ПАРТІЯ РОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНИ

Володимир ПІПАШ,
кандидат історичних наук, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Пригадую, незадовго до загибелі В’ячеслава Чорновола, під час його останньої поїздки в Закарпаття 14—15 березня 1999 р., у розмові з ним (автор тоді очолював Закарпатську крайову організацію НРУ) я зачепив тему, чи можливим був би в Україні “болгарський варіант”? Йдеться про болгарський феномен середини 90-х років. Тоді, розчарувавшись у демократах, болгари проголосували за комуністів, сподіваючись, що ті повернуть “блага соціалізму”. Однак комуністична влада за рік-півтора довела країну мало не до повного банкрутства. Тому болгари, принаймні дуже надовго, якщо не назавжди, позбавилися від прихильності до ультралівих.
Тієї осені повинні були відбутися президентські вибори, і ми розмірковували: а може, нехай би їх виграли Симоненко чи Мороз? Чи не станеться після цього в Україні так, як у Болгарії?
Донині пам’ятаю аргументацію В’ячеслава Максимовича: “Це було б можливо, якби комуністи в Україні були українськими, подібно до того, як у Болгарії вони є болгарськими. На жаль, у нас вони атиукраїнські. Прихід комуністів до влади у Болгарії її незалежності не загрожував. Симоненко ж, у випадку приходу до влади (це ж щодо Мороза), намагатиметься ліквідувати незалежність нашої держави. У цьому й проблема. Я навіть пропонував Олійнику: “Борю, ти комуніст, але — українець. Як можеш бути в одній партії з україножерами? Та створи Українську компартію. Ми навіть допоможемо тобі у цьому”. Однак Олійник не погоджувався, віджартовувався…”
Тут варто нагадати розкладку політичних сил в Україні, зокрема у Верховній Раді, в другій половині 90-х років. Зліва — фракції комуністів, соціалістів та вітренківців, у центрі — фракції “партії влади”, що складалися переважно з тих функціонерів радянських часів, які відмовилися від побудови “світлого майбутнього” (нині чимало їх опинилося у Партії регіонів) і, як тоді вважалося, стали “українськими державниками”, справа — фракція НРУ та інші націонал-демократи (УРП, ДеМПу, ПРП, КУН). Суть політичної боротьби полягала в тому, що “ліві” прагнули знищити незалежність України, “праві” — намагалися її відстояти. “Партії влади” (представники яких у цей час займалися “прихватизацією”) на чолі з президентом Л. Кучмою “балансували”. Тож боротьба за збереження незалежності отримала назву “комуно-рухівських розбірок”.
Чому ситуація була небезпечною? Бо “ліві” мали підтримку до 40 % громадян. Зокрема близько 25 % мали комуністи. Їхньою базою були номенклатура радянських часів, громадяни, які ностальгували в умовах падіння життєвого рівня за соціалістичними “благами”, у т. ч. люмпенізовані. Підтримували “лівих” і російські шовіністи. Найбільшу підтримку “ліві” мали на Півдні та Сході України. На Заході, включно із Закарпаттям, вона була мізерна. Позаяк серед “ностальгуючих” найбільше осіб літнього віку, то було сподівання, що з кожними виборами “ліві” набиратимуть усе менше голосів.
Яка ситуація нині? Хоча, як засвідчує соціологія, патріотичний електорат за минулі більш ніж десять років зріс, чітко виражених ідеологічно національно-демократичних фракцій у Верховній Раді немає. Національно-демократичні партії впродовж минулих років були “асимільовані” ніякими у питаннях ідеології та теж олігархічними “Нашою Україною” та БЮТом.
Суттєво зменшився електорат лівих. На останніх виборах за них голосувало менше 4-х відсотків. Зменшився він, як і прогнозувалося, з “фізіологічних” причин. Але не лише тому. Бо з’явилася “неліва” партія, яка перехопила у “лівих” їхній електорат. Це Партія регіонів. Що є її базою? Практично це партія багатих, навіть дуже багатих капіталістів (олігархів). Тож її завдання — відстоювати інтереси цих найбагатших людей України. Таким чином соціальна база даної партії аж ніяк не може бути значною. Щоб збільшити її, і був перехоплений значний шмат електорату “лівих”, включно з “совками”, люмпеном та російськими шовіністами.
У Європі партії, що відстоювали інтереси крупної буржуазії, виникли у ХІХ ст., тобто у період капіталізму. Зі вступом європейських країн у постіндустріальне суспільство ситуація змінилася: класичні “класові” партії нині там відсутні. Україна ж перебуває на початковій стадії капіталізму. Тоді, у ХІХ ст., згадані партії займали правий фланг політичного спектра, і були переважно консервативними за ідеологією. Консерватизм передбачав, зокрема, збереження традицій, у т. ч. національних. Саме цим європейські “праві” зміцнювали свій електорат серед “білих комірців”, дрібної та середньої буржуазії, фермерів, тобто прототипу середнього класу.
Українські крупні капіталісти, відповідно і їхня партія, суттєво відрізняються від європейських понад столітньої давності. У Європі капітали здобувалися переважно впродовж кількох поколінь. Завданням партій крупних буржуа було забезпечення сприятливих умов для бізнесу. Використання влади для карколомного особистого збагачення у Європі, навіть у ХІХ ст., було, не те що повністю неможливим, однак передбачало відповідальність, включно з карною. Наші ж олігархи, за невеликими винятками, — це колишня комсомольська, господарська (червоний директорат) частина комуністичної номенклатури радянських часів. Є і особи, що мають кримінальне походження. Першопочаткові капітали не були отримані у спадок, а здобуті за короткий відрізок часу, шляхом перерозподілу колишнього загальнонародного майна. Головним інструментом перерозподілу стало безпосереднє або опосередковане відношення до влади державної, чи господарської. Іншим засобом, який теж вимагав зв’язків із тодішньою владою, були відверто кримінальні вчинки. Тому з радянських часів і досі головним джерелом, механізмом здобуття великих статків є влада. Іншим словом як корупція це назвати не можна. Тож принаймні першооснови найбільших приватних статків в Україні були здобуті в результаті корупції.
Поки влада у нас є джерелом примноження чи принаймні збереження статків, усі намагання подолати корупцію нереальні. Сама політична діяльність для олігархів є формою бізнесу, однак дуже корумпованою. Партія регіонів є механізмом, за допомогою якого цей бізнес реалізовується. Вихідці із криміналітету, нині члени партії та легальні багаті бізнесмени, вносять у цю “політичну” діяльність (включно — у Верховній Раді) своєрідний колорит та свої “закони”.
Щодо консерватизму. Ідеологія українського національного консерватизму Партії регіонів не притаманна. Присутні натомість елементи “консервативної” прихильності до достатньо примітивної російської “совковості”, і в культурі, побуті (потяг до “шікарной жизні”), і в радянсько-російському розумінні, що таке демократія.
Європейські буржуа, на відміну від сучасних українських, самі безпосередньо рідко йшли до влади. Вони займалися бізнесом, партії частіше всього лише спонсорували, а політичною діяльністю займалися професійні політики, які були вихідцями із найрізноманітніших класів. Найталановитіші утворювали політичну еліту, яка керувала країною і надто дорожила своїм становищем, аби піти на корупційні діяння. Еліта була національною, інтереси нації були для неї понад усе.
Такою вже була радянська система, що українська номенклатура (партійна, комсомольська, адміністративна, господарська) не могла бути патріотичною, мати українську ментальність (хоча окремі винятки були). Адже це вважалося українським “буржуазним націоналізмом”. Патріотизм у неї повинен був бути радянський, себто російський. Тому номенклатуру в УРСР і характеризують як колоніальне чиновництво. Тож крупна українська буржуазія є не українською національною буржуазією, а колоніальною, яка до України ставиться як до колонії, джерела здобуття капіталів. Тому хоча капітали в Україні здобуваються, в інновації вкладаються надзвичайно рідко.
Об’єктивно бізнес-інтереси, зокрема необхідність супротиву конкуренції потужнішого капіталу з Росії, породжують у наших олігархів так би мовити “український регіональний” патріотизм. Та сподівання на те, що із регіонального він перетвориться на український національний, здається, не виправдалися. Повсякденна мова найбільших українських капіталістів — не українська. Це ж і щодо культури, різних уподобань, схильності до російсько-совкових шоу. Регіональний націоналізм породжує у частини капіталістів лише прагнення мати “свою” незалежну державу під іменем Україна, однак російську за характером.
Якщо для партій крупної буржуазії країн Заходу програмним завданням було сприяння розвитку свої країн, національної економіки, мови, освіти, науки, культури, мистецтва, збереження національних традицій, то для Партії регіонів програмним завданням є забезпечення колоніальної експлуатації України. Замість сприяння національному розвитку України, її заплановано зросійщити та перетворити на ще одну російську державу. Існує у партії і радикальніше крило, яке мріє про повну інкорпорацію України в склад Росії. Тож маємо унікальну ситуацію у світі, коли владу в поки що незалежній державі захопила партія, що представляє інтереси колишнього колоніального чиновництва, яке стало буржуазією.
Отож якщо у другій половині 90-х років найбільшою загрозою незалежності були “ліві” (однак неукраїнські), то нині, за класичною класифікацією, “праві” (теж неукраїнські): партія, яку можна назвати Партією російщення та колоніальної експлуатації України. Нині вона отримала владу та реалізовує своє програмне завдання.
Ця ситуація є джерелом наростання суперечностей між національними інтересами, прагненнями до постіндустріального суспільства, іншими пріоритетами більшості українців і програмною метою ПР — залишити їх на стадії дикого, колоніального капіталізму. Не прагне більшість українських громадян і зросійщення України. Також більшість їх не зацікавлена в тому, щоб процвітали, за рахунок колоніальної експлуатації України, лише найкрупніші буржуа. Якщо перше підриває соціальну базу ПР у Центрі, вщент руйнуючи її на Заході України, друге викликає супротив у найширших прошарках населення (особливо у дрібного та середнього бізнесу) на теренах всієї держави. Враховуючи зазначене, прогнозувати значну соціальну базу Партії регіонів неможливо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment