Із відомим режисером, засновником центру сучасного мистецтва “ДАХ” та гурту “ДахаБраха”, президентом Міжнародного фестивалю ГОГОЛЬFEST Владом Троїцьким ми розмовляли про речі прості і складні водночас. Про театр, самоідентифікацію, професіоналізм, успішність. А ще про те, чого не вистачає Україні, щоб бути повноцінною державою.
— Ви очікували, що ГОГОЛЬFEST відвідає близько 250 тисяч осіб, прогнози справдилися?
— Мені складно говорити. Але на відкритті фестивалю на Майдані, за різними підрахунками, було від 60 до 100 тисяч. А через кіностудію Довженка в перший день, 5 вересня, пройшло 50 тисяч відвідувачів. Отже, те, що загалом було більше 100 тисяч осіб — це стовідсотково.
— З’явилася інформація, що, можливо, ГОГОЛЬFEST-2011 розташується на приватній території. Це так?
— Була така думка. Зараз ведемо переговори щодо цього. Другий варіант — це, можливо, ВДНГ. А третій — найбільш реальне місце — кіностудія Довженка.
— Цього року “ДахаБраха” виборола Гран-прі премії ім. Курьохіна. Коли Ви створювали гурт, на що сподівалися? Яку мету ставили перед собою?
— Із самого початку ми створювали прекрасний музичний проект. Я був впевнений, що це якісний проект, і він таким став.
— Ви впливаєте на вибір репертуару, творчу складову “ДахиБрахи”?
— Безперечно, впливаю, хоча останнім часом вони все більше працюють самостійно.
— Ви для себе якось поділяєте мистецтво на елітарне і масове? Та ж “ДахаБраха” популярна, але водночас і непроста. А якщо непроста, то, відповідно, елітарна?
— Я розрізняю мистецтво погане і хороше. Бо є музика, яку важко назвати мистецтвом неспеціалістам, а те що справді хороше, воно і є хороше.
— А як бути з театром? За якими критеріями можна зрозуміти чи театр хороший?
— Немає жодних критеріїв. Це так само як відрізнити хороше кіно від поганого. Але з кіно, звісно, простіше. Тому що можливостей побачити гарний фільм більше, ніж побачити хороший театр. Але є комерційне кіно, яке нічого спільного з мистецтвом не має, але професійно зроблено. Також є театр, який займається професійною комерцією. А є театр інший.
— І як же зрозуміти, де театр справжній?
— Відчути! Зачіпає він твої почуття, пробуджує інтелект, душу — хороший театр. Не пробуджує нічого — поганий. До речі, до нас, на відміну від багатьох інших театрів, ходить молодь. Бо, як правило, театральні вистави більшою мірою дивиться немолодий глядач. Це швидше буржуазна розвага. Тому наші публіки не перетинаються. Я не кажу, що це погано. Ми подобаємось одному глядачу, іншим подобається театр Лесі Українки або театр Франка. Там пані вигулюють самих себе або своїх чоловіків. Чудово, свята справа, але, зрозуміло, такий театр не впливає на сучасну свідомість.
Мене особисто цікавить театр, який може сучасною мовою розмовляти з сучасною свідомістю. Театр, який не заграє з публікою, а веде діалог на рівних, не моралізуючи. Водночас театр має ставити дуже гострі і страшні питання.
— Ваш театр не розважає.
— Це точно. Розумієте, театр — не розвага. Це надто серйозне мистецтво. Серйозніше за кіно. Тому що це живе спілкування. Дуже давнє мистецтво, надто архаїчне й містичне для того, щоб просто розважати. У ньому концентрується якась ідея нації. Те, що є ця країна. Держава, що не має чітко сформульованої сучасної культури, — це просто збіговисько людей на обмеженій території.
І в нас дуже сумна ситуація. Україна й українці — це здебільшого люди, які не хочуть жити у своїй країні. Вони мріють виїхати якщо не з країни, то з місця, де вони живуть: зі свого села до райцентру, з райцентру до обласного центру, звідти — до Києва. З Києва до Москви, Берліна, Лондона. І це незалежно від матеріального становища, соціального статусу. Бідні-багаті люди всі мріють про це.
— Як Ви вважаєте, чому це так?
— Тому що немає віри. Київ знаходиться на зламі двох цивілізацій, з абсолютно різними векторами свідомості. З одного боку, європейська цивілізація, побудована на постпротестантсько-католицькому світогляді, з його гуманістичними цінностями, де головне — особистість, а держава друге. З другого — Росія, Китай, Японія з їхнім: держава все, особистість ніщо. У нас немає поваги ні до особистості, ні до держави. І немає навіть нічого цементуючого. В Західній Україні “цементує” релігійність, яка додає відчуття свого народу, нації. А коли переходимо за Дніпро, тут уже незрозуміло хто ти. Московський Патріархат, Київський… Релігійність слабшає, а замінити її нічим. Тому єдине, що може об’єднати країну, як не банально — це культурні інновації. Для мене ГОГОЛЬFEST — один із таких об’єднавчих проектів. Тому що він неконфронтаційний у ставленні до зовнішнього світу, він об’єднує Україну, в ньому немає конфлікту. У нас позиція аполітична, але державотворча. І найголовніше — якість фестивалю дозволяє молодим людям пишатися українським продуктом. Це теж дуже важливий аспект самоідентифікації — “Зроблено в Україні”.
Можна, звичайно, говорити, що горілка зроблена в Україні, що найкрутіше пиво зроблено в Україні, але це дуже сумнівна гордість. А речі культурні — це щось безумовне. Успішність дає імпульс.
— Успішність і творчість можуть існувати разом?
— Дивлячись, що вважати успіхом. Якщо ми говоримо про гроші, то для мене це точно не критерій успішності. Більшість наших людей, українців, які мають гроші, — для мене, навпаки, символ неуспішності. Так, як вони живуть, про що вони говорять, про що думають, які в них стосунки з дітьми, як до них ставляться люди — це, швидше, втілення того, як би я не хотів жити. Для себе я визначив критерій успішності: це те, що ти можеш віддати. Або подарувати. Що більше ти можеш подарувати, то успішніша ти людина. Подарувати не гроші, а знання, талант, увагу, кохання, дружбу. Це те, що безоплатне. Але тут теж потрібно вміти дарувати, мати що дарувати, знайти людей, яким це потрібно. І найголовніше — не чекати, що тобі скажуть “дякую”. Тому що це не угода. Ось я дав, а тепер скажіть який я великий.
— І все ж більшість справді цікавих творчих людей, мабуть, не вважають себе успішними.
— Зневіра — реальна проблема України. “Чому я не роблю? Бо я нікому не потрібен!” Але це знову ж самовиправдання, спекуляція. Усі ці розмови від лукавого, бо це байдужість до власної долі та долі своєї країни.
Водночас я визначаю для себе ГОГОЛЬFEST як історію паралельної України, яка перебуває поза медійним простором. Там беруть участь ті люди, яких немає на ТБ, в журналах-газетах. При тому, що вони, насправді, надія України. Це та молодь, яка може створювати нове.
— Щоб було кому дарувати, все одно потрібна якась популярність…
— Ми особливо рекламою ГОГОЛЬFESTу не займаємося, не робимо якогось піару, проте відвідувачів завжди багато?
— Багато.
— Отже, наші щирі посилання отримали відгук. Те саме буде з будь-якою іншою справжньою справою. Звичайно, не відразу… Але, звісно, потрібно вміти наполягати на своєму, вміти стояти. Зрозуміло, що мені особисто було б набагато простіше займатися власною егоїстичною історією. В мене є багато пропозицій і запрошень із закордону. Безумовно, в хвилини сумнівів, які теж у мене бувають, — адже я не бездоганний воїн із прозорими очима, — думаю про це. Все-таки організація фестивалю такого рівня без державних коштів, у кредит — це неймовірне напруження духовних, моральних, фінансових сил. Тому буває, що подумаєш, — краще займатися особистою кар’єрою. Поставити самому собі виставу, яка буде однозначно затребувана, в якій буде ангажемент по всьому світу. Вкласти гроші в ту ж “ДахуБраху”, в новий театр, щоб не тулитися в цьому приміщенні… Але ж у мене є син, який росте і який має бачити в цій країні приклади не егоїстичної, а нормальної альтруїстичної поведінки. Не тільки себе віджати, відібрати…
— Саме цьому зараз вчать скрізь.
— Зараз так: вкрав і зміняв. Але мені це нецікаво. Тому що я розумію: всіх грошей все одно не заробиш. Не будеш же ти весь час жерти ложками чорну ікру. Ти можеш купити собі 5-10-20-30 автівок, побудувати гараж і переходити з “бентлі” в “ролс-ройс”, але мені це нагадує поведінку якогось розбещеного хлопчика, якому надарували іграшок, а він не знає, що з ними робити. І така свідомість у людей, які збирають яхти-автомобілі. Свідомість восьмирічної дитини. Зріла свідомість — це коли людина розуміє, або хоча б запитує себе, навіщо вона прийшла у цей світ. Ну не для того ж, щоб зжерти 50-100 устриць і пити вино по 300 євро за пляшку!
— Ви себе відчуваєте одинаком чи бачите союзників? Є такі люди в полі Вашого зору?
— Ви знаєте, є. Але, по-перше, цих людей не так багато. По-друге, немає комунікативної ланки. Бо неможна використовувати тільки Інтернет — він девальвує людські стосунки. Немає формату для того, щоб транслювати серйозні думки. ТБ, газети, журнали — не формат. Отже, немає діалогу. А в Києві ще й нема постійного місця, де такі люди можуть зустрітися. І це проблема відсутності урбаністичної міської культури. Тому що в тому ж Львові такі місця існують. На ГОГОЛЬFESTі нам вдавалося створити середовище, коли ти розумів, що тут зібралися люди однієї крові.
І в цьому був плюс саме кіностудії Довженка, там було більше комунікативного простору, яке в “Мистецькому Арсеналі” було складніше організувати.
— Чи правда, що Ви плануєте відкрити новий мистецький центр у Києві?
— Я хочу це зробити і намагатимуся це зробити, якщо все буде добре. Але це мрія. Про мрію краще не говорити. Бо чи вийде — я не знаю, тому що це дорогий проект. Вартість такого центру до 20—30 мільйонів доларів. Звичайно, держава мала б цьому проекту якось посприяти. Бо держава, яка не дає надії своїм молодим і не впроваджує культурні програми, які пов’язані з їхнім формуванням, — це… Не тільки ж футбол!
— Часом здається, що тільки…
— Футбол — це чудово. Але на футболі не зробиш країну! Не буває такого. Має прийти розуміння, що для того, аби була держава, потрібно робити щось, за що буде не соромно перед своєю молоддю. Робити те, що можна показати зовні, щоб якимось чином презентувати країну у світі.
— Яким чином можна формувати у людей смак?
— Ну, знову-таки, наводжу приклад ГОГОЛЬFESTу. Там йшли найскладніші концерти академічної музики. Дуже гарна програма. І молоді люди, які ніколи, ні за яких обставин не могли б потрапити до філармонії, сиділи і слухали. Там були повні зали. Ми створили зону модну й актуальну, і молодь відчула свою причетність не просто до тусовки, а до чогось справжнього. Такі речі дають імпульс відкинути цинізм, відкрити свою душу, очі, інтелект і почати розрізняти репертуар сучасної академічної музики і т. п. Після таких заходів у людей вимальовується якась картина світу. Бо, якщо дивитися наш телевізор, — картини світу немає. Є збіговисько виродків, і ти не розумієш, чому повинен слухати те, про що ці люди говорять. Це, ну, ніяк не стосується тебе. Хіба може нормальна людина перейматися тим, хто займається газом, або хто головний в Обленерго? Це винятково професійні речі. А світ значно багатший і цікавіший, ніж той, що нам нав’язують!
Спілкувалася
Леся КОВЕРЗНЄВА
