ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД»

На Волині, в Горохівському районі, де все сталося, про Красний Сад мало хто вже знає. Чому його трагедію замовчували колись? Що заважає належно вшанувати пам’ять знищеного разом із мешканцями села тепер? Чому і донині про Красний Сад широко не розповіла жодна волинська газета?

Петро БОЯРЧУК,
письменник,
лауреат премії імені Агатангела Кримського

ВІД КОЛОНІЇ
ДО “БАГАТИРСЬКОГО” СЕЛА
На місці Красного Саду в Горохівському нині районі є тільки 9 по Другій світовій війні утворених обійсть. А від того села, що полум’ям злетіло до неба у квітні 1943 року, тут зосталися мурований хлів Оксенії Павлової та зруйнована часом дерев’яна хата Митрофанюків. Виникло ж це попервах колонією назване поселення наприкінці ХІХ століття, коли недавні кріпаки отримали змогу купувати землю у її власників, осідати на ній і господарювати. Кілька працьовитих селянських родин (Павлови, Новосади, Галії) з-під міста Дубна тоді Волинської губернії, а тепер Рівненської області підзаробили на вирощуванні цибулі й придбали у князя Бєляєва заліснені й зачагарені землі біля села Михлин, розкорчували, підготували їх для рільництва, залишивши собі ще й по гектарів два лісу. А що біля кожного обійстя незабаром виросли хороші садки, то й нарекли колонію Красним Садом. Архівний документ від 1906 року свідчить, що тоді в ній “було 16 дворів, 110 жителів”, а ще “були 1 мировий посередник та 2 мирових суддів”. Інший документ (від 25 червня 1936 року) вказує, що у власності красносадівців був 351 гектар землі, хоч ідеться, мабуть, лише про ріллю, а не про угіддя в цілому. Досить скоро склалося, що сусідній Михлин, за визначенням його мешканки і свідка тої трагедії Галини Прокопівни Луцюк, був “трохи багатим, а трохи бідним” тоді як Красний Сад — “багатирським”. І коли 1912 року в Михлині споруджували церкву (була знищена совєтами 1987 року), то “красносадівці пожертвували на неї грошей більше від михлинців”.
Зазнавши 1920 року поразки під Варшавою, російський комуно-більшовизм, який розгромив Українську Народну Республіку, віддав Західну Україну Польщі й на землях побіля Михлина отримали наділи колишні вояки Юзефа Пілсудського. Так приблизно за кілометр від Красного Саду постала паралельною до нього лінією нині вже теж відсутня польська колонія Маруся. Та через безталання її люду до селянської праці порівняно з Красним Садом жила вона бідно. Цю нерівність і використовували у своїй боротьбі на волинських теренах КПП—КПЗУ, відповідно налаштовуючи “бідняків” із Марусі проти “куркулів” із Красного Саду. Вже тоді між марусинськими “бідняками”, які чинили шкоду сусідам, та красносадівськими “куркулями” доходило до бійок.

ХТО Ж ПІДНЯВ УБИВЧУ СОКИРУ?
“Я тільки те знаю, — сказала Галина Луцюк, — що весною 1943 р. поляки з німцями як почали од Вигуричів Луцького району, то так і пройшли цими селами аж до Воютина чи навіть далі”. Нагадала слова, що їх іще 1987 року почув від мешканки села Дубова Корчма Горохівського району Ганни Шевчук: “У нашому кутку поляки тої весни з Дубової Корчми почали, а Чорним Лісом, що в Луцькому районі, закінчили”. За потурання гітлерівських окупантів у березні-квітні 1943 року польські шовіністи по-звірячому закатували і спалили у їхній же клуні батька та матір Ганни Юхимівни (“Он там у садочку, — показувала, — їхні кісточки я закопала. Хоронити на цвинтарі боялась, щоб не забили”), з подачі поляків, була в тому переконана, гітлерівці схопили і стратили в Луцьку її чоловіка, від їхніх рук загинув її брат. Приблизно тоді ж поляки знищили тут кількох осіб із родини Ковальчуків, і з участю поляків забрали німці Андрія Стельмащука та його односельця Крищука, сліди яких загубилися в тюрмі в Дубно. Несподівана розповідь Ганни Юхимівни і стала відкриттям того, що в УРСР, де говорити можна було тільки про “злочини українських буржуазних націоналістів”, замовчувалось і особисто для мене було однією із “білих плям” у нашій історії. Свідчення ж Галини Луцюк, із якою зустрічався 2009 року, як і Ганни Шевчук понад 20 літ тому, вказують: антиукраїнська німецько-польська каральна акція на території нинішнього Горохівського і прилеглої до нього частини Луцького районів на Волині весною 1943 року була спланованою і охопила цілу низку сіл, серед яких Красний Сад став епіцентром.
Ширше про його трагедію я довідався влітку 1992 року від мешканки села Зелене Горохівського району Марії Михайлівни Фіщук. Розповіла вона, як на Різдво 1945 року стала підневільним свідком привселюдної страти на шибениці двох українських повстанців, яку здійснили енкаведисти за вироком совєтського правосуддя в Луцьку на площі біля замку Любарта, де тепер ринок. Від Марії Михайлівни я уперше почув про те, на що перетворилася згадана страта, від неї ж довідався, що одним із тих вояків УПА був дивом вцілілий під час німецько-польської розправи над Красним Садом 1943 року його уродженець В’ячеслав Платонович Новосад. І що мати В’ячеслава Ольга Наумівна Новосад (у другому заміжжі — Надашкевич) теж залишилася тоді живою, а після багатьох поневірянь оселилася в Берестечку. Там і зустрілися ми в 1992 чи 1993 роках. Потім була принагідна розмова на цвинтарі в Красному Саду, а 1997 року, коли Ользі Наумівні виповнилося 100 літ від роду, була і наша остання зустріч. Сказала тоді: “Мабуть, Бог зумисне дав мені дорогу, щоби для всіх була на ній свідком того зла і неправди”.
Такими словами почала зі мною торік розмову і уродженка села Михлин, в 1943-му мешканка Красного Саду, а нині — Луцька Надія Данилівна Новосад (у дівоцтві — Тивончук, у першому заміжжі — Павлова), якій у грудні 2009-го виповнилося 99. Зауважила, в першій половині 90-х років минулого століття і навіть упродовж наступних літ говорити про те зло і неправду, які тихцем викреслювали Красний Сад із суспільної пам’яті, чимало хто ще боявся. Через це, як і з’являлися якісь згадки про нього, то не завжди можна було з них второпати правдиву суть. За що і кому заплатили життям невинні люди? Що стало причиною трагедії села? Хтось бачить відповідь у непростих стосунках, що складалися між українцями та поляками ще від XVI століття, хтось киває на “класову боротьбу” у 30-х роках ХХ століття, хтось говорить про осередок ОУН та його молодіжну гілку, що начебто діяли в Красному Саду від початку 40-х років того століття під проводом Григорія Солоненка, Володимира Павлова та В’ячеслава Новосада, а хтось, як Надія Новосад та Галина Луцюк, вказують на польське село Марусю, мешканці якого, правлячи власну помсту, “наговорили німцям, що красносадівці бандити”. Але дуже схоже, що все це було лише ґрунтом, на тлі якого рушієм подальших дій стало щось інше.
Схиляють до цього висновку і факти. Так, 28 січня 1943 року гітлерівський міністр східних територій Альфред Розенберг, заявляв: “…Варто зробити все, аби поляки й українці бачили своїми ворогами одне одного, а не німецький Рейх”. А 8 лютого того ж року совєтський майор держбезпеки Чепрасов у доповідній наркому Меркулову пропонував “…розробити більш конкретний план… впроваджуючи у свідомість місцевого (українського. — П.Б.) населення, що сюди можуть повернутися польські пани, якщо на цій території будуть і далі існувати польські поселення”. Чи треба іще про щось запитувати? Особливо ж, коли пригадати, що, наприклад, курінний УПА на прізвище Левочко, який у липні 1943 року організував винищування поляків у Порицьку (тепер — Павлівка сусіднього з Горохівським Іваничівського району), 1944 року з’явився перед мешканцями цього поселення совєтським офіцером? Що потім уже як чекіст вів активну боротьбу (можна здогадуватися про її методи) з “українськими буржуазними націоналістами” і на території Польщі? Одне залишається очевидним: як у червні 1941 року, так і в січні року 1943-го коричневі червоних випередили. І що за гітлерівської окупації на теренах Горохівського нині району не українці з німцями чи без них першими прийшли до поляків із масовими розправами, хоч мали таку змогу від половини 1941 до початку 1943 років, а таки ж поляки прийшли до українців, чим і накликали нещадний удар у відповідь.

СМЕРТЬ З’ЯВИЛАСЯ ПО 10-й
Розграфлене на частково вкритому германомовним текстом папері зведення Сенкевичівського райкому КП(б)У про ситуацію в районі станом на 01.01.1945 (пізніше Сенкевичівський район увійшов до складу Горохівського) інформує: село Красний Сад знищене… 1942 року. Що вказана дата не відповідає дійсності, зазначена в документі кількість замордованих у селі осіб набагато менша, ніж було, а винуватці злочину не згадані, наштовхує на думку чи то про абсолютно безвідповідальне ставлення невідомого (документ без підпису) компартійного чиновника до з’ясування місцевих реалій після гітлерівської окупації, чи то про вже тодішні чиїсь намагання реалії ці притлумити, подати в іншому світлі. Однак до фатальної для Красного Саду днини в ньому вже було, за даними з різних джерел, 18 господарств і 40 чи навіть 47 житлових споруд. А напис на пам’ятнику (облаштовуючи спільну могилу односельців, пам’ятник встановили 1945 року Надія та Адам Новосади), гласить: “…Спочивають у сій могилі жителі села Красносад 103 убиті і спалені 19 квітня 1943 року”. І навряд чи наважиться хтось засумніватися у вказаних цифрі та даті, оскільки написані вони по свіжій ще пам’яті про пережите, написані людьми, котрі самі того дня розминулися зі смертю лише випадково. Висліди ж колишнього мешканця села Михлин Юрія Ковтуна стверджують, що серед 103 знищених сельчан дітей шкільного віку було 20, дошкільного — 8, а також дев’ятимісячне немовля.
Зі свідчень Ольги Надашкевич, Надії Новосад і Галини Луцюк випливає, — з усіх присутніх тоді в селі мешканців Красного Саду та найманих робітників від смерті врятувалося не більше десяти. І лише завдяки відомому німецькому педантизмові дві селянські садиби розправа обминула. Так, Оксенія Павлова заговорила до гітлерівця, котрий із поляками прийшов на її обійстя, чесько-німецьким суржиком, сказала йому, що є чешкою, і той звелів її сім’ю та оселю не чіпати. А на обійсті Митрофанюків німець побачив табличку з написом “Михлин”, вирішив, що належить воно до сусіднього села, отже, під екзекуцію не підпадає. Ці факти підтверджують, — акція велася виключно проти українців і мала б стосуватися лише Красного Саду. Останнє однак не завадило полякам того ж дня знищити вісім українських родин, а серед них і сім’ю Мельничуків, у сусідньому чеському селі Чорний Ліс.
Репресії ж поляків проти Красного Саду, говорила мені колись Ольга Надашкевич, а торік розповіли Надія Новосад та Галина Луцюк, почалися зразу після того, як замість української допоміжної поліції, котра на початку 1943-го перейшла в УПА, німці утворили поліцію польську. “Я була коло хати, — розповідала Надія Новосад, — коли бачу, просто через наш двір біжить сусідський хлопець, а за ним женуться поляки. Кричу їм: “Не чіпайте того хлопця, то наш сусід і він нікому не зробив зла!” Вони тоді кинулися до мене, а я так і впала зо страху. Оговталась, бачу, хлопця ведуть дорогою на Анджеювку (Андріївка, польська колонія біля нинішньої Бережанки, що 1943-го була збройним опорним пунктом окупаційної влади, або, на що вказує і видана Інститутом національної пам’яті Польщі “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, — “Кресова книга справедливих”, — пляцувкою польської самооборони. — П.Б.). А туди як забирали, то рідко вже хто повертався. Я кажу своїм, летіть до Мусія з Василиною, бо сина їхнього в Анджеювку повели! Вибігли на дорогу і Мусій, і Василина. То її поляки відтурили, а Мусія — прикладами поперед себе. Вигнали разом із сином на поле і там обох забили”. Свідком іншого випадку, про який почув від Надії Данилівни, була і десятилітня тоді Галина Луцюк. Ідеться про юнака, який, рятуючись від поліціянтів-переслідувачів, “скочив, — розповідала Надія Новосад, — у студню, а поляки-поліціянти причаїлися, вичекали, скіко треба, потім якийсь гукнув, що вони чи то бандеровці, чи мельниковці, і той хлопець дався витягнути. Вони його забрали, десь там прив’язали до коня і так подерли на смерть”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД»

  1. Сергій ГУПАЛО

    До яких брудних методів вдається новітній моветон Петро Боярчук,видаючи себе за суперпатріота України,читайте мою статтю.

    Я ПОХВАЛИ
    НЕ ХОЧУ,
    МЕНІ ЗА КОЛЕГУ ПРИКРО

    Нема над головою бабуні, яка б напучувала:
    «На люди, дитино, виходь привітненькою
    і охайненькою. У них і своєї журби доволі…»
    Євген Сверстюк.

    Не обтяжуючи себе дослідницькою роботою в архівах (тільки не опрацьованих справ Олицької ратуші в Державному архіві Волинської області є 199 одиниць), заслужений журналіст України, письменник Петро Боярчук відчув себе пупом олицької землі в книзі «Про що мовчить стара Олика ». Прочитавши написане іншими, вирішив,так би мовити, кожному катюзі віддячити по заслузі. Стосовно мене він діяв за методом паска і пряника. Таке собі виховання на тлі українського патріотизму.
    I все це часто робить ніби не він, а саме містечко, яке все бачить. Кілька разів стара Олика і на мене добре глянула. Бо,наприклад, у своїх публікаціях порушував питання про перетворення замку Радзивіллів у своєрідний історико-культурний заклад,бо відкрив першого волинського журналіста Северина Сивицького, а в 2006 році в матеріалах ХVІІІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася у Луцьку та Олиці, заговорив про звертання литовського гетьмана Януша Радзивілла до Богдана Хмельницького і війська Запорозького(вже після Переяславської ради), «аби того ярма – гіршого поганської неволі –на себе не брали».
    Самому ж Петрові Боярчукові я чомусь муляю. Ось тільки не скрізь називає мене конкретно. Мої прізвище та ім’я замінив словами «рядки одного з волинських авторів», « звучать із відверто знущальним цинізмом слова одного із тих, хто, наче присвоячуючись до старої Олики своєю уважністю…». Помітити і впевнитися, як людина може присвоячитися до населеного пункту, напевне, Петрові Боярчуку допоміг доктор Фройд. Але ось для чого вдаватися до дурного тону – не називати мене? Це моветонство(моветон – поганий тон, манери й поведінка не прийняті в суспільстві; людина дурного тону) Петро Боярчук посилює перекрученням тексту, який цитує із моєї статті «Провінційне містечко як дзеркало ущербної ментальності», надрукованої більше семи років тому(«Дзеркало тижня» за 3 серпня 2002 року). Ось в першому розділі своєї нової повісті-хроніки Петро Боярчук погоджується, що часто в Олиці за національною ознакою чисельність українців переважали представники інших націй,зокрема євреї. І тут йому поперек горла стає моя стаття. Петро Боярчук ,ніби прикинувшись дурником,вдається до цитування . Здається, погодившись із моїми словами, що Олика стала « місцем перехрещення поглядів багатьох народів – литовського, польського,австрійського,єврейського,російського…», додає: «але, випливає з написаного, не українського, бо українців начебто «тут було лише кілька десятків». Далі було ще не те. Про те, що я з відвертим цинізмом , виходячи із Боярчуківської патріотичної пильності, вирік. То що ж?
    Петро Боярчук цитує рядки моєї статті: « В наш час, коли історія і на місцевому рівні переписується по-новому… здійснюються відчайдушні намагання розшукати в Олиці корені націоналістичного руху». Ці три крапки – не мої, Петро Боярчук ніби вказує на скорочення тексту, а насправді короткою автоматною чергою стріляє в неугодного. Петро Боярчук вирішив приховати від читача суттєве, а тому я змушений спотворений уривок навести повністю. У мене було : « Нині, коли історія переписується по-новому і на місцевому рівні, згадуючи минуле, не обходяться без брехні. Пишуть тільки про діяльність української «Просвіти», хоча в міжвоєнний період ця громадська організація була дуже слабенькою, порівняно з такими міськими об’єднаннями , як «Спілка дрібних купців», «Тарбут», «Сіоністська організація».І це не дивно, бо українців тут було всього кілька десятків. Фінанси, влада і вплив перебували в руках євреїв та поляків. Що вдієш – це історія, що, як відомо, умовного способу не має. І все ж таки робляться відчайдушні спроби відшукати в Олиці коріння націоналістичного руху».
    Як бачимо, я веду мову про осмислення міжвоєнного періоду історії Волині—1921-1939 роки. Ймовірно, у Петро Боярчука міжвоєнний період вкладається в якісь інші часові рамки? Але ж у автора книги є й інші проблеми. Ніби заперечуючи мені, як приклад коріння(?) націоналістичного руху наводиться арешт оличан– членів Української Революційної Організації (о Боже!) у 1948 році. Судили хлопчаків та юнаків,як це часто траплялося в ті роки, за нізащо. Бо вони нічого не зробили загрозливого у напрямку зради радянської батьківщини. Ніяких доказів, що така організація діяла, у Петра Боярчука немає. Є свідчення, що видавалися членські квитки з тризубами. Але якщо ж діяла така організація, то що вона зробила? Чи є записи про це в особових справах засуджених?А чи була ця організація націоналістичною? Адже у назвах слова «революційний, революційна» часто-густо використовували бульбівці та їхні послідовники, а прихильники Тараса Бульби-Боровця ніколи українським націоналістами не були. Як не крути, а всім добре, що у міжвоєнний період в Олиці процвітав комуністичний рух.
    Хоча гірко і прикро, але в міжвоєнний період на героїчній волинській землі Олика постала ніби місто-мутант, в котрому дуже мало було українського духу. Архівні дані Державного архіву Волинської області(ДАВО) свідчать, що за результатами перепису, проведеного з 20 березня по 4 серпня 1923 (справа № 15, опис 1, ф.140), в Олиці мешкало 2777 жителів, із них 149 росіян, 15 чехів, 2480 євреїв, решта – інші(українці, поляки, німці, білоруси). Ось звідки взялося моє міркування, що українців тоді в Олиці було кілька десятків. Після розстрілу єврейського населення Олики в 1942 році в містечку мешкало всього 104 особи . Ось звідки у багатьох виникає справедлива думка, що Олика була єврейським містом, звичайно, на українській землі.
    Скажіть, хто із читачів дізнається, що саме мене цитує Петро Боярчук , коли він з якогось «раболіпного» переляку не вказує мого прізвища, чим не тільки порушує закон про авторське право, а закони елементарної етики. Читач не знатиме, а ось, мовляв, Сергій Гупало нехай знає, що його легко можуть змішати з лайном. Напрямок такої підлості закономірний –«галганом» і татар-зіллям комусь зацікавленому покластися під ноги. Щоб якусь премію відхопити?
    І в той же час Петро Боярчук обговорює недостойну поведінку графа Льва Вітгенштейна, котрий через 2 роки після смерті дружини нібито подарував сімейні коштовності княгині Суворовій, коло якої упадав. І знову йому муляє Сергій Гупало – бач,написав, що після смерті дружини Стефанії Лев Вітгенштейн «в спокої і тиші шукав душевної рівноваги», бо «єдиною розрадою» для нього були «маленькі Марія та Петрик»… А що Петро Боярчук хотів? Щоб молодий багатий чоловік холостякував до старості чи аж до смерті? Як правило, у вищому світі після смерті чоловіка чи дружини уникали розваг, любовних пригод тільки протягом одного року. Граф Лев Вітгенштейн цього дотримався.
    Але не це головне. На 76 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петрові Боярчуку знову чомусь світ заступив саме я : « Відтак, заперечуючи правила майорату, яких не заперечував навіть імператор, Гупало висловлює думку про те, що саме Вітгенштейн мусив би бути «справжнім власником Олики»… Як же я насправді «висловлював думку»? У статті «Олика – родинне гніздо князів Радзивіллів», яку використовує Петро Боярчук , я писав: «Після смерті Домініка Олику передали у власність представнику іншої лінії Радзивіллів Антонію. Причина була не в причетності Домініка до війни проти царя, а в тогочасних законах, які передавали спадщину лише по чоловічій лінії. Таким чином, Стефані не могла отримати Олику у власність, але тут вона мала свою частку .Але Петро Боярчук вдає, що не бачить цих рядків і чомусь перестрибує до статті «Князі Вітгенштейни: забутий батько і невідомий син», котра була надрукована на три роки раніше попередньої.
    Це ж треба вміти так цитувати, поставивши в одне своє речення два моїх словосполучення із різних текстів і не бачачи основного — що я все ж не заперечую правила майорату! Чого ж не вистачає Петрові Боярчукові? Освіти? Журналістського і письменницького досвіду? Чи просто совісті?
    Перестрибнувши з одного тексту в інший, Петро Боярчук знаходить зачіпку. В колишній моїй статті написано: «І відповідно до тодішніх законів(оскільки Домінік синів не мав) спадщина була передана не дочці, а родичу з іншої лінії Радзивіллів – Антонію, сини якого Вільгельм та Богуслав замовчували ім’я Стефані, доклали зусиль, аби відходило в небуття славне ім’я Льва Вітгенштейна, по суті, справжнього власника Олики. Тож невипадково дотепер вважається, що Оликою до 1939 року володіли лише Радзивілли».( До речі, стаття написана у 2001 році, коли я ще не знав, що у князя Домініка Радзивілла був дошлюбний, так би мовити, незаконний син Олександр, котрий не мав права отримати батьківську спадщину).Від себе додам, що я невипадково виділив вставне словосполучення «по суті». Адже його значення Петро Боярчук вдає, що не розуміє.
    «Україна, по суті, втратила перспективи державного контролю над газотранспортною системою»,– заявив Президент України Віктор Ющенко 11 червня 2009 року. «По суті, це наша національна Нобелівська премія в галузі літератури і мистецтва…» — якось в газеті «Україна Молода» про Національну премію імені Тараса Шевченка висловився Микола Жулинський. Як бачимо, за допомогою вставного словосполучення висловлюється емоційне ставлення, суб’єктивне міркування, а не юридичне, словосполучення несе у собі порівняльну ознаку, його можна замінити синонімічними словами «ніби, немов». І ми знаємо, і сам Віктор Ющенко знає, що насправді Україна перспектив держконтролю над газотранспортною системою аж ніяк не втратила, а Микола Жулинський про найвищу премії в нашій країні говорить образно, порівнюючи, без якоїсь задньої думки перейменувати Шевченківську премію на національну Нобелівську. І навіть затяті вороги цих відомих в Україні людей не дозволяють собі того, що дозволяє Петро Боярчук, – на тлі подібних висловлювань розвивати комусь вигідну маячню.
    А далі було ще не те. Виявляється, Петро Боярчук вміє цитувати не тільки мене, а й привидів. На сторінках 59-60 своєї книги він говорить про полеміку на білоруському сайті зі мною якогось невідомого. Насправді йдеться про академіка Євгенія Жмакіна із Нижнього Новгорода , котрий у своїй книзі «Секреты империи Бенардаки»(стор.22-23) критикував мене нібито за недоліки у статті «Провінційне містечко…», одначе сам потрапив у халепу, бо заговорив зовсім про іншого князя Михайла Радзивілла. Того що народився майже на століття раніше, ніж той, про котрого вів мову я! Про це неподобство я писав у волинській газеті «Відомості.ua» 8 травня 2008 року . І цитує Петро Боярчук не когось іншого, як Євгенія Жмакіна – явно не білоруського популяризатора роду Радзивіллів. Тож не зміг я відшукати в Інтернеті , хто із білоруських популяризаторів зі мною полемізував. Я знаю, що подібний «полеміст» є у Росії(http://libnn.ru/content/blog category/0/56/10/450/ ). Князь Михайло Радзивілл( 1870-1955), старший брат останнього власника Олики Януша Радзивілла, цікавий не тільки для російського академіка Євгенія Жмакіна, а й для українського журналіста й письменника Петра Боярчука. Шкода, що Петро Боярчук використовує примітивні методи російського дослідника. На 59 сторінці повісті-хроніки Петро Боярчук глузує, що я у своїй художній повісті «Привид замку Радзивілл» назвав почуття князя до Марії щирими і найвищим смислом життя. Адже «в якісь із газетних публікацій той же Гупало раптом заговорив про цілком меркантильні Михайлові інтереси». По-перше,Петрові Боярчуку відомо, що повість написана від статті на два роки раніше,коли мені чимало фактів із життя князя не було відомо. По-друге, як можна ставити вимоги до художнього твору такі,як до дослідницької статті? Мислення Петра Боярчука — мислення не журналіста і письменника, а затюканої бабці із забутого Богом села.
    Дійсно, пророчі слова нашого Кобзаря: «Якби ви вчились так, як треба…».Багатьом відомо, що Іван Мазепа в Олександра Пушкіна в поемі «Полтава» здатний на великі вчинки не тільки в ім’я кохання, хоча в статтях російський поет українського гетьмана називав злочинцем і т.д. Той же Олександр Сергійович зовсім по-різному змалював Петра І в «Полтаві» та «Мідному вершникові».А геніальний твір «Моцарт і Сальєрі» Олександр Пушкін написав на основі плітки,що тільки через десятки літ стала легендою. Уявляю, яка б заварилася катавасія, коли б Петрові Боярчуку раптом забаглось звіряти з дійсними фактами твори Василя Кожелянка чи Віктора Пелєвіна, а чи «Московіаду» Юрія Андруховича. А скільки відмінностей від реальних фактів у творчості Генрика Сенкевича? То що – він не гідний Нобелівської премії? Візьмімо хоча б роман-хроніку Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Полковник Сомко не міг бути нареченим Лесі Череванівни, оскільки насправді він був жонатий, а Васюта Золотаренко у 1663 році був молодим чоловіком,а не дідом. Тобто, таке об’ємне поняття як історична правда та художній вимисел для заглибленого в олицький грунт Петра Боярчука – terra incognita.
    На жаль, Петро Боярчук взяв приклад з академіка Євгенія Жмакіна і вирішив принести читачам ще один міф – про орла на картині Юзефа Пєшки. Цей могутній птах нібито символізує відродження Речі Посполитої. Насправді ж Теофілія Радзивілл зображена не «в образі міфічної сестри і дружини Зевса Гери»,як пише Петро Боярчук, а в образі Геби – доньки Зевса та його дружини Гери. Як відомо, Геба – богиня вічної молодості. Але страшно не так це, як те, що Петро Боярчук утверджує у своїй книзі новий міф.
    Впевнитись у тому допомогла, можна сказати, випадкова моя обізнаність з міфом про Гебу. У студентські роки прекрасні лекції з античної літератури мені довелося слухати у славетної Ази Тахо-Годі. Чомусь тоді богиня Геба запам’яталась, а невдовзі я написав вірш «Нагорода Геби», що згодом увійшов до моєї поетичної збірки «Світанки над Західним Бугом».З того часу якось мимоволі все мене цікавило, що стосувалося Геби . Так само, як тепер цікавить все незнане про могутній рід Радзивіллів. І ось влітку року 2009, будучи на заробітках у Польщі, відвідав я неподалік Кракова у містечку Неполомиці королівський замок, а в ньому — картинну галерею творів польських художників ХІХ століття. Там мене дуже зацікавив портрет Теофілії Радзивілл, твір Юзефа Пєшкі. Я запам’ятав, що дружина Домініка Радзивілла на ньому зображена саме в образі Геби, а не Гери. І тому, коли потрапила мені до рук книга Петра Боярчука, у мене з’явилася сумна думка, що пішла до читача наступна фальшивка. Аби впевнитись, чи не підвела мене пам’ять, за кваліфікованою допомогою я звернувся до працівників музею королівського замку в Неполомицях, надіславши їм копію портрета, під котрим Петро Боярчук написав, що це дружина Домініка Радзивілла зображена в образі Гери. Відповідь не забарилась. Ось оригінал короткої характеристики твору , про якого йде мова: « Jozef Peszka .”Portret Teofili Radziwillowej jako Hebe”, olej na plotnie powstaly w 1807 roku. Teofila z Morawskich Dominikowa Radziwillowa (zm. 1828), promo voto Starzenska- druga zona Radziwilla, ordynata nieswieskiego, kleckiego, olyckiego. Przedstawiona jako Hebe». Доказом моєї правоти є також справжні підписи під картиною Юзефа Пєшкі на сторінках, котрі можна побачити у всесвітній павутині: http://www.pinakoteka.zascianek.pl/Peszka/Index.htm(portret
    Про що ж тоді «міфолозував» Петро Боярчук? З якої картини він робив фоторепродукцію для своєї книги?
    Вслід за академіком Євгенієм Жмакіним волинянин Петро Боярчук утверджує міф на тлі патріотизму, в даному випадку — польського. Нині я з упевненістю можу сказати, заперечуючи фальшивку Петра Боярчука, що на картині Юзефа Пєшки Домінік Радзивілл не міг почуватися орлом, і ця сильна та могутня птиця не могла символізувати відродженої Речі Посполитої. Не було і не могло бути такого задуму в художника. Насамперед тому, що придворний художник Радзивіллів у своєму творі не був оригінальним, а всього лиш епігоном. Вже до нього були відомі портрети осіб жіночої статі, що належали до вищого світу. В образі Геби увіковічнив герцогиню Орлеанську Жан-Марк Натьє,княгиню Катерину Долгоруку– Йоганн Баптист Лампі Старший, Анну Пітт – Луїза-Елізабет Віже-Лебрен, той же Джошуа Рейнолдс намалював «Портрет місіс Мастерз в образі Геби». На всіх цих картинах молоді жінки зображені з чашами і з орлом Зевса. В часи, коли в Несвіжі творив Юзеф Пєшка, добре були відомі і скульптури Геби таких митців, як Бертель Торвальдсен і Антоніо Канова, не кажу вже про «Іліаду» та вірші Джона Кітса. Тобто, орел у мистецьких творах – ніяк не символ незалежності Речі Посполитої. Та й Домінік не міг себе почувати цим грізним птахом, бо якщо сам був дилетантом в античному мистецтві, то освічений Юзеф Пєшка добре знав, що Геба з чаші годувала Зевсового орла. Саме того,що завдаватиме неймовірних мук Прометею, коли клюватиме його печінку. Оскільки Геба , як свідчать твори античної літератури, вийшла заміж за Геракла, то Домінік Радзивілл міг почувати себе саме цим грецьким героєм. Або ж Прометеєм… «Ты скажешь: ветреная Геба,// Кормя Зевесова орла,//Громокипящий кубок с неба,//Смеясь, на землю пролила!»–писав у хрестоматійному віршеві «Весняна гроза» Федір Тютчев.
    Завдяки творчості Тараса Шевченка кожний національно свідомий українець знає, що Прометей – символічний образ нескореного народу. Леся Українка називала нащадками Прометея всіх борців за волю. Зрештою, вона й сама відома як дочка Прометея. В той же час Тарас Шевченко у повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» образ Геби використовує для посилення іронії. Так він називає то прислужницю в жидівській корчмі, то соромливу червонощоку чорноброву дівку Параску, яка весь час підносить до столу напої та страви у застіллі лікаря й агронома Степана Прехтеля, в котрого гостював. Шевченківські Геби зовсім не схожі на богиню з античної міфології і , звісно, частують не нектаром та амброзією.
    Та підемо далі – вслід за Янушом Радзивіллом(стор.101—102). І тут Петрові Боярчуку я не даю дихати. Бач, написав, що його арештували в 1939 році місцеві комуністи за допомогою міліції, функції якої виконувала олицька Червона гвардія!
    О-о-о-у-у! Петро Боярчук впевнений, що я недооцінив авторитету власника містечка, «бо заарештувати князя олицькі комуністи усе ж не наважились».Цю справу нібито звершило не що інше, як могутнє НКВД. Петро Боярчук вірить не мені, а невістці Януша Радзивілла Ізабеллі Радзивілл, спогади якої поміщені в книзі Марека Міллєра «Аристократія». Кому вірити – його справа. Але ж для чого підштрикувати мене? Невже Петро Боярчук подумав,що факти арешту Януша Радзивілла я висмоктав з пальця? Як все відбувалося, описано в матеріалах Державного архіву Волинської області ( ф. Р – 1261, опис 1,спр.79),де поміщено,до речі, свідчення всім відомого в Олиці секретаря районного комітету КПЗУ Андрія Жовтянського. Так що можу з впевненість повторити: «…При конвої до машини і посадки сім’ї його(Януша Радзивілла) службу ніс Чухилевич Т.К. з підрозділом Червоної гвардії».Архівна справа стверджує, що під час арешту Януша Радзивілла саме представник якогось «особого» відділу(можливо, місцевого НКВД) був другорядною і пасивною особою. А ось увірватись у княжі покої дозволили собі якийсь Антон Мурашко і підрозділ місцевої Червоної гвардії… В цій ситуації я більше вірю архівним документам,як більше вірив і в інших випадках. Саме архівам однаково, яка надворі політична погода і яка в Олиці влада.
    Архіви – це документи, а що спогади… Вони різні бувають. Але серйозні дослідники спогади ставили на другу сходинку після архівних документів. Не секрет, що часто одні й ті ж особи про одне й те ж по-різному згадували у своїх спогадах, залежно від політичної кон’юнктури та власної безпринципності. Просто вірити на слово і писати про це, як про історичну правду – ризикована справа. Чи багато хто захоче про себе чи рідних розповідати щось зле ? А через копу років багатьом чомусь хочеться хоча б на словах довести, що зробив у прожитому щось героїчне, а то й пофантазувати через старість. Це життя, і від цього нікуди не дітись…З написаного Петром Боярчуком у повісті-хроніці випливає, що й олицькі комуністи любили й поважали Януша Радзивілла. Але ж вони ,члени осередку Якова Лучинського, підпалювали його скирти і після арешту поліції заявляли, що зробили це з ненависті до власника Олики, «ката пролетаріату»(ДАВО, ф.140. оп.1,спр.111).Під час ярмаркових страйків та інших акцій Януш Радзивілл олицьких пролетарів неодноразово заспокоював за допомогою поліції, і не тільки місцевої.
    Не знаю нині сущих людей, котрим повірив Петро Боярчук, але ось Тадей Булгарін – зовсім не та людина, якій можна вірити. Через його творчість , на жаль, і на Волині з’явилися «усомнівшієся Макари». На 72 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петро Боярчук засумнівався в загальновідомому: що Домінік Радзивілл свою майбутню дружину Теофілію виграв у карти. Це трапилося, бо Петро Боярчук повірив Тадею Булгаріну, який писав, що молодий князь в карти не грав, але досить часто оплачував програші своїх друзів. Прикро, що полінувався Петро Боярчук прочитати «Спогади» Тадея Булгаріна, а процитував вже процитоване тим же Костянтином Тарасовим.
    Пам’ятаєте, як переслідували Олеся Гончара за «Собор»? Та ж ситуація : не читав, але засуджую… Насправді ж Тадей Булгарін пише про те, що Домінік Радзивілл не грав у карти лише протягом тих кількох днів,коли він приїхав по 300 червінців, котрі його батькові був винен опікун Домініка. Тадей не мав ніяких доказів про борг,але гроші отримав, а тому неймовірно зрадів, що так пощастило. А тому з приводу і без нього надмірно захвалював молодого власника Несвіжа та Олики. А в Петра Боярчука склалося враження, що Домінік Радзивілл зовсім не грав у карти. Грав – та ще й як! Та й Теофілія не відставала, вона навіть курила люльку, могла управляти четвіркою запряжених коней, верхи заїжджала прямо у княжі палати(спогади друга Францішка Гаєвського, друга князя Домініка). Невже Петро Боярчук не знає, що посилатися на Тадея Булгаріна, навіть говорячи про коней(стор.149), явно не переконливо? Не тільки тому, що він зрадив ідеали незалежності Речі Посполитої, яким залишився вірний князь Радзивілл.
    Вся творчість і життя українофоба Тадея Булгаріна – суцільна афера. Випросивши в російського імператора прощення за те, що воював під прапором Наполеона, він став всім відомим негідником. Редагуючи журнал і газету,як співробітник політичної поліції (3 відділення) весь час писав доноси на письменників,передових людей. Удостоївся репутації безпринципного журналіста і письменника, котрий за гроші і певні імператорські нагороди міг зробити будь-що . Це йому належить ідея так званої низькопробної масової літератури, коли головним для письменника постає не якість твору, а як заробити на писанині побільше грошей ; саме йому належить ідея,що української мови немає, а є тільки українське «нарєчіє», котре ось-ось помре, а тому у рецензіях насміхався з Тараса Шевченка, вимагав від нього писати тільки російською мовою. А скільки неприємностей Тарас Шевченко,Микола Гоголь та Олександр Пушкін мали через Тадея Булгаріна! А яку він написав підступну рецензію на «Кобзар» Тараса Шевченка! Якби Петро Боярчук прочитав роман «Мазепа» цього автора, то ,напевне, не одного дня плювався б і не захотів би більше цитувати Тадея Булгаріна. Якщо ж захоплюватися творами та спогадами українофоба Тадея Булгаріна, то можна ще не такі написати нісенітниці, як Петро Боярчук. Тож – все ж те: якби ми вчились так , як треба…
    Щоб штрикнути Сергія Гупала на 120 сторінці своєї книги, « олицький апостол» Петро Боярчук згідний використати й інших українофобів. Наприклад, тих, що широко цитував із «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». Виявляється, до розстрілу олицьких євреїв був причетний фашист Макс Таубер. Ну і що? А те що з боку Петра Боярчука відразу миттєва реакція: «Сергій Гупало в одній із публікацій назвав його Максом Габером».А звідки Петро Боярчук взяв, що саме його я назвав Максом Габером? Я мову вів про шефа окупаційної адміністрації Олицького району, якого зафіксовано в архівних документах(див. ДАВО, ф. Р-66,оп.4,спр.14), а про кого мову вели автори в «Memorial…»? Чи не могло бути в Олиці двоє фашистів на ім’я Макс? Могло. Якщо ж Петро Боярчук більше, ніж мені, вірить авторам цього єврейського збірника навіть в таких деталях, то чому не вірить, що олицьких євреїв розстріляли не гітлерівці, а українці? Адже саме такою брехнею сповнені деякі спогади колишніх мешканців Олики(наприклад, Берла Гала), надруковані в «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». А якби й трапилася з мого боку прикрість – елементарна друкарська описка? Та чи мало подібних недоліків у книзі «Про що мовчить стара Олика»? На сторінці 74 зазначено, що Домінік Радзивілл народився у 1768 році, а на сторінці 144 під світлиною , на якій доктор фізико-математичних наук Віктор Жовтянський, зазначено, що це Андрій Жовтянський, під фоторепродукцією картини Юзефа Пєшки написано, що Теофілія Радзивіл зображена в образі сестри та дружини Зевса Гери(насправді художник її змалював у образі Геби, доньки Зевса та Гери), той же сумнозвісний Тадей Булгарін у Петра Боярчука — то Фадей Булгарин, то Фаддей Булгарин, останній ординатор Олики у нього Януш-Фердинанд, хоча насправді це був Януш-Францішек, верховний жрець Литви Лідзейко, а не Ліздейко. Ківерцівську районну газету Перто Боярчук називає «Вільний шлях», хоча вона має назву «Вільним шляхом».
    Звичайно, з мого боку отак, здавалось, колезі по перу тицяти гидко. Але як не вимазатися лайном, у яке мене втягнули? А ще шанувальник української мови і «новітній апостол» «Петро Боярчук збагачує рідну мову такими ось cловами і словосполученнями : десь інде, здвиг декабристів, цементно-бетонний монумент, відміна секвестру(замість скасування), крайка полотна, панцерники(а не танки), властувати, присвоячуючись до старої Олики, учбові кібуци, у цьому зв’язку, галганом(галган – нероба, гультяй, діалектне слово, котрого в Олиці ніхто не знає) кластися під ноги, несумнівний патріот, чиновний(а не чиновницький) умисел, паляли навмання,будівничі(замість будівельники), вибачився, пістолетна куля в потилицю з руки есесівця…А які речення вивершує! Ось про те, як ледь не з’явилася легенда через помилку білоруського популяризатора роду Радзивілла. Що ж то за легенда? Ось вона.(«Рудоволосе бісенятко» – це Марія Бенардаки, кохана князя Михайла , брата Яноша-Францішка Радзивілла). «Цього разу – про любов «рудоволосого бісенятка» , що пережила саме «бісенятко», щоби продовжити життя «блискучого князя» і несумнівного патріота Польші Михайла-Гедеона Радзивілла від року 1778, коли він народився, ген аж до року 1955, коли помер Михайло Радзивілл, син Фердинанда». Ви щось зрозуміли? Я теж – ні…Або ж : «Обидва кургани були пам’ятниками без суду і присуду розстріляним 22-23 червня 1941 р. енкаведистами в Луцькій тюрмі сельчанам».
    Що ж пережило Марію Бенардаки – легенда чи любов? Подібних речень у книзі Петра Боярчука не злічити. Але для автора головне правильно сказати не фонетично, синтаксично, стилістично – а політично. А чого варте образне мислення з допомогою набридливого «вимальовування трикутника»? Невже прямолінійний Петро Боярчук не знає інших геометричних фігур? Чи не тому з’явилися у нього школярські твердження, що Януш Радзивілл не міг бути агентом НКВД, бо він не давав підписки про співпрацю, не отримував за це грошей, а навіть був заарештований у 1945 році. А чому заарештували інших агентів, або ж — керівника легендарної розвідгрупи «Червона капела» Леопольда Треппера, котрий справно виконав завдання, удостоївся генеральського звання і високих нагород? Леопольд Треппер не тільки не отримував коштів з Москви, а й сам заробляв,займаючись бізнесом разом зі своїми розвідниками, і навіть відправив чимало грошей в Токіо для Ріхарда Зорге. Однак далі не варто розгалужувати думки. Це вже тема окремої статті і стосується мене меншою мірою, аніж вище викладене.
    Прикро, що так виходить: витрачаєш час і зусилля, не очікуєш ніякої підлості, окрім хіба що якоїсь підказки чи помочі від старшого за віком і досвідом колеги, а у відповідь– відро помиїв. І народжується не співпраця на ниві краєзнавства, а тільки одна тема, яку мусиш пропрацювати,на кшталт: «Моветонське цитування як спосіб переписування історії». Коли б присікувався до мене якийсь графоман, то Бог з ним, але коли це робить талановита людина – Петро Боярчук, це наводить на сумні роздуми. Бо всі його потуги стосовно мене – мильні бульки, а вигадані «напівроманічні» сюжети – мильна опера. Хоча в цілому книга «Про що мовчить стара Олика» мала високу ціль—розкласти на полички написане іншими,показати де правда, а де брехня. Та вийшло дмухання в дудку, а не мелодія. Напевне, інструмент виявився чужим .
    Звичайно,повість-хроніка «Про що мовчить стара Олика», як і вказано в анотації, — корисний посібник для краєзнавців,вчителів історії та інших шанувальників нашої минувшини, але насамперед в тому плані, як не потрібно цитувати інших, пишучи історію,як не треба створювати міфи самому, розвінчуючи міфи інших, як не треба бачити смітинки в чиємусь оці… А хтось каже що подібне – це полемічність автора…
    Так склалося, що 10 травня 2009 року,коли тільки-но книга Петра Боярчука була здана на виробництво у волинському видавництві «Надстир’я» , я написав вірш. Ось він.

    У мить важку тулитись до мистецтва
    У мене визрів тихий план.
    До муз як до конкретних жон приперся.
    Чи пан тепер я, а чи графоман?
    Багато маю хутірців і станцій.
    Не йду між крапельками, через ріки йду
    І знаю більше стансів, ніж інстанцій.
    А мій колега – дмухає в дуду.
    Його життя також приворожило –
    Він зачарований, як нелинь-дуб, в лайні стоїть.
    Така ось кров в козацьких наших жилах:
    Коли біда – пускати бульки з мила,
    Хоча би так ударити своїх.

    Повторюючи вслід за Леонідом Кравчуком «маємо те, що маємо , Петро Боярчук подає це як перший урок школи,що її можна назвати як олицькою, так і всеукраїнською . Але чи варто йому позичати й інший «досвід» Леоніда Макаровича — ходити, бігати, вигинатися між крапельками?
    Як бачимо,поезія може багато передбачати. У житті, у краєзнавстві і справах мистецьких, за які ми маємо відповідати. І проста людина, і лауреат різних премій.

    Сергій ГУПАЛО.

    м. Ківерці Волинської області.

Leave a Comment