Дмитро МАЛАКОВ,
Музей історії Києва
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Здавалося б, у чому проблема! Так, колись люди не мали потреби знати час із точністю навіть до години, а тим паче — до хвилини чи секунди. Тисячоліттями життєдіяльність кожного впродовж доби регулював власний біологічний апарат.
Найдавнішим пристроєм для визначення часу є сонячний годинник (гномон). Він відомий із 547 р. до н.е. У Києві ці безвідмовні (щоправда, лише сонячної днини!) прилади виготовив наприкінці ХVІІІ ст. математик француз Брульйон як наочне приладдя для спудеїв Києво-Могилянської академії. Мурований стовп у стилі бароко з чотирма гномонами зберігся на подвір’ї колишнього Братського Богоявленського монастиря на Подолі. Ідентичні прилади Брульйон зробив для фонтана “Самсон”.
Наступним етапом визначення часу для загальноміського користування стали баштові механічні годинники, що приводилися в дію за допомогою підвішеної ваги. У всіх містах Європи годинник на вежі мерії — важлива й неодмінна ознака розміреного в часі життя. У Києві такий годинник під назвою “дзиґарі” з’явився вперше наприкінці ХVІІ століття. Він містився на вежі магістрату, на тому ж таки Подолі. Ззовні складний механізм прикрашала мідна скульптура Архістратига Михаїла. Годинник мав пристрій, за допомогою якого святий покровитель Києва щогодини вдаряв списом змія, з пащі якого сипалися іскри. Наглядав за годинником спеціально приставлений майстер. Львівський купець Мартін Грюневег, побувавши в Києві, слушно зауважив, що київські дзиґарі — “рідкісна річ для цих країв”.
1744 року на щойно споруджуваній Великій дзвіниці Києво-Печерської Успенської лаври лаврський підданий Павло Чернявський виготовив і встановив баштовий годинник. 1758 року цей годинник замінили іншим, роботи бердичівського майстра Адама Левинського. Механізм діяв тридцять років і лише потім його переробили. Наступний годинник встановили 1903 року. Нові дзиґарі виготовила московська фірма Андрія Єнодіна. Механізм вагою 4,5 тонни встановлено на четвертому ярусі. Три гирі вагою 25, 45 та 50 пудів (тобто 400, 720 та 800 кг відповідно), підвішені на тросах загальною довжиною 123 метри, забезпечують хід цього годинника. Комплект з семи дзвонів напрочуд мелодійно щочвертьгодини грає гаму, а великий восьмий дзвін відбиває години. Ще один сонячний годинник стояв неподалік Великої дзвіниці.
На великому й просторому терені Лаври, де розклад богослужінь упродовж доби підпорядковувався суворому уставу студійського монастиря, не було потреби в годинниковому циферблаті. Тут важливо лише чути, котра година. Отже, будь-якої пори дня й ночі всі мешканці, прочани та відвідувачі заповідника дізнаються про час на слух.
Лаврські дзиґарі спіткала доля багатьох пам’яток культури, які стали жертвами злої більшовицької волі. Щойно 19 вересня 1941 року на Великій дзвіниці Лаври замайорів прапор Вермахту, як підпільники запалили дзвіницю, не шкодуючи її двохсотлітьої давнини. Збереглося й німецьке фото — Велика дзвіниця, оповита димом.
1948 року хід лаврського годинника відновив майстер-арсеналець Іван Якович Левченко, який упродовж наступних щонайменше двох десятиріч щотижня піднімався на дзвіницю, вручну за допомогою лебідки поновлюючи хід дзиґарів.
Ще один старий київський баштовий годинник, оснащений циферблатом і дзвонами, діє від 1864 року в Троїцькому монастирі на Видубичах.
Трохи заглибимося в минуле. Близько 1500 року в Нюрнберзі було винайдено пружинний годинник — прототип механічного кишенькового.
Принцип маятникового годинника запропонував італієць Галілео Галілей, а розробив 1642 року його син. Дещо пізніше й незалежно від Галілеїв, 1658 року голландець Христіан Ґюйгенс винайшов найточніший маятниковий годинник.
Із розповсюдженням механічного годинника, що завжди був досить коштовним та не зовсім точним приладом, виникла потреба у перевірці правильності його ходу.
У Києві точний час за сонцем та зірками визначали вчені астрономічної обсерваторії університету св. Володимира, заснованої 1845 року. Вона існує й досі, розміщена на одній із найвищих точок міста — давньому бастіоні, який колись вільно панував над широкою, ще не забудованою долиною річки Либідь. Сюди, до Обсерваторного провулку, приходили звіряти показання міські годинникарі. За давньою цеховою традицією цих “охоронців часу” у вітрині майстерні виставляли кращий годинник, що йде точно. Перехожі могли звіряти свої годинники на ходу.
У Державному архіві Києва зберігається (мовою оригіналу) “Дело по предписанию Г[осподина] начальника губернии о высылке ежедневно часовщика на Обсерваторию для распоряжения о выстреле из пушки в полдень”. Справу почато 22 лютого 1863 р. і закрито 21 червня 1865 р.
Отож у лютому 1863 року київський військовий губернатор побажав, аби з валів Київської фортеці ополудні стріляли з гармати для звірення всіх годинників у місті. З цього приводу цивільний губернатор 18 лютого звернувся до київського міського голови, аби той доручив годинникареві університетської обсерваторії з’являтися (з перевіреним годинником) щодня на 12 годину до прапора на Спаському бастіоні (над теперішнім парком Слави), де біля зарядженої гармати мала стояти напоготові обслуга. Витрати на порох мала покривати зі своїх прибутків міська управа.
25 лютого губернатор поцікавився в міського голови, чи зроблено належне розпорядження?
Однак відомий київський годинникар швейцарець Целестін Верле цілком резонно виставив вимогу: сплачувати йому 180 рублів на рік — на візника.
Не відомо, чи пролунав хоча б один постріл, бо начальство змінило власне рішення, і вже 2 березня 1863 року точний час визначали за іншим орієнтиром — ополудні злітала сигнальна ракета з майдану перед Михайлівським Золотоверхим монастирем. Для цього годинникар щоразу мав висилати свого підмайстра, причому без оплати від міста, але з умовою, що він, годинникар, на час неухильного виконання цього обов’язку звільнявся від інших громадських доручень.
Однофунтові ракети для цих потреб виготовляла Київська місцева напівлабораторія, яка невдовзі виставила рахунок: від 2 березня по 2 липня 1863 року було використано 122 ракети, вартістю по 54 копійки кожна, тобто, 65 рублів 88 копійок. Річні витрати становили 197 рублів 10 копійок. Ракети пускали до 19 травня 1865 року, аж поки міністерство внутрішніх справ не скасувало місту таку статтю витрат.
На лютеранській дільниці Нового Байкового кладовища зберігся надгробок на могилі Целестіна Верле [Coelestin Wehrle, 28.4.1836 — 16.6.1910], уродженця міста Нойкірх у землі Баден, що славилася своїми годинникарями.
Від 1878 року головний міський годинник, виписаний з-за кордону, — баштовий, із мелодійним боєм, з освітлюваним вночі зсередини матовим скляним циферблатом — встановили на вежі Міської думи. Той будинок стояв на місці теперішнього Майдану Незалежності. Але 1 листопада 1941 року колишню думу спалили радянські підпільники, за що окупанти наступного дня розстріляли 300 заручників. Замовк і міський годинник. А по війні будинок розібрали заради реконструкції Хрещатика.
У повоєнні роки ще довго зберігалася давня фабрично-заводська традиція: там, де були парові котельні, лунав басовитий гудок — на початок роботи, на обідню перерву, з перерви та наприкінці зміни. За цими гудками слідкували й школярі та всі, в кого вдома не було годинника.
Ще на початку електрифікації міста на багатьох адміністративних будинках, на рогах вулиць висіли електричні годинники, що було дуже зручно для перехожих. Під годинниками призначали побачення. Там, де це особливо важливо — на фасаді залізничного вокзалу, на башті приміського вокзалу величезні годинники вказують час. Оригінальний квітковий годинник милував око неподалік стадіону “Динамо”: з ранньої весни до пізньої осені його циферблат, встановлений похило на газоні, та жолобчасті стрілки вкривалися яскравими дрібними квіточками. Торік на схилі перед колишнім Інститутом шляхетних дівчат теж встановили квітковий годинник. Але через теперішній загально-київський несмак та незнання й нехтування міською культурою, краєвид, раніше вправно й тактовно сформований із боку майдану, брутально зіпсовано. Адже зелений газон слугував своєрідною, логічно задуманою основою, на якій височів біло-жовтий палац. Далося взнаки й виховання тих, хто звик ставити порожню пляшку собі під ноги і топтати газони — годинник зіпсували. Цього року відновили з огорожею.
Тепер точний час можна перевірити за радіосигналами, що передаються по трансляційній мережі. На початку 1950-х років у Києві введено перевірку часу за телефоном — години й хвилини (нині — номер 121).
1958 року над входом до поштамту на Хрещатику, 22 встановлено перший в Україні годинник, який показував точний час у 58 найбільших містах планети. Невдовзі такий же годинник встановили на вході до Центрального телеграфу, який містився на вулиці Володимирській, 10.
Згодом з’явилися вуличні електронні табло, що вказують час із точністю до секунди. Так само точну інформацію подають електронні годинники, встановлені над коліями метрополітену.
Від 1981 року на вежі Будинку профспілок діє електронний інформатор, на чотирьох боках якого 18 тисяч лампочок за спеціальною програмою показують час, температуру повітря, подають комерційну рекламу.
Над дверима міської держадміністрації (Хрещатик, 36) теж є традиційний годинник з круглим циферпблатом, хоч він не зажив слави головного міського годинника.
Нині на зупинках міського електротранспорту встановлено кіоски з електронними табло, які безперервно та почергово вказують дату, точний час і температуру повітря.
А на відтвореній дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря встановлено електронний годинник із циферблатом і карільйоном, який щогодини відтворює популярні українські мелодії.
Електронний годинник із циферблатом і боєм стоїть на вежі торговельного центру “Квадрат” біля станції метрополітену “Лук’янівська” та однойменного базару. Отже, незважаючи на наявність практично в кожної людини наручного годинника чи мобільного багатоцільового телефона, міська традиція вуличного годинника загального користування поки що живе.
