КОЛИ ЗАХІД І СХІД ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ

Сьогодні для розвитку вітчизняного гуманітарного простору важливо розв’язати такі завдання: сформувати майданчик для наукової дискусії з актуальних питань української гуманітаристики (філологія, філософія, культурологія) в Україні та за її межами; артикулювати публічний діалог української гуманітарної думки в контексті інших культур (слов’янських Росії, країн Балтії, Сходу та Європи). Саме з цією метою на базі Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка за сприяння журналу світової літератури “Всесвіт” (координатори заходу — Галина Усатенко, Дмитро Дроздовський) було започатковано новий проект “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”, який ставить собі за мету ці завдання. Уже на самому початку вересня в Інституті філології відбулася перша наукова дискусія.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
“Всесвіт”

На початку зустрічі Г. Усатенко зауважила: “Перед нами як перед філологами і перед освіченими людьми стоїть комплекс духовно-світоглядних, морально-етичних питань, які визначають сьогочасну Україну. Отже, ми розуміємо цей діалог як початок широкого дискусійного майданчика на основі Інституту філології, який би дав можливість і науково-академічній спільноті, і ширшому зацікавленому колу суспільства проаналізувати, осмислити, побачити весь той спектр гуманітарної науки, який може бути нам доступний, від когнітивної лінгвістики до шевченкознавства, до етнопсихології”. Від імені “Всесвіту” я зазначив, що наш журнал світової літератури від часів свого народження 1925 року був провідником України у світі східної літератури (від Ду Фу, Лі Бо, Басьо до Кендзабуро Ое), і західної (починаючи від Гомера). Тому сьогодні ці дискусії започатковують нову “гуманітарну політику”, коли журнал стає спонукою для полеміки не лише на власних шпальтах, а й роблячи крок до читача з кафедри одного з найпрестижніших університетів України. Про місце України в площині Сходу та Заходу треба говорити лише в компаративістичній площині, оскільки з такої позиції ти розумієш важливу історичну, соціокультурну роль Іншого. Влітку мені пощастило взяти участь у роботі ХІХ Міжнародного конгресу з компаративістики, який проходив у Сеулі. Світова компаративістична спільнота дійшла думки, що культурологічні студії мають стати питомою складовою світової компаративістики. Приємно, що цим проектом ми також в Україні наближаємося до цієї ідеї. І ще один важливий момент: говорячи про межовість України між Сходом і Заходом, треба розуміти, що щодо Заходу ми маємо здійснювати політику реінтеграції, а щодо Сходу — діалогізації.
Учасниками першої дискусії стали професор Оксана Пахльовська, культуролог, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, завідувач кафедри україністики Римського університету “Ла Сап’єнца”, науковий співробітник Інституту літератури НАН України ім. Т. Г. Шевченка, та професор Іван Бондаренко, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Оксана Пахльовська: “Між Європою та Азією пролягає простір, який своєї ідентичності не має, простір, який себе ідентифікує з Євразією”.
— Захід і Схід — це макрокатегорії, надзвичайно складні, які включають у себе дуже багато поверхів, площин інтерпретації. Річ у тім, що категорія Сходу відповідає і в сучасній ментальності Європи, і в сучасній ментальності світу тому безмежному простору, який займає ця категорія, і тому категорія Сходу є надзвичайно багато-, полівалентна у своїх виявах. Ми говоримо про Китай як Схід, ми говоримо про Далекий Схід, говорилося донедавна про Східну Європу тощо. Одначе, ідея Європи як Заходу — це ідея структурована, яка структурується вже впродовж багатьох століть, і сьогодні — я маю на увазі період від кінця Другої світової війни до сьогодні — структурування категорії Європи як західної цивілізації набуло остаточного виміру, оскільки європейська матриця стала базовою для розуміння категорії демократичного світу.
Доволі символічний момент, коли почалося формування самої ідеї Європи, формування і формулювання. На суто теоретичному рівні це була середина-кінець Другої світової війни, коли Європа поставила сама перед собою питання, хто вона є, чому Європа була завжди мозком світу, з одного боку, а з другого, чому в цьому мозкові зародилися такі моторошні фантасмагорії, як дві світові війни і, зокрема, нацизм.
Тому аналіз категорії Європи завжди проходив не лише історичні площини, не лише культурні площини, а й площини моральні. Тому мені дуже цікава теза, як вона заявлена в прес-релізі цієї дискусії, про категорію вини і про категорію сорому, як дві ідентифікаційні категорії цих макропонять — Схід і Захід, Захід і Схід.
Протиставлення Сходу і Заходу відбулося ще в давньогрецькі часи, власне кажучи, Давня Греція є батьківщиною сучасної Європи. У Давній Греції сформувалася категорія свободи як базова категорія європейської цивілізації, сформувалася категорія громадянства, громадянина як базові категорії демократичного світу. В давньогрецькій літературі вже було абсолютно чітке це протиставлення Заходу супроти Сходу, Захід versus Схід, як Схід перський, Схід автократичний супроти грецької моделі, афінської моделі демократичного світу. І від Гомера і далі, у Есхіла, у філософів і письменників грецької давнини ми знайдемо це протиставлення грецької моделі супроти перської моделі. Греки казали, що у нас всі громадяни є вільні, і той, хто нами керує, чує голос народу. В той же час, Схід — це система, де лише одна-єдина людина є вільною, і це людина, яка є володарем.
Уже в давньому світі відбувалося протиставлення Європи в тих параметрах, у яких вона бачилася, супроти варварів. Варварським світом називався будь-який інший світ за межами Європи, і це був насамперед східний світ. Тобто, ця категорія варварства як чужості, варварства як світу, де немає свободи, і світ, де немає свободи, — цей світ варварський. Це була концепція у давньогрецькому і давньоримському світі.
У середньовіччі Європа ідентифікувалася з територією поширення християнства, але вже у Середньовіччі християнська Європа включила у свій культурний розвиток потужний східний компонент. Це був арабський Схід, який фактично є однією з основ європейської літератури.
Далі Європа ідентифікується з розбудовою інституцій. Можна згадати Макіавеллі. Народжується політична Європа. І в той же час, у період Відродження в Європі з’являється концепція Іншого. Європейські філософи, такі як, наприклад, Монтень, ставили питання про інший світ, про той світ, який християнська Європа називала варварським, опротестовували цю позицію і казали, що насправді варварським є християнський світ, який, з одного боку, проповідує любов до ближнього, а з другого боку, цього ближнього знищує, як це вже було в часи після відкриття Америки, коли почалося нищення індіанських племен з боку західних народів.
Таким чином, надзвичайно важлива категорія Іншого, яка постає в європейській культурі і далі розвивається до Просвітництва через усі віки, розвивається дуже сильна критика європейської історії, європейської позиції у світі.
У Відродженні Європа ідентифікується також і з Respublika literarum. Це термін Петрарки і низки видатних мислителів європейської культури, які під Respublika literarum мали на увазі об’єднання інтелектуалів Європи, сполучених між собою спільними ідеалами, моральними і культурними, тобто, освіта, рівень культури стає ідентифікаційним кодом європейської реальності.
Надзвичайно важливим періодом для формування ідеї Європи є просвітництво і процес секуляризації. Тобто фактично від Відродження і далі йде глибокий процес секуляризації, вивільнення через Еразма Роттердамського, через постановку питання про необхідність свободи людської думки, свободи почуттів, свободи релігійного вибору. Як ви бачите, категорія свободи розширюється і охоплює дедалі більше і більше просторів людського буття. У Просвітництві секуляризована Європа знову-таки ставить питання про інший світ. Вольтер казав, що Схід нам здається варварським, далеким від нас, непізнаваним. Насправді Схід — це велетенські культури. Він говорив і про Китай, і про Індію. Навіть була дуже сильна в тогочасній Європі така сходофілія, на різних рівнях вона реєструвалася.
З ХІХ сторіччя починається не зближення, а взаємне пізнання двох світів, Сходу і Заходу. В цю “цивілізаційну розмову” входить Візантія, і починається тривалий процес протистояння східного і західного християнства. Кінцеву точку цього протистояння і фіксує Гантінґтон. Християнство у Західній Європі слугувало ідентифікаційним кодом Європи, але Європа пройшла дуже потужний процес секуляризації, і християнство стало однією з ознак європейської еволюції.
Водночас, східне християнство, яке себе протиставило західному християнству, в кінцевому пункті ніби протиставило себе Європі, а тим самим вивело себе з самого християнства. Сьогоднішня лінія візантійсько-монгольська, про яку говорить Гантінґтон, про яку говорить російський історик Афанасьєв, — це лінія, яка веде до вилому православ’я в російському варіанті з історії християнства, тому що воно протиставляється Європі, протиставляється демократичному світові. Гантінґтон практично говорить про те, що православ’я в його російській версії зливається, утворює єдиний континуум зі світом ісламу як фундаменталістської релігії.
Словом, ми зараз перебуваємо в процесі формування нових “старих” ідентичностей глобалізованого світу, і цей процес не просто складний, він надзвичайно небезпечний.
Тобто світ Європи як світ Заходу і світ Сходу — обидва ці світи мають свою ідентичність. Диверсифіковану всередину, багатогранну, полівалентну, але вони мають свою ідентичність. Між ними пролягає простір, який своєї ідентичності не має, простір, який себе ідентифікує з Євразією. Це неоєвразизм російський, який веде лінію від євразизму 20-х років ХХ століття. Однак ця теорія повернулася в Росію, і вона проліферує зараз на українських теренах і скрізь, де може ще проникнути, на теренах, не охоплених Європою. Неоєвразизм, який стверджує, що існує ця неоєвразійська територія, євразійська територія. Якщо коротко охарактеризувати цю теорію, можна сказати, що є Захід, є Схід, є Європа, є Азія, але Євразія не тільки не стала і Європою, і Азією, а вона не стала Європою і не стала Азією.
Іван Бондаренко: “В принципі, ми більше потрібні Сходу, цікаві Сходу, ніж Заходу”.
— Українців я завжди відносив, і себе в тому числі, до європейців. Україну я бачу лише в Європі, проте ми надзвичайно мало знаємо Схід. Знання Сходу, справжні знання, ґрунтовні, глибокі набагато виразніше допомогли б нам зрозуміти власне місце в цьому світі, власну культуру, власну літературу, власну історію. Тому я апологет саме дослідження Сходу.
На мій погляд, все-таки історія розвивається по гегелівській спіралі. Були часи, коли на вищому щаблі опинялися східні країни. Але коли ми з вами ще в шкурах ходили, китайці вже складали перші поетичні антології, вже винайшли порох, вже знали, що таке компас, що таке суднобудівництво тощо. Потім, звичайно, були спади, були відставання. В середні віки після буржуазних революцій піднімається по цій спіралі на вище місце Європа, європейська культура.
Але зараз, на мою думку, ми почали вивчати саме східні мови з таким ентузіазмом, бо по цій спіралі на перше місце виходить усе-таки Схід. Це ще тільки початок цього сходження. Але погляньмо на Китай. Криза у світі, а вони як розвивалися 12-відсотковими темпами, так і продовжують, уже обігнали Японію за валовим національним продуктом.
У принципі, ми більше потрібні Сходу, цікаві Сходу, ніж Заходу. Захід вважає, що ми ще не доросли до їхнього цивілізаційного рівня. Ми просимося в Європу — нас не пускають. Туркам легше отримати візу до Німеччини, ніж українцям, а арабам у Францію. Я не маю нічого проти турків і арабів, але якщо вже ми цивілізаційно близькі, то чому в нас такі проблеми виникають із отриманням віз. Тоді як наші студенти, які вивчають східні мови, отримують ці візи без жодних проблем. Більше того, безліч грантів. Можливо, пані Оксана не знає, але 80 % наших студентів, які вивчають східні мови, їздять на мовне стажування, піврічне і річне, до цих країн.
Щодо цитати з Гантінґтона, що запропонована нам як основна тема для дискусії, то я відшукав цю цитату, і ось її зміст. В ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддистській, православних культурах майже не мають будь-якого відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави тощо.
Тут я не погоджуюся. До речі, зрозумів, у чому проблема, коли пані Оксана сказала, що Гантінґтон розглядає православ’я в його російському варіанті. Чому? Тому що Греція православна країна. Вибачте, але це осереддя європейської культури. Вона стала пізніше православною, звичайно, але вона чудово себе почуває серед європейських народів. Те ж саме Болгарія, Сербія. Звичайно, це інші культури, інший варіант християнства. Але мені здається, особливих проблем у них не буде. Чи втратять вони свою ідентичність, як пані Оксана сказала? Можливо, певною мірою. Але чи буде це втрата? Ви згадайте японців. Коли вони запозичили буддизм, вони не відмовилися від синтоїзму. Якщо ми викинули своїх дерев’яних істуканів, Перуна, Даждьбога і т.п. у Дніпро, то японці зберегли синтоїзм, прийнявши буддизм. Ці релігії абсолютно мирно співіснували віками і співіснують зараз. Потім конфуціанство і християнство зараз взяли майже мільйон японців.
Тобто вміння сприймати іншого, поєднуючи органічно з власним, — ось цьому нам треба повчитися, можливо, саме у японців.
Пані Оксана вже згадала, що цивілізації Заходу і Сходу іноді поділяють і характеризують як цивілізації культури вини щодо Заходу, і культурою сорому щодо Сходу. До речі, ці терміни до обігу ввела американська дослідниця, психолог Рут Бенедикт 1946 року, написавши книжку “Меч і хризантема”. Невеличка книжка, надзвичайно цікава. Зробила вона це на замовлення кого б ви думали? Військової американської адміністрації. На той час Японія була переможена, і американці довгий час залишалися, допомогли японцям написати власну конституцію і т.п.
Іноді культуру Заходу називають культурою дії, а культуру Сходу — культурою шляху, культурою пошуку засобу. Причому тут уже втручається релігія, оскільки в Біблії чітко написано: і поставив Бог людину над тварями і гадами. Тобто зразу християнство ставить людину в центр цього світу, центр природи. І людина Заходу, сприйнявши ці ідеї, справді відчуває себе господарем становища, вона намагається підкорити оточуючу природу. До речі, і атомна енергія, атомна бомба, і бактеріологічна зброя — це все винаходи Заходу. А коли китайці винайшли порох, то могли б, створивши гармати, створивши зброю, завоювати весь світ. А вони протягом століть використовували цей порох винятково для феєрверків. Коли порох потрапив до європейців, перше, що вони зробили, — це гармати і мушкети. От вам певна різниця у наших світосприйняттях.
Прикладне мистецтво — теж велика різниця. Якщо для нас прикладне мистецтво перетворюється на предмети розкоші — годинники, посуд, порцеляна має бути в золоті, то в Японії, наприклад, і в Китаї цінується не матеріал, а майстерність виготовлення. Це може бути звичайна глина, а чашка з цієї глини коштуватиме набагато більше, ніж позолочена порцелянова чаша.
Музика. Назвіть мені хоча б одного відомого японського композитора рівня Бетховена, Баха, Моцарта, Шумана. Ні. Самі японці чи китайці не назвуть. Чому, як ви вважаєте? Та тому що вони всі композитори, всі музиканти. Я не бачив жодного японця, який би не вмів грати на якомусь музичному інструменті. У нас вчити дитину гри на піаніно — це вже підняти її на щабель вище інших дітей.
І література. Коли вперше європейці в перекладах познайомилися з японською поезією, це був справжній шок. Це було наприкінці ХІХ століття. З’явилися перші переклади, антології Астона, Юдіт Конф’є, французька перекладачка, переклала японську поезію. Відомий французький літературознавець Жуль Ренар, поет, засновник однойменного журналу свого імені, дуже популярного у Франції в кінці ХІХ століття, в одній статті під впливом японської поезії, зокрема японської хайку, писав: “Прекрасним є все на світі. Про свиню слід говорити так само, як про квітку. Я переконаний, що будь-який опис, що містить понад 10 слів, не є уявним, тобто, не є художнім. Щодо майже всієї існуючої європейської літератури можна сказати, що вона занадто довга. Життя слід зводити до його найпростіших проявів”.
Уміння східних людей у малому, в близькому побачити космос, всесвіт найкраще віддзеркалює вірш хайку Іїди Дакоцу, це сучасний поет ХХ століття, процитую у перекладі:
В росинку вгледівшись,
Що з листячка звиса,
Себе, самотнього,
під Місяцем побач.
От головна відмінність між Заходом і Сходом полягає в тому, що західна людина намагається підкорити цей світ будь-якими шляхами: стати наймогутнішим, чи над природою, чи над іншим народом, звідси ці безкінечні європейські війни. Тоді як східна людина намагається знайти своє місце в цьому мікро- і макрокосмосі.
Оксана Пахльовська:
— Важко вибрати категорії, які мають бути підставовими для порівняння Заходу і Сходу. Я вибрала категорію свободи: свободу індивідуальності, свободу людини і закону, тому що це категорія, яка супроводжує всі етапи розвитку, попри все, європейської цивілізації. Я не згоджуюся з тезою, що європейська цивілізація за своїми ознаками — це загарбницька цивілізація, а східні цивілізації чи цивілізація в цілому — це цивілізація, яка позиціонує себе як охоронна щодо природи, щодо космосу. Людина скрізь людина. Казав Марк Твен: “Скажіть мені, що ви людина, і я зрозумію, що ви погана істота”. Тобто людина скрізь загарбник, людина скрізь творець, людина скрізь деструктор, людина скрізь будівник. Але градації цього будування і руйнування ми можемо реєструвати на кожному етапі окремо.
Тому прекрасні приклади з поезії ми можемо продемонструвати і в європейській, і в східній літературі. Але зазначимо, що Китай одна з країн, які найбільше отруюють атмосферу, Китай не підписує протокол Кіото. Коли Західна Європа робить максимум зусиль для того, щоб хоч якось навернути світ до екологічної проблеми (згадайте внесок щодо цієї проблеми північноєвропейських народів, скандинавських народів), то Китай жодним чином на це не реагує.
Тепер щодо віз. Я думаю, всі ми знаємо, що Стамбул, місто, яке османська культура, східна культура відібрала у західної культури. По суті, Константинополь, тепер Стамбул, сьогодні ближчий до Європи, ніж Київ. І це страшний ляпас Україні, ляпас із боку Європи, але це плата за недостатню ідентичність, за корумповану концепцію ідентичності, яку Україна дозволила нав’язати собі, яку вона сама розвинула у своїй культурі, за те, що Україна не зуміла, не захотіла, не змогла, не була здатна виокремити і розбудувати свою європейську ідентичність, яка в ній закладалася в XVI—XVII і в інших століттях. Це страшна плата за зраду цієї ідентичності.
Я не сказала, що не буде особливих проблем у Болгарії і Сербії з Європою. Питання присутності Греції в Європі — це питання значно складніше, ніж його можна було б ліквідувати кількома фразами. Я лише хочу нагадати про книжку Вебера, початку ХХ століття, який прогнозує, які країни будуть найрозвинутішими в недалекому майбутньому. Вебер говорить, що найрозвинутіші країни — це країни протестантські. І так воно склалося. Потім ідуть країни католицькі, а потім уже країни православні.
Східні країни характеризуються тим, що вони не визнають своєї вини за скоєні злочини. Тому й легко говорити, що вони не вели війн, легко говорити, що за комунізм відповідальний хтось інший. Ні, за комунізм відповідальні ті, на чиїй ідеї будувався комунізм, а це була російська ідея, так як основою нацизму була пангерманська ідея.
Тому втрата ідентичності загрожує тим країнам, які йдуть у Європу без достатньої своєї ідентичності в момент входу. Польська дослідниця романтизму Марія Яніон написала надзвичайно цікаву книжку напередодні входу Польщі до Європи: так, але разом із нашими мертвими. Тобто наша пам’ять, наше минуле, ми його повинні мати завжди при собі для того, щоб не втратити ідентичності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment