ЧАС УЧИТИСЬ ТАК, ЯК ТРЕБА!

21—22 жовтня в Київському міському будинку вчителя і Національному науково-дослідному інституті українознавства відбудеться Міжнародна науково-практична конференція “Українознавство в сучасному гуманітарному просторі”. Про проблеми, винесені на конференцію, з директором ННДІУ, головою Міжнародної ради з питань освіти, науки, культури, академіком Петром КОНОНЕНКОМ розмовляє журналістка Надія Кир’ян.

— Петре Петровичу, нині величезне обурення у суспільстві викликав проект “Закону про мови” від владної коаліції. Які причини, що на двадцятому році незалежності ми дійшли до такого?
— Хто хоче дійти до істини в розв’язанні будь-якої проблеми, повинен звертатися до історичного досвіду. Необхідно бачити народ у всьому часопросторі: вчора, сьогодні, завтра. Рівень кожного народу залежить від багатьох чинників: соціальних, економічних, промислово-хліборобських тощо, але загальний культурний розвиток формується і визначається розвитком освіти. Чому сьогодні в центрі уваги опинилася проблема освіти і проблема мови, з’явився проект трьох авторів, які, замість того, щоб поставити питання про українську мову як державну, а потім видати закони про функціонування мов меншин, сформулювали “Закон про мови”. Бо є “Закон про мови в Українській РСР”, яким ми й досі послуговуємося. Хоча в нас є Конституція України, було роз’яснення Конституційного Суду про те, що українська мова — єдина державна. І вона повинна бути такою в усіх сферах життя на всьому просторі держави.
У пропонованому проекті формально є момент, що українська мова державна, але не передбачається жодних гарантій виконання Конституції і реальних наслідків дії закону. Зате постійно наголошується, що є Європейська хартія мов, згідно з якою особлива увага повинна приділятися мовам етноменшин. Один раз названо півтора десятка таких меншин, але потім у кожному пункті проекту цього закону стоїть питання тільки про роль російської мови. Посилаючись на те, що вона, мовляв, одна зі світових мов, якою найбільше послуговується людство. Фальшива теза, бо відомо, що 98 % наукової літератури виходить англійською і лише маленький відсоток — російською. Ми не ставимо під сумнів, що ця мова для росіян найбільше надбання, що вона “великий и могучий язык” та має розвиватися, але виникає питання: чому ця Хартія не ратифікована в Росії, адже там є республіки, багато мов етноменшин. І мала б підтримуватися державою мова українська. Тим часом і в РФ, і в проекті закону ігноруються і державна мова, і практично всі етноменшини й їхні мови, в тому числі й державна українська. Теза “Україна може мати доступ до світової культури тільки через російську” — не випадкова. Вже була теза про тріаду: самодєржавіє, православіє і народность, про єдиний народ. Ще з часів Івана ІІІ повторюють: Москва не держава, не територія, не народ, Москва — феномен, покликаний об’єднувати світове православ’я і відстоювати права православних, хоч би де вони були. Прихильники цієї теорії заявляють: де я, там і Росія. Священик Гундяєв нам каже, що найвища ідея — “созданіе русского міра”. Це імперська концепція, яка йде з давнини і яку сьогодні намагаються відродити. “Русскій мір”, який об’єднав би слов’ян, чомусь дивний: виявляється, що слов’яни — це українці, білоруси й росіяни, а поляки, чехи, словаки, болгари тощо — це не слов’яни?
У Радянському Союзі нас виховували так: у процесі розвитку сформувалася нова історична спільність людей — радянський народ, мають асимілюватися й злитися нації й мови. Сьогодні акценти дещо інші. Але створення України як суверенної держави зобов’язувало будувати наше життя за зовсім іншими принципами. Мала бути розроблена нова концепція стратегічного перспективного розвитку України як суверенної держави. З’явився проект “Україна ХХІ століття”. Там були цікаві ідеї, але він не цілісний і не відбивав того, що це документ суверенної незалежної держави. Щодо цього мали бути розроблені й концепції розвитку мови, культури, науки, мистецтва, всіх сфер соціального, економічного й політичного життя. Володимир Винниченко колись дуже слушно наполягав, що справжня всенародна революція і соціальна, і національна. У тих планах частина, де Україна має бути національною, зникала. З’явилися тези: “Все вирішує економіка, бартер, система торгівлі” тощо.
І нині ми розвиваємося, як і казав президент Л.Кучма, не знаючи, куди йдемо, як іти, тобто, не маючи програми перспективного стратегічного розвитку. Одна з головних причин такого стану — що через трагічні події ХХ століття була винищена українська еліта. Нами керують люди, які не знають своєї історії, культури, які працюють на інтереси сусідньої держави. Сьогодні не мовне, філологічне питання розігрується, а йдеться про долю народу, адже доля мови — це доля народу. Український етнос харизматичний, він вистояв тисячі років страшних буревіїв, вистоїть і тепер.
— Чи можна уникнути таких кричущих помилок, яких ми наробили за роки незалежності?
— Для того, щоб повторити досягнення минулого й не повторити помилок, нам необхідно добре засвоїти нашу історію. Україну вже не можна розглядати ізольовано від історичного досвіду в усьому часопросторі і від того, що український етнос — це світовий феномен. Від Австралії до Японії нараховується близько 30 мільйонів українців. А це світ цілісний. Свого часу через історичні обставини українці змушені були їхати за межі своєї землі. Але ким їхати? До Тихого океану як малороси, до Європи, Заходу й Америки їхали малополяки, маломадяри, малорумуни, малоавстрійці — не українці. Приїхавши туди, вони не знали місцевих мов, приїжджали як робоча сила. Але за перші десятиліття, коли інші дбали про нафту, золото, про прибутки, українці збудували понад 14 тисяч шкіл, бібліотек, клубів, книгарень, церков. І світ здивувався, бо це прийшла велика культурна сила. І тому наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття українці освоюють Західний регіон, а в 1920-і роки, після поразки нашої революції, українці їдуть і в Японію, і в Китай і там розвивають власну освіту, наукову, видавничу справу, громадські, політичні організації, аж поки сталінська рука досягає й тих просторів. Тоді відбувається витіснення українських інституцій із громадсько-політичного і соціально-культурного життя тих народів. То чи можна створити програму освіти, не враховуючи того, що український світ і суверенний, і цілісний? Хто міг би створити таку програму? У пропозиціях, які я подавав і першому президентові, і другому, й третьому, я писав, що план стратегічного розвитку України не можуть створити представники партій, конфесій, парламентських фракцій, бо вони дбатимуть лише про свої інтереси. Має бути створена Національна рада при президентові, яка складалася б із професіоналів у всіх сферах, зокрема, і в освіті. На жаль, процес не розгорнутий і до сьогодні. Виникають проекти різних груп, які представляють інтереси певної сфери нашого життя. Хоч як прикро, Україну досі ділять на Схід і Захід.
Історично засвідчено, що ми зазнавали поразок, коли не було єдності. Від “Велесової книги” до Галицько-Волинського і Київського літописів чуємо заклики до об’єднання, оскільки нерідко в боротьбі нищили брат брата, родичів, що заважало створити сильну державу.
У національно-визвольній боротьбі елементом об’єднання виступило козацтво, яке складалося з представників і села, і міста, і хліборобів, і ремісників, і військової політичної еліти. Коли почався розлад між верхніми шарами козацької держави, вона втратила силу. Був сильний князь — була й сильна Київська держава. Був сильний гетьман — була й сильна козацька Україна.
Коли відійшла з історичної арени еліта, держава, як будь-який організм, переставала бути сильною, могутньою, дієздатною. Ця проблема лишилася й до сьогодні. У 1990-і роки, на жаль, знову в боротьбі за владу, за маєтності відбулося розчленування України.
Недруги дискредитувати світлі сторінки нашої історії, найзначніших людей нашого народу. Героями нам нав’язували, як правило, представників інших націй, інших держав. Нас і сьогодні часом це переслідує. Ми можемо в кожному селі бачити пам’ятник чи вулицю Леніна, хоча відомо, що це визнаний терорист №1 ХХ століття, перший, хто застосував концтабори і висунув класовий принцип як головний, коли ніхто ні за що не відповідає, ні діти за батьків, ні батьки за дітей. Тоді казали “рід розпадається, а клас стоїть”. Класовий принцип і сьогодні є однією з провідних тез. Це який клас? Селянству обіцяли землю — забрали, робітникам заводи й фабрики — забрали, інтелігенції культуру й мир — усе забрали. І знищили селянство, і робітництво, й інтелігенцію. Ми прийшли в 1990-і роки без своєї еліти, хоч у нас були видатні хлібороби, ремісники, науковці, освітяни, митці, полководці, церковні діячі-патріоти.
Австралійці, канадці, європейці скажуть, що українці принесли їм світового рівня культуру праці. Це мали б сказати й росіяни.
Але тоді треба визнати, що українці — давній народ, що вони мали власну територію, державу, мову, культуру, внутрішню й зовнішню політику. Ми мали вже звід законів “Руську правду”, коли наших східних сусідів ще не було в природі. Якщо це визнати, то всі законопроекти, які сьогодні виносяться, не будуть чинними, бо в основі — невідповідними правді та ідеалам. Замовчують і перекручують нашу історію, відомі історичні факти. Наприклад, ще 860-го, Аскольд і Дір (на чолі шістдесятитисячної армії і понад 400 кораблів) пішли на Константинополь, подолали його і уклали дуже вигідну для Київської держави угоду. Тоді ж константинопольці зуміли переконати їх прийняти християнство. Аскольд хрестився в теперішньому Севастополі, на своїй землі. Константинополь прислав до Києва свого єпископа. З 860 року ми визнані світом як релігійна держава. Ми відзначили 1500-ліття Києва, а Москва 800-ліття. Але то “старший” брат, а ми — “молодший”. Як брати могли вміщатися в одній колисці, коли тому 1500, а тому 800? Півтори сотні років Європа і світ не визнавали московської церкви. А тепер — там, мовляв, автокефалія.
Який же один народ? Яка одна віра? Яка одна держава? Так, були періоди, коли ми входили в одну державну систему. Але ми ж входили не тільки в російську державу, а й у литовське князівство, польське королівство, австрійську імперію. Була держава русько-польсько-литовська.
З ХІІІ до XVІІ століття між Московською й Київською державами не було жодних стосунків. Як свідчать історики, єдиного східнослов’янського племені ніколи не існувало. Ніколи не існувало “колиски трьох братів”. Нашу землю автохтони ніколи не залишали.
— Які базові засади сучасної освіти, як виховати справжню еліту, яка відстоюватиме права свого народу, зробить його конкурентоспроможним у світі в цей нелегкий час?
Наша освіта потребує глибокої реформи. Розмови про п’ятибальне чи дванадцятибальне оцінювання, чи має бути десять, одинадцять чи дванадцять класів, це якби ми говорили, чи руйнувати хату з цього кутка чи з того. Бо йдеться про руйнування, а має йтися про фундаментальне наукове осмислення. Стоїть проблема реформи з урахуванням досвіду вітчизняного й зарубіжного, інтересів України як суверенної незалежної держави, формування українських поколінь і професійними, і патріотичними. Наша освіта не зорієнтована на прищеплення мудрості, справжнього гуманізму, патріотизму. На зміст і рівень освіти. Панують арифметичні виміри. Маємо сотні педагогів світового рівня, але шануємо не їх.
Людство дійшло до усвідомлення, що генеруючою ідеєю, домінантною силою є нація. Різні союзи — тимчасові, а нація — спільнота вічна. Мова — душа нації. У мові засвідчено розуміння людиною, племенем, етносом, нацією того, що є природа, і яке її місце в цій природі. Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, Іван Мазепа також, а Пилип Орлик — дванадцятьма. І спілкувалися вони з державцями різних країн Європи без тлумача. А з ким спілкується наша, зокрема політична інтелігенція, не знаючи навіть своєї мови?
В Україні довгий час усе робилося для того, щоб те українське, що поза Україною, було оголошено ворожим, а в самій Україні, щоб не вивчалася справжня історія. Через те школярам складно осмислити сучасні проблеми й процеси. Треба дати їм таку освіту, щоб вони сформувалися найперше як люди — з рисами поваги до батьків, до своєї землі. Довженко хотів написати епопею Українська Хата, де Хата з великої літери. У наших підручниках нічого подібного немає. Там говориться про світові цінності, інтернаціоналізм (тепер інтерглобалізм), а своє, вітчизняне, досі третируємо як ворожий націоналізм.
Освіта повинна відповісти на найважливіші питання: для чого приходять люди, народи й нації у світ? У чому сенс їхнього буття, яке призначення? Що є життя і смерть, добро і зло? Правда і кривда? Краса й потворність? Що є щастя? І що є свобода?
Наші далекі предки ставили головним питанням, звідки пішла Руська земля, хто в ній першим почав княжити. Сьогодні кажуть, що цього не треба. Треба наші підручники підігнати під підручники сусідньої держави. Але ж у тієї держави свої інтереси!
Літературна програма має орієнтувати на те, щоб осмислити літературу як явище, як феномен, мистецьке вираження світовідчуття і бачення людини, показати, що література — це мистецтво слова. Якби в нас не було мистецтва слова, чи ми й вижили б. Народна свідомість у слові відбивала буття від того моменту, коли на Світовому Дереві з’являлися птахи і думали, як світ снувати, до створення казки про летючий корабель. Література повинна піднімати людину, покоління до духовних висот. Сьогодні це роблять лише окремі автори, які продовжують великі традиції, розвивають їх.
На одній із конференцій, яку ми проводили, були представники з 26 країн. Вони аналізували стан виховної роботи, роботи ВНЗ. Дійшли висновку, що українська освіта в Україні й за кордоном у стані системної кризи. Ці висновки ми зробили на підставі 40 тисяч анкет, які розсилали по всьому світу дітям, батькам, вихователям, вчителям, студентам, політикам тощо.
На питання, де хочете працювати, закінчивши навчання, більше 70 % наших дітей відповіли: в Італії, Франції тощо. Ми мали на увазі сферу діяльності, а вони назвали країни. На питання до вчителів: на основі яких ідеалів ви виховуєте учнів, 48 % відповіли: не маю ідеалів. Якщо половина вчителів не має ідеалів, які ж будуть ідеали в дітей? Кого ми виховуємо, на якому матеріалі?
Ці документи ми передали і президентові, й уряду і Верховній Раді. Чи хтось із їхніх чиновників це дивився й читав? Запитання риторичне.
Якщо людина не осмислила свого призначення, вона не може досягти мети, повністю самореалізуватися. Так само народ, який себе не пізнав історично, не може скласти програму свого стратегічного розвитку.
Наступна міжнародна науково-практична конференція буде присвячена розв’язанню цих нагальних питань, зокрема — ролі вищих навчальних закладів у підготовці еліти — справжньої патріотичної, професійної, гуманістичної інтелігенції.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment