ВОЛЯ ДУХУ

Олександрові Потебні — 175

Олександр Опанасович Потебня — великий український вчений-енциклопедист: мовознавець, філософ, психолог, фольклорист, етнолог, літературознавець, педагог, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук та член Чеського Королівського товариства наук у Празі. О. Потебня — основоположник психологічного напрямку в слов’янському мовознавстві й творець лінгвістичної поетики; автор праць із загального мовознавства, семантики, етимології, діалектології, граматики, фонетики, наголосу, етнології, фольклору, теорії словесності, про походження мови та про зв’язок мови й мислення.
Завдяки науковому подвижництву О. Потебні українська філологія стала особливо значущою в слов’янському світі й вийшла на загальносвітовий рівень. О. Потебня досягнув видатних успіхів у дослідженні народної поетичної творчості, народних вірувань і звичаїв, а новими теоретичними підходами до вивчення явищ мислення, мови, культури випередив свій час.
Як громадський діяч О. Потебня став одним із засновників Харківської громади й Харківського історико-філологічного товариства, головою якого був з 1877 по 1890 р.
Розмову про феномен Олександра Потебні та своєчасність його осягнень ведуть культурософ Олександер Шокало та психолог Мирослав МацейкІв.

— Мирославе Антоновичу, розпочнімо розмову про великого українського подвижника з його родового коріння й культурного середовища. Бо Олександр Потебня сформувався як людина в родовій традиції, а всі його наукові досягнення стали результатом глибокого вивчення реліктів культурної традиції рідного народу.
— Олександр Опанасович Потебня народився 22 вересня (за новим стилем) 1835 р. на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер село Гришине Роменського району Сумської області). Його рід належав до козацької військової старшини середнього рангу. Олександрів дід — нащадок запорожців, у ХVІІІ ст. отримав титул дворянина. За родовою традицією, на військову службу був зарахований і Олександрів батько — Опанас Потебня. Тож і своїх синів він записував до кадетського корпусу. Коли настала пора віддавати й Олександра на службу, його мати — Марія Іванівна запротестувала. Вирішено було, що хлопчик навчатиметься в гімназії й житиме в родині дядька по матері — Олексія Маркова, який працював у місті Радомі, в Польщі.
До семирічного віку Олександр знав тільки рідну — українську та ще російську, а в Радомській гімназії базовою мовою була польська. Тому дядько Олексій два роки готував хлопця вдома, і тільки в дев’ять років Олександр пішов до першого класу гімназії. Протягом усього життя О. Потебня утверджувався в переконанні, що діти повинні навчатися лише рідною мовою. Більше того, він вважав шкідливим навіть знайомлення з іноземними мовами в ранньому дитинстві. “Якщо згодом мене не лякала граматика, то це, я гадаю, через те, що замолоду не знав ніяких граматичних підручників”, — писав О. Потебня в автобіографічних джерелах.
1851 р. О. Потебня вступив на юридичний факультет Харківського університету, та вже через рік перейшов із другого курсу юридичного на перший курс історико-філологічного факультету — тут він знову опинився в стихії мови дитинства. Вплив цього чинника, а також зорієнтованість студентського середовища на історію й словесність українського народу, стали поштовхом до усвідомлення юнаком свого покликання.
— Ми якраз підійшли до осмислення суспільної місії Харківського університету — одного з найдавніших центрів української освіти й науки.
— Для викладачів і студентів Харківського університету першої половини ХІХ ст. характерне захоплення українською піснею. Натхненниками були письменник Г. Квітка-Основ’яненко та відомі вчені-філологи І. Срезнєвський, М. Костомаров. У другій половині ХІХ ст. їхні ідеї розвивав поет і фольклорист А. Метлинський, який був викладачем в О. Потебні. Саме тоді А. Метлинський готував до видання збірку “Народные южнорусские песни” (1854) — головну працю свого життя. Студенти допомагали йому збирати до неї тексти пісень, які привертали увагу юнаків до живої народної мови. Й надалі О. Потебня збиратиме фольклор не тільки для своїх праць про народнопоетичну творчість, а й для лінгвістичних студій. Він записав понад триста українських народних пісень, був носієм їх, і “з голосу професора Потебні” записував пісні М. Лисенко.
Народні пісні, казки, замовляння, прислів’я, приказки стали матеріалом для його спостережень над процесами становлення й розвитку людської психіки, мислення й мови. Назву основні праці вченого в галузі народної словесності: “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”, “Про міфологічне значення давніх обрядів і вірувань”, “Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення”, “Українська народна пісня за списком ХVІ ст.”. О. Потебня розглядає народну творчість в органічній єдності з культурним саморозвитком народу, його моральністю.
— Саме в цій традиційній основі народної культури — джерело непроминущої цінності й вселюдського значення наукових осягнень “велетня думки і слова”, як назвав О. Потебню М. Сумцов. І саме в Харківському університеті відбулося становлення самого вченого та наукової школи Потебні.
— Відразу після закінчення університету О. Потебня розпочав педагогічну діяльність як вчитель російської мови в гімназії, водночас провадячи наукові дослідження. 1860 р. ім’я О. Потебні стало відоме в наукових колах: у “Журнале Министерства народного просвещения” опубліковано його знамениту працю “Мысль и язык”, де вчений обґрунтував нерозривну єдність мислення й мови. 1861 р. його запрошують до Харківського університету вести курс з історії східнослов’янських мов. У 1862—1863 рр. О. Потебня перебуває в науковому відрядженні в Чехії, Німеччині, Австрії. Після повернення працює доцентом кафедри слов’янського мовознавства, а з 1875 — професором кафедри російської мови й словесності Харківського університету. Усвідомлюючи свою відповідальність перед студентською молоддю, Олександр Опанасович прагнув вести свої курси доступно й цікаво, поєднуючи теорію з практикою. Його лекції мали великий успіх у студентів, мобілізуючи їх на творчі пошуки. Про педагогічну діяльність О. Потебні в Харківському університеті збереглися спогади його учнів В. Харцієва, А. Вєтухова, В. Лезіна, Л. Шепелевича, Д. Овсянико-Куликовського та ін.
— Один із найталановитіших учнів і послідовників О. Потебні Д. М. Овсянико-Куликовський, уродженець Каховки, український мовознавець і літературознавець, історик культури, залишив надзвичайно проникливу характеристику свого вчителя. Зокрема наголошував на лаконізмі розмовної й наукової мови професора: “не тільки як природна риса його мови, а й як свідомо обдумана й послідовно впроваджувана манера викладу: його склад стилізований у дусі лаконізму… У стилі й — ширше — в літературній манері Потебні відчувається стриманість чи самовладання вченого й струмує глибока правдивість мислителя. Відчувається й інше: повага до читача… “Повага до читача” була в нього частковим виявом загальної риси — поваги до людства в його цілісності, в його минулому, теперішньому й майбутньому, в його еволюції, в його поступові”. Саме з цієї високої поваги до духовної суті людини й до ідеалів людства — велика вимогливість до самостійної сили й життєвості нації. З “національною скорботою й гіркотою сарказму” Потебня говорив про свій народ: “Етнографічний матеріал, а не нація!”, маючи на увазі добровільне самовідречення українців від гідного людського життя і втрату стійкості й самостійної сили перед засиллям зросійщення. І брав за приклад чехів, які стійко протидіяли онімеченню.
Сам О. Потебня мав “характер прямий і незалежний”, “у ньому чути велику силу духу, високий лад душі”. Воля духу та самостійність думки, антидогматизм і антиклерикалізм — ось сутнісні ознаки світогляду, всього життя, наукової й громадської діяльності Потебні: “Вільній творчості немає місця в середовищі, де думка зв’язана обов’язковими віруваннями, скута догматами й залякана релігійними страхами. Людська творчість, художня, наукова, філософська, та й релігійна, розквітає тільки на ґрунті внутрішньої волі духу, яка навіть важливіша за зовнішню, що є для неї частково сприятливою умовою розвитку, частково її природним наслідком”. “Захищайте не науку, а волю — й самі будьте внутрішньо вільні”, — навчав професор. Цей імператив Потебні співзвучний із Кулішевим: “Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”.
Внутрішня воля духу — ось у чому суть феномену О. Потебні, який, як і П. Куліш, уособлює духовний тип українця й являє традиційні засади нашого світогляду.
Світогляд О. Потебні сформувався в цілому на традиційній світоглядній основі української культури під впливом практичної філософії Г. Сковороди, а також філософсько-лінгвістичної системи німецького педагога й мовознавця В. Гумбольдта.
— Світогляду й мисленню О. Потебні притаманні стійка автономність, незалежність, проникнення в саму суть явищ. На корекцію світоглядних орієнтирів Олександра дуже вплинула трагічна смерть меншого брата Андрія, який загинув 1863 р. на боці польських повстанців у бою з російськими каральними військами. Беручи дієву участь в українському громадському русі, зокрема в його радикальному напрямі, О. Потебня поступово усвідомлює перевагу еволюційних перетворень у суспільному житті й сповідує велику перетворюючу роль виховання, освіти, науки — культури в цілому. Цьому він і присвятив усе своє подвижницьке життя.
Загальновідомий як лінгвіст, але менш відомий як філософ і психолог О. Потебня виявив глибоку обізнаність у питаннях філософії мови, й дитячої етнічної психології й психології творчості. Вченого турбувало передусім питання народної освіти, й він сприяв роботі недільних шкіл, розробив програму загальноосвітнього курсу для дітей молодшого шкільного віку й переконано дотримувався позиції, що початкове виховання й освіта обов’язково мають здійснюватися рідною мовою.
Ще 1860 р., працюючи вчителем, О. Потебня уклав “Буквар”, у якому широко використав надбання української етнопедагогіки для виховання дітей на засадах народної моральності. У своєму підручникові О. Потебня відмовився від релігійних текстів і церковнослов’янської графіки та застосував українську абетку — Кулішів фонетичний правопис, що його той уперше запровадив у своїй “Граматці” (1857). Але “Буквар” О. Потебні зазнав такої долі, як і недільні школи, заборонені 1862 р. Рукопис зберіг товариш О. Потебні В. Гавриш, і підручник опубліковано тільки 1899 р. в додатку до журналу “Киевская старина”. Публікація мала важливе значення для вдосконалення українських підручників та розвитку теорії й практики навчання грамоти в Україні рідною мовою на початку ХХ ст.
“Буквар” О. Потебні створено одночасно з букварем “Родное слово” К. Ушинського, й у них багато спільного. Обидва педагоги зосереджують увагу на значенні рідної мови в вихованні й освіті, підкреслюють вирішальну роль матері в навчанні мови й розвитку дитини та підготовці її до життя й доводять, що духовний розвиток дитини нерозривно пов’язаний із розвитком її мовних здібностей.
— Ці психолого-педагогічні ідеї своєчасні для сьогоденної освіти й суспільного життя. Незаперечні аргументи проти політичного втручання в тонку сферу мислення й мовлення, зокрема проти доктрини двомовності, яка надзвичайно шкідлива для дітей раннього віку, О. Потебня обґрунтовує у праці “Мова й народність”: “Знання двох мов у ранньому віці не є оволодіння двома системами зображення й повідомлення одного й того ж кола думок, а навпаки роздвоює це коло й наперед утруднює досягнення цілісності світобачення, заважає науковій абстракції. …Вплив двомовності на ширші верстви населення, майже на цілі… народи, …я думаю, також поганий”. Вчений переконливо довів, що винародовлення (денаціоналізація) ідентична душевному й духовному розладові та занепадові особистості.
— О. Потебня розробив положення про єдність свідомості й мови, на величезному матеріалі показав основні етапи розвитку мовної свідомості українського народу, розкрив історичне становлення й зміну різних форм мислення — міфологічного, наукового й поетичного.
— Надзвичайно проникливо О. Потебня осягнув послідовність вияву мислення, мови й мовлення (висловлення), спростувавши цим логократичну міфологему “Спочатку було слово”. У праці “З лекцій по теорії словесності” О. Потебня розкрив індивідуальну природу мислення через “існування в людині особливого роду асоціацій думки”. А “в мові людина об’єктивує свою думку й, завдяки цьому, має можливість затримувати цю думку перед собою й піддавати її опрацюванню”. А “говорити означає не передавати свою думку іншому, а тільки збуджувати в іншому його власні думки”.
— О. Потебню приваблює психологічна природа не лише окремої творчої особистості, а й колективної художньої творчості: “Соки минулого, живучи в народному світогляді, живлять душу сучасної людини, в тому числі й найвищі вияви її творчого інтелекту. В митця, який втрачає живі зв’язки з народом, тільки одна дорога — творчий занепад”.
Осмислюючи мовну програму романтизму та етнографічних студій М. Максимовича й П. Куліша, О. Потебня осягнув високі виміри народного духу, а через власний психолінгвістичний досвід відкрив історію народу як духовної спільноти.
— Саме основоположники “мовної програми” українського народу, зокрема П. Куліш і О. Потебня, у духовній спільноті вбачають збірну особу народу з цілісним серцем, душею й свідомістю. Для протидії винародовленню й відтворенню збірної особи народу необхідний морально-вольовий потенціал самостійної сили й волі духу кожного з нас, що водночас є гарантом дієвості творчої особистості в духовній спільноті народу.
— Олександр Опанасович обстоював закон збереження й перетворення енергії… Відійшов із цього світу 11 грудня 1891 р. в Харкові, де й похований. Залишив по собі двох гідних батька синів: Олександр (1868—1935) — український вчений електротехнік; Андрій (1870—1919) — український ботанік-генетик.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment