ХОЧУ ДОПОВНИТИ

Василь СЕЛЕЗІНКА,
заслужений діяч мистецтв України,
член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.

У газеті “Слово Просвіти” з’явилася стаття про те, як у селі Топорівці Новоселицького району відсвяткували 450 років Іллінської церкви, де колись молився Пилип Орлик. Хочу додати документальні свідчення про це село і церкву.
28 червня 1940 року, коли з-за Дністра та Черемошу прибули радянські танки і Північна Буковина стала радянською, було створено Чернівецьку область, яка нещодавно відсвяткувала 70-річчя. Олександр Довженко разом з дружиною Юлією Солнцевою знімали в Топорівцях документальний фільм “Буковина — земля українська”. Юлія була режисером, а Олександр — автором тексту. Сюжет починався з часів Київської Русі, з IX століття. Потім настало 500-річне іноземне панування, але українська земля не втратила українського духу, характеру, звичаїв. Довженко милується деталями архітектури, прикрасами на стінах. Там, де був нежонатий парубок, висів над вхідними дверима качан кукурудзи, а де була дівчина на виданні — кетяг калини.
Довженко детально змальовує, як одягається парубок, ідучи на гуляння. На завершення вішає на грудях кругленьке дзеркальце. Особливу увагу Довженка привертає дівочий одяг. Ілля Рєпін колись сказав: “Найкраще одягаються парижанки й українки”. Дівчата в Топорівцях одягають на голови барвисті так звані коди, які завершуються розкішною високою ковиль-травою. Такого нема в жодному куточку України і навіть на Буковині. Вони йдуть до церкви, як царівни.
Довженко показує, як мочать коноплі, щоб потім з їх волокна зробити клоччя, напрясти ниток і ткати біле полотно. На широкому полі жнуть жито, пшеницю, в’яжуть снопи і складають у клан.
Коли йдуть на танці чи з танців, прикриваються парасольками, щоб не засмагнути. На танцях особливо виділявся один парубок. Капелюх його був рясно заквітчаний пір’ям. Це, сказали мені односельці, був німець, якого Гітлер перед війною разом з іншими німцями-колоністами забрав до Німеччини. У Чернівцях на вулиці Панській у німецькому народному домі було німецьке консульство, де при вході висіло оголошення: “Вхід собакам і євреям суворо заборонений”.
Цікаво, що Довженко примусив Іллю Миленка, який щойно одружився, повторити весільний обряд від початку до кінця. За місцевим звичаєм гості збираються десь на толоці чи в іншому умовленому місці й приходять на весілля гуртом. Батьки зустрічають їх перед хатою. Чоловіки з приносами вишиковуються в довгу чергу до батька, а жінки — до матері. У кожної з жінок під пахвою, як правило, курка. Звідси й прислів’я: “Кому весілля, а курці смерть”.
Молодий верхи на коні в’їжджає до сіней, щоб “умикнути” молоду. А старенький дідок під хатою жартома каже: “І я так колись “умикнув” свою стару собі на голову”. Спів, музика, танці, а потім весілля їде і йде до Іллінської церкви.
У 1930-х роках у Румунії, яка тоді володіла Буковиною, запанувала фашистська ідеологія. Румунська влада забороняла українську мову, пісню, танець, орнамент і навіть українські імена та прізвища. А тут усе збереглося. Довженко зауважує: “Дайте буковинцеві будь-які слова, і він підбере до них сумну мелодію”.
Молода невдовзі померла від туберкульозу і просила свого чоловіка, щоб узяв собі за дружину її молодшу сестру. Миленко так і зробив. А фільм про своє весілля вперше побачив аж у завойованому Берліні.
Десь наприкінці 1970-х одружувався син Миленка. Ще з одним парубком брали двох сестер і робили весілля разом. Чернівецька студія телебачення знімала детально те велелюдне весілля, але потім з’ясувалося, що молоді після весілля пішли в Іллінську церкву й повінчалися. Обком комуністичної партії заборонив показувати зйомки і навіть згадувати про те весілля. (Розповідь Емми Шаповалової “Сам Бог послав нам цю людину” про Миколу Сарма-Соколовського, людину незвичайної долі, патріота, борця за незалежну Україну, талановитого письменника, художника, бандуриста надруковано у ч. 29 за 22-28 липня цього року “Слова Просвіти”).
Ще у Топорівцях співають колядку, якої більше немає в жодному куточку України. Там цікавий спосіб видобування звуку, звуковедення й текст, де одне слово заміняє цілу строфу. Колядники стають під вікном у коло і колядують, бо інакше її не заспіваєш. Така колядка, як і місцева етнографія, достойні докторської дисертації, однак тим ніхто не цікавиться, а молоді навряд чи знають секрети її творення.
У жовтні 1947 року радянська влада вирішила відправити в Сибір 802 сім’ї. Окупанти призначили такий час, сподіваючись, що повстанці вже заляжуть у криївках на зиму й не буде кому заступитися. Однак помилилися і втратили своїх 34 особи. Подивитись, як відбувається виселення з Топорівців, поїхав сам заступник начальника обласного МГБ Данило Шевченко. Сніги того року випали ранні і дуже великі. Автівка застрягла в наметах. Сюди надійшла боївка УПА “Чорного”. Убили двох охоронців, а полковникові куля тільки погон на правому плечі відірвала. Про цей випадок у Топорівцях син полковника Владлен розповів своєму другові, студентові-однокурсникові, не підозрюючи, що той — член ОУН-УПА. Незабаром про цей випадок написали у чернівецькій підпільній газеті під заголовком “Сталінські окупанти зазнають втрат”. Газета друкувалася в центрі Чернівців до 1950 року.
Під час війни і після війни в Іллінській церкві Топорівців правив службу унікальний священик Микола Соколовський. Фільм О. Довженка є нині цінним експонатом обласного краєзнавчого музею, документальним свідченням про минулу епоху. Він мав ще парафії в селах Буда, Магала, Рідківці (тоді Раранча), де було дві церкви — православна й греко-католицька. Він правив в обох.
Син автокефального священика Соколовський правив службу Божу українською мовою. Це подобалося парафіянам, особливо дідусеві Макаренкові, що жив поруч з Іллінською церквою в Топорівцях, подобалася молитва за Україну. Понайомився з членами ОУН-УПА, зокрема з Макаренком, Житарюком. Але його непокоїло минуле. Адже ще в грудні 1941 року в Києві він склав присягу на вірність ОУН і був посланий Проводом під псевдонімом Микола “Біда” керувати націоналістичним підпіллям до Полтави, де майбутній патріарх Мстислав висвятив його на священика. Німці розстріляли його дружину, націоналістку, а йому довелося втікати аж на Буковину, де він одержав парафії в Топорівцях, Рідківцях та інших прилеглих населених пунктах, що належали тоді до нині зліквідованого Садгірського району. Начальник Садгірського МГБ майор Коркін уже кілька разів викликав його на розмову. Це насторожувало. Начальник опергрупи старший лейтенант Вишняков уважав його московським попом і вони стали ніби друзями.
Одного разу Вишняков прийшов до отця Миколи і по секрету сказав: “У Топорівцях часто з’являється бандит-оунівець Житарюк, який ховається в полі. Я вирішив зі своєю опергрупою сьогодні взяти його живим. Але для цього мені потрібні цивільні штани і куртка. Позич мені свої”.
Отець Микола позичив і весь час переживав за Житарюка, що не міг його попередити, бо не знав, де той ховається.
Згодом Вишняков хвалився: “Я зі своїми хлопцями оточив бандита в полі. Коли він відчув, що йому вже не втекти, вискочив з копиці й хотів стріляти в мене, але його автомат не спрацював. Тоді я застрелив його з оцього пістолета”.
— Наступного дня я чогось пішов до сільради, — розповідав мені Соколовський. — Там сиділа група оперативників. У розмові з ними я сказав: “Ну хлопці, ваш начальник Вишняков справжній герой, не побоявся навіть такого бандита, як Житарюк, і застрелив його”.
Один з оперативників не витримав і каже:
— Вишняков нагло бреше. Він сидів за копицею і тремтів. І не він застрелив Житарюка, а я, коли в того відмовив автомат.
Соколовський просив мене зберегти жахливу правду про минуле і про повстання Житарюка.
У грудні 1944 року Соколовського при виході з церкви заарештувало Чернівецьке НКВС. Після допитів 19 лютого 1945 року його везли в Полтаву, але він, скориставшись сп’янінням охорони, втік. Паламар Григорій Боднар дав йому свій військовий білет, він три місяці переховувався в парафіян Топорівців та Рідківців, однак його знайшли. 16 травня 1945 року його знову везли в Полтаву і знову він утік із потяга. Добрався в Донецьк, де жила його мама, там зробив собі документи на ім’я Григорія Боднара і подався в Коломию, де його брат був начальником Державної автоінспекції. Влаштувався художником, а його дружина Варвара — в контору шляхового підприємства. Налагодив зв’язки з підпіллям і став керівником коломийської боївки ОУН—УПА під кличкою Микола “Біда”. 1948 року видав його зрадник “Олесь” (справжнє прізвище Оманчуківський), керівник надрайонової служби безпеки УПА, який таємно перейшов на бік НКВС. Соколовського заарештували, обеззброїли і засудили до 25 років заслання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment