах…
Тоді, тридцять сьомого, люди, які ще лишалися на волі, вірили й не вірили власним очам, власним передчуттям. “І до, і після арешту батька я чула у нашому домі такі слова, котрі означали страх і муку: “НКВС”, “чекіст”, “сексот”, “чорний ворон”, “тройка”, “Холодна гора”, “Сибір”, “Соловки”, — пише Іда Василівна Бородай-Стьопкіна. Невдовзі їй випало спізнати гіркої долі “дітей НКВС”.
Іда — ім’я зазвичай рідкісне, казкове — Андерсенівське. А в Андріївці селяни залюбки називали дівчаток Ідами, може, слідом за вчителями? Так чи інак, а на ранок 23 вересня 1937 року дві Іди, дві подружки, дві вчительські доньки тулилися одна до одної у спільному горі: татка Іди Нескородь Василя Трохимовича було так само забрано у ніч, у невість, як і татка Іди Бородай. Родини товаришували: у Нескородів була ще 10-річна дочка Женя. Поза словами в очах школярок Нелі Любицької та Ніни Александровської дві Іди прочитали ту ж таки тугу, той-таки страх, бо їхні батьки стали тоді нічною здобиччю “чорних воронів”.
“Тих настраханих, ураз посиротілих дітей поміж нас було значно більше, але імена вже забулися”, — пише Іда Василівна Бородай-Стьопкіна.
Андерсенівська героїня Іда пізнала у казці чарівну ніч, коли квіти розмовляли і ляльки набували голосів; наша ж Іда Бородай та її подружки пережили ніч, коли диявольські сили явили владу над світом любові, довіри і затишку…
І що ж далі? Про забраних учителів — жодних звісток. Але діти ще при матерях, і це єдина втіха. Аж надходить останній місяць 37-го, місяць річної звітності, місяць переможних рапортів “товаришеві Сталіну”: “знешкодили”, “знищили”, “ліквідували”.
Ганна Олександрівна Бородай веде урок німецької. Чемно стукають у двері, викликають “на хвильку” і — передають енкаведистам. Так само “на хвильку” переривають уроки у тих класах, де працюють вчительки-дружини заарештованих у вересні. То був тихий масовий арешт. Ще тихіше заарештували дітей: їх викликали серед уроків і відпроваджували до привітних дядечків, які по одному вели школярів та школярок до міліції, де буцімто мали відбутися зустрічі з татусями.
Іда Василівна узагальнює: “Арешт наших матерів та ізолювання нас, їхніх дітей, НКВС здійснювало ВОДНОЧАС, синхронно”.
Минув певний час — і стало достеменно відомо, що матерів тримали у тій-таки тюрмі на Холодній горі, звідки їхніх чоловіків уже вивели були на розстріл. Згадаймо Івана Багряного:
Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах
Та й ловить дзьобом грати…
Не жур мене, товаришу похмурий мій, —
Нам так приречено з тобою умирати.
1939-го у камері смертників на Холодній горі постали Багряному рядки цієї поезії:
За мудрість і любов, за скривджених
і вбогих
Ми підем на Голготу — ти і я —
Під крик “Розпни! Розпни!” нікчемного
й брудного
Орденоносного хам’я.
Дорослим арештантам принаймні було відомо, куди їх запроторено і що то є — Холодногірська в’язниця-катівня. Куди ж заховали їхніх дітей? Куди привезли їх, малих переляканих, абсолютно секретно? Уже по кількох десятиліттях відтоді Іда Бородай-Стьопкіна вдавалася із запитами до архівів відповідних інституцій. Жодних конкретних відповідей не отримала, бо саме документи щодо репресованих дітей дивовижним чином зникли з архівів НКВС-КДБ. Уже в наші дні Іда Василівна дізналася: згідно зі спеціальним наказом, внутрішніми каналами НКВС усі “дитячі” документи було вилучено з архівів і знищено: “орденоносне хам’я” аж надто ревно зберігало міф про “счастливое детство”.
У своїх листах-зошитах Іда Бородай-Стьопкіна пише: “НКВС порятував нас від “підворітні”, але не з гуманних міркувань, а дбаючи про свою вовчу шкуру: ми, діти репресованих, були засекречені НКВС, як небезпечні свідки, про нас НІХТО НІЧОГО не повинен був знати”.
Першого ж дня поза рідною домівкою Іда побачила сотні дітей з Харківщини: кожне трималося своїх однокласників чи односельців, рідніших біля них уже не було. Свідчить Іда Бородай:
“НКВС не доправив нас до звичайного відкритого дитбудинку для дітей-сиріт. Натомість під великим секретом дітей репресованих з усього району зібрали у Балаклії. Вночі величезними відкритими вантажівками (зауважимо: пора зимова, передноворічна! — Авт.) нас вивезли з Балаклії. Ми не знали, куди нас везуть і де наші батьки”.
Уявімо стан принишклих закоцюблих дітей. Ту ніч дев’ятирічна Іда запам’ятала на все життя. Але у нинішньому своєму листі Іда Василівна уникає перечулених коментарів, жодних сентиментів. Поза цим стилем, поза оптимальною формою повідомлень постає досвід незчисленних звернень авторки до установ та організацій, до архівістів і правозахисників, — туди треба писати чітко й жорстко: адже правда має чіткі обриси й гострі грані:
“Їхали довго. На узбіччі я побачила колони людей. Чула крики-команди. Собачий гавкіт: гнали чергову партію “ворогів народу”.
Наші машини враз зупинилися. Конвойний з дороги владно гукнув: “Стой! Кто едет?” — “Дети НКВД!” — була відповідь з кабіни нашої машини”.
Голодних-холодних, аж під ранок їх привезли до міста. За високим парканом височіли будинки. Відчинилася брама, і діти опинилися у великому замкненому чотирма будинками дворі. Завели до їдальні, подали тарілки з їжею. Хоч якою була голодною наша Іда, а помітила дещо вельми промовисте: їдальнею снувало кілька підлітків, які вочевидь бували в бувальцях як колишні безпритульні, а в тому чотирикутнику корпусів поводилися як давні мешканці. Вже тоді Іді спало на думку: тюрма для малоліток! Колонія, з якої зникли в’язні, окрім цих кількох, приставлених до них.
У казармах (кожна на 50—60 місць) дітей з рідного Ідиного краю тримали впродовж місяця: “без прогулянок, без купання, без заміни білизни”, —поточнює Іда Василівна. Що за місто там, поза мурами? Може, Харків? Було то дітям невідомо.
Отже, за місяць їх розподілили по різних спецпоїздах. Тішило одне: троє подружок з Першої Андріївки — 9-річна Іда Бородай, 10-річна Неля Любицька та Іда Нескородь 7 років мали їхати разом — до спеціального (для дітей “ворогів народу”) Даріївського дитбудинку (Шполянський район на Київщині, нині — Черкаська область). Але ж Іда Нескородь мала сестричку Женю. Жені ж належало їхати до іншого дитбудинку. Жодні благання дівчат не зарадили. “Рідних сестер розсортували”, — пише Іда Василівна.
Три дні їхали потягом. Дитбудинок, їм призначений, стояв на узліссі — колишній панський будинок гарної архітектури. До 1937-го там виховували дітей з минулим — вуркаганів. Відтак, прибув новий “контингент” — сироти “особливої категорії”: вони зростали в родинах, де люди виокремлювалися здоровою розважливістю хліборобів, допитливою думкою інтелігентів, незалежністю козацької постави. Тож, як зміркували сталінські посіпаки, такі діти мали бути піддані рішучій виховавній обробці. На той час Іді та її подружкам ще було невідомо, якої обробки — ядучим дезрозчином — зазнали їхні заарештовані батьки, тобто їхні тіла, скривавлені у катівні…
А в Даріївському закладі дівчата з Харківщини постали вже не першою чергою. Попередні ж завели порядки “дідівщини”, якщо можна так сказати про дівоче збіговисько. Дух агресії, розпалюваний у цілому суспільстві, неминуче вражав підлітків, вирваних з-попід батьківської опіки. Іда Василівна вже забула імена вихователів (на щастя, серед них були люди незлі, цілком порядні), але наймення дівчат-“паханок” у пам’яті довіку: від знущань Ліни Дадико та Зіни Шадури вони вдвох, Іда і Неля Любицька, мусили тікати світ за очі. Лісом вийшли до залізниці. Ішли шпалами цілий день. А вночі, знеможені морозом і заметіллю, повсідалися на рейки. Чули гудок паровоза, та підвестися було несила.
“Господь був милостивим до нас”, — пише Іда Василівна. Уже дорослою намагалася вона розшукати доброго чоловіка — стрілочника, який висмикнув їх тоді чи не з-попід коліс, відігрів у своїй хатині геть обморожених. Але сліди за тим чоловіком уже зникли.
Дівчат же було повернуто до спецдитбудинку. А взимку 1939 року сталося диво: андріївських дівчат забрали їхні мами! Матерів випустили на волю, а не запроторили до ГУЛАГу. Чи не акт гуманізму? Аж ніяк, — з’ясувала Іда Василівна за допомогою правозахисної групи Євгенія Захарова, — попросту відбулася “зміна караулу”: на той час наркома внутрішніх справ України Ізраїля Леплевського було розстріляно (катюзі по заслузі), а його наступник Олександр Успенський про всяк випадок “підчистив” та прибрав за ним, аби вже нібито з нуля почати відлік шпигунів та “ворогів народу”. Отже, дружин репресованих відпустив, а всі супровідні документи знищив.
А матері й дочці — Ганні Олександрівні й Іді — судився шлях поневірянь: у рідній хаті — чужі люди, майно конфісковане (дуже тужили за рідкісною бібліотекою). Пішли по чужих селах: з одного вирядили — “вирахували” репресованих, у другому, Богом забутому, осіли. Звалося воно Вовчий Яр. Та вовки милосердніші від енкаведистів.
Минули роки. І несамовитими зусиллями волі й розуму Іда Бородай виборола собі право стати студенткою. А далі — сюжет, гідний кінокласики. Уявіть собі: студентка Іда, спрагла знань, відвідує Харківський художній музей. Виходить з нього у задумі, простує вулицею кілька кроків і — бачить кадр, вкарбований у пам’ять навіки, бачить картинку-дежавю: високий паркан, брама і глухий чотирикутник висотних корпусів. Центр міста! На розі Совнаркомівської і Сумської.
Скільки спогадів і яка спонука до пошуків правди! Ось яких неспростовних висновків, зрештою, дійшла Іда Василівна: спецприйомники-розподільники для дітей репресованих батьків ніде не засвідчували свого статусу й існували як “невловні” об’єкти, бо слушного часу на місяць-другий секретно “орендували” приміщення колоній для вуркаганів чи дитбудинків для звичайних сиріт. Відбувалася таємна “карусель” з підміною дітей: лише вивезуть малих “ворогів народу” — підлітки-колоністи вертаються на обжиті місця. А за певний час — новий “заїзд”, нова короткострокова оренда. Городяни ж тієї підміни не мусили помітити, не мусили знати, що під маркою “безпритульних” чи малолітніх злочинців там час від часу перебували діти із найсвідоміших, найінтелігентніших родин. Архівні дані про це знищено.
Уже за нашої доби було оприлюднено надсекретний наказ НКВС № 486, що регламентував обов’язковий арешт дружин репресованих і розміщення їхніх дітей по різних дитбудинках. Але й досі, як свідчить Іда Василівна, місця тих “невловних”, режимних спецпритулків здебільшого нез’ясовані. І продовжує: “Усе те добре відомо “дуже заслуженим” і персональним пенсіонерам КПРС і КДБ, але вони воліють мовчати і скромно споживати захмарні суми пенсій”.
А так — то й так! Воздасться кожному. Між тим, Іда Василівна Стьопкіна закликає усіх, хто спізнав гіркого тавра “дітей НКВС”, не мовчати, співпрацювати з товариствами “Меморіал”, Товариством захисту прав політв’язнів і репресованих, писати спогади, дізнаватися правду, розповідати про злочини комуно-енкаведистського режиму або публічно, або принаймні у колі родини, щоб знали діти й онуки, щоб не втрачали пильності, слухаючи нових “візажистів” від історіографії, які настирливо запроваджують моду на сталінські вуса.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment