9 жовтня 2010 року минає 3 роки без Анатолія Григоровича Погрібного.
І все ж — Він не залишив нас. Вийшли книги, звучать в ефірі Українського радіо передачі, просвітяни готують до виходу в світ книгу спогадів про доктора філологічних наук, письменника, громадського діяча, іменем якого освячені тривожні роки української незалежності.
Подаємо сьогодні кілька спогадів, які увійдуть у збірник “Два крила Анатолія Погрібного”.
Анна БАГРЯНА
Прохолодна і сонячна осінь. Жовтень. Покрова. Бабине літо. Я квапливо пірнаю в підземний перехід на Політесі, аби купити дві жовті гербери. Ловлячи на собі співчутливий погляд квітникарки, відчуваю, як у горлі застряє глевкий кавалок повітря, а до очей підкочуються дві гарячі сльозинки. Як же це важко — свідомо обирати парну кількість… Господи, як це важко!.. Стримуватися. Прощатися… Навіки.
“Якби Ви знали, — кажу, — для кого…”.
“…аби тільки знали, — продовжую, — кого ми втратили…”
“Ми?” — дивується збайдужіло.
“Ми. Тобто вся Україна…” — відказую і йду до метро.
На Європейській площі, біля філармонії, вже метушиться люд. Біля труни теж багато люду. Ціле юрмище. Цікаво, де вони були раніше? — думаю. Невже так само прийшли б до живого?..
А ті, що біля труни, говорять. По одному. По черзі. Промовляють красиві, присмачені патетикою і жалем, слова. Серед них багато нещирих. На жаль, так буває завжди, коли хтось помирає.
Мені ж хочеться просто мовчати. І плакати, нікому не показуючи власних сліз. Терпляче чекаю, коли у вестибюлі філармонії стане тихіше. А між тим… десятки різних епізодів, ніби поодинокі шматки записаного на CD цифрового відео, раз по раз виринають із моєї пам’яті, заповнюючи оту холодну і чорну порожнечу, що утворилася довкруж мене.
. . . . . . . . . . . . . .
Весна 2004 року. Нарада молодих письменників Києва. Анатолій Григорович Погрібний тоді був головою Київської організації НСПУ і безпосереднім організатором наради. На відміну від більшості своїх колег-одноліток, завжди ставився до молодих авторів із повагою, почувався з ними на рівних. Без зверхності чи пихи, чи, боронь Боже, якоїсь прихованої заздрості до тих, хто лишень починає свій життєвий і літературний шлях. Ніколи не ставив жодних мурів і меж між поколіннями. Навпаки. Всіляко розмивав, розбивав усі оті умовні, штучні кордони. Щиро захоплювався кожним із нас, у кожному з нас бачив якщо не майбутнього літератора, то принаймні особистість. А це вже багато — для тих, хто хоче повірити в себе. Тож молодь завжди гуртувалася довкола нього, шукаючи опори у його мудрих і виважених словах, у його ласкавій усмішці, в його сміливих і справедливих діях. А він завжди відвідував творчі вечори молодих поетів, виступав на них зі словом підтримки, — у той час, як інші керівники Спілки засідали в “Енеї” за чаркою оковитої…
Анатолій Григорович завжди з уважністю перечитував усі книжки молодих літераторів, висловлював авторам-початківцям свої враження і зауваження. Пам’ятаю, як на зборах Київської організаціїї НСПУ він оприлюднив власний список найцікавіших видань року. Серед них відсотків 40 були книги моїх ровесників. Більшість із цих авторів нині стали відомими і успішними письменниками, інші захистили кандидатські дисертації і тепер роблять свої філологічні відкриття.
Він часто телефонував мені, аби запросити на виступи чи то до однієї з військових частин Києва, чи до пам’ятника Лесі Українки, чи в будинок Центральної Ради, чи в бібліотеку, чи у якийсь навчальний заклад — до студентів, школярів. Просив, аби я приводила з собою якомога більше своїх друзів-поетів. Так він залучав молодих людей до літературного і громадського життя України. Так він допомагав нам усвідомлювати власну участь у творенні майбутньої долі нашої держави.
Але слово Анатолія Погрібного не завжди було лагідним. Іноді воно ставало гострим, ніби вістря списа, з яким ідуть на ворога. Це тоді, коли на поверхню вилазили пиха, нещирість, підлість, духовне зубожіння і байдужість. А ще він був нещадним до тих, хто зневажав свою землю, свою мову, хто не мав ані крихти національної, а отже, й людської гідності. Таким я його запам’ятала теж.
У червні 2006 року в Українському Домі проходила Всеукраїнська Народна Рада “Захистимо Україну!”. Я там представляла Всеукраїнську лігу українських жінок та Конгрес українських націоналістів, з керівництвом якого Анатолій Погрібний завжди радо співпрацював і був у добрих стосунках.
“Аню, коли виступатимете, прошу Вас, не говоріть довго. Скажіть найголовніше, аби Вас змогли почути”, — радив мені, відчуваючи, як я хвилююся перед виходом на сцену.
Але цьому я ще мала б повчитися у нього, Погрібного — говорити коротко, але влучно і переконливо. Так, аби кожне слово перетворювалося на вистріл. Аби кожне слово проникало в найсокровенніші глибини людських душ. Як це вмів робити він. Цьому я ще маю вчитися. У Нього.
З Анатолієм Григоровичем ми часто бачилися на різних літературних імпрезах, на громадських заходах, на радіо, в Конгресі українських націоналістів та Національній спілці письменників. До речі, саме завдяки Анатолію Погрібному мене включили до Секретаріату Ради НСПУ. Адже він був переконаний, що будь-яка організація приречена на загибель, якщо до неї не “вливати свіжу кров”, тобто не залучати до керівництва молодих людей. Хоча, можливо, дехто тепер має іншу думку, дорікаючи молодим у тому, що вони занадто багато себе “піарять”, затьмарюючи славу старших… Та Бог їм суддя, отим “старшим”…
Якось Наталя Осьмак запросила мене на одну новорічну вечірку, яку проводила нова українська влада. Це було 14 січня 2006 року у Виставковому центрі на Лівому березі Києва. Там я вкотре зустрілася із Анатолієм Григоровичем. Тоді ми щиро раділи і наївно вірили в те, що ясне сонце нарешті — назавжди — засвітило над нашою Україною. На жаль, помилилися. Адже чорні й похмурі хмари вже знову скупчилися над нами…
На згадку про той сонячний зимовий день зосталася лише одна світлина. А ще — світла надія у серці: сонце знову засвітить над нами. Неодмінно. Усупереч всім і всьому.
. . . . . . . . . . . . . .
Нарешті люди розступаються. Підходжу до високої гори з різнобарвних квітів. За нею не видно ні труни, ні того, хто в труні. Зрештою, може, це і на краще. Нехай він запам’ятається мені таким, яким я його завжди знала. ЖИВИМ. Тремтливою рукою кладу на гору дві жовті гербери.
“Якби Ви знали, для кого…”
Аби ж тільки знали…
Вересень, 2010,
м. Київ
УПАВ НА ЛЬОТУ
Ця світлина зафіксувала нашу випадкову зустріч з Анатолієм Погрібним на Співочому полі, під час святкування 15-ї річниці Незалежності України — 24 серпня 2006 року. Ось він, четвертий праворуч, а я поряд. Йшов назустріч. Як завжди, в колі друзів і шанувальників. Щиро зрадів, побачивши мене, і подарував на згадку свою синьооку, привітну усмішку, що осяяла його обличчя. Промінився радістю: “Слава Україні! А маємо-таки Наше свято!”
Ще б пак! Це свято для нього, вірного сина свого народу, було по-справжньому дороге. Він його вимріяв, випестував у своєму серці вслід за багатьма діячами красного письменства, про яких писав, творчість яких досліджував, відкривав для себе, а потім і для своїх читачів у численних своїх працях. Годі й казати, скільки сам зробив на українській культурній, рівно ж як і політичній, ниві для наближення і утвердження державної незалежності. Про це не раз згадають у цій книзі інші однодумці й сподвижники Анатолія Погрібного.
А я хочу згадати зараз нашу спільну студентську молодість, яка мужніла у вирі неспокійних 60-х, відчувши подих “хрущовської відлиги”, спізнала гіркоту перших розчарувань у пору її згортання, коли багатьом мрійникам було поламано крила, а сміливим на слово “запечатано вуста”.
Грізна, але романтична і надзвичайно цікава була ця пора. Українська філологія Шевченкового університету була центром притягання для спраглих свіжої і нестандартної думки, поетичного слова, творчих зустрічей із митцями. Хіба може хтось із нас забути високовольтну напругу “Літературних четвергів”, на яких ми слухали найновіші вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка, Петра Засенка, Ірини Жиленко, Тамари Коломієць і всіх, хто увійшов в історію літератури як покоління шістдесятників? Аудиторія не вміщала всіх бажаючих потрапити на такі зустрічі, які продовжувалися до ранку в гуртожитках дискусіями і суперечками. На гарячому тиглі доби виковувались і характери багатьох моїх однокурсників, котрі пізніше стали відомими й видатними людьми. Це і письменник і кінодіяч Леонід Череватенко, поет і драматург Микола Томенко, письменник і професор Михайло Наєнко, відомі музейні працівники, педагоги, журналісти — всіх не перелічити.
І все ж зіркою першої величини (хай дарують мені всі інші однокурсники) залишається Анатолій Погрібний, наш Толя. Покликаний Часом і обраний Долею… Міг би залишатися хіміком (працював на Шосткинському хімічному комбінаті “Свема” після закінчення технікуму), а вона повернула його до Слова, у якому кохався змалку.
Прийшов він до нас наприкінці другого курсу: перевівся із заочного відділення. Інтелігентний, скромний, завжди веселий і усміхнений, спокійний і врівноважений — таким ми його прийняли у свою студентську сім’ю. Багатьом дівчатам не давали спокою його сині, як волошки, очі, але його справжньою любов’ю і захопленням стала наука… Він знав, для чого обрав своїм фахом саме українську філологію: хотів осягнути глибину її незамулених дзвонкових джерел. Увесь вільний від лекцій час Анатолій працював у бібліотеках, архівах, поповнюючи свої знання. Як блискуче він виступав на семінарах і практичних заняттях! Часто з професорами сперечався на рівних. А вони у нас — самі лише імена чого варті! Арсен Іщук, Павло Плющ, Алла Коваль, В’ячеслав Кудін, Петро Кононенко… Доземний уклін усім, хто прагнув передати нам цю естафету знань і любові до справи свого життя.
Пам’ятаю, як ми готували вечори, присвячені діячам української культури. Художнім керівником і головним режисером цих справді театральних дійств був Петро Тодосьович Бойко, диктор Українського радіо. Він викладав у нас курс виразного читання. Анатолій був прекрасним читцем і “правою рукою” Петра Тодосьовича, аж поки ці вечори заборонили, уздрівши в них “полум’я націоналізму”.
Саме рідний університет вивів нас, здебільшого селюків, на широку дорогу життя, вручивши разом із дипломом розуміння свого покликання, своєї місії — стояти в обороні рідного слова.
Із честю ніс цю високу місію крізь усе своє творче життя Анатолій Погрібний. Різними шляхами повела нас доля. Багатьох із нас направили викладати українську мову та літературу в школах Донбасу. Мені, скажімо, випала школа №5 у місті Єнакієве, де понад 70 % учнів, як і повсюди в Донбасі, були звільнені від вивчення предмета “за бажанням батьків”. Такою була компартійна “турбота” про майбутнє України.
Ох і дісталося пізніше винуватцям суцільної русифікації Донбасу від Анатолія Погрібного у його полум’яних радіопередачах “Якби ми вчились так, як треба”, у його гострих публіцистичних статтях! Ох і дісталось!.. Я ж із власного досвіду можу підтвердити думку Анатолія Григоровича про те, що рушієм національного відродження, повернення українства Донбасу до рідного слова має бути передовсім шкільний учитель.
Через чверть віку доля знову подарувала нам спільну працю: цього разу із значно ширшою аудиторією, слухачами Українського радіо. Я не раз запрошувала його до участі у своїх публіцистичних програмах “Незалежність”, “Звучи, рідна мово!”, “Фактор часу”. Це було спілкування з мільйонами слухачів у прямому ефірі. Пам’ятаю блискучу реакцію професора Погрібного на всі болючі й колючі запитання, його мудрі й переконливі відповіді на них. Радіо було справжньою школою державотворення, тож професор, що називається, був на своєму місці. Тоді ж виникло у нього бажання започаткувати власну авторську програму, де б він міг відповідати на тисячі листів своїх прихильників і опонентів. Переконана, що байдужих до цієї програми просто не було. Вона вчила думати, шукати вихід із ситуації і навіть відчувати провину за відречення від материнської мови. Маємо дякувати Анатолію Григоровичу за ці уроки патріотизму, що стали згодом сторінками його книг. Я щаслива, що розпочинали ми ці уроки на Українському радіо разом…
Кажуть, незамінних людей не може бути. Неправда! Пішов — і залишив нам порожнечу. Хто може замінити його неповторний голос, промінь його душі, високість його лету?
Не можу без болю в серці згадувати останню нашу зустріч. Прощальну… Неочікувану… Він упав на льоту. Тисячі людей з усіх куточків України приїхали попрощатися зі своїм улюбленцем. А він мовчав — серед моря квітів і сліз. Уперше. А мені так хотілося догукатися до нього: “Чом так рано упав, друже-козаче?! Ще ж бо коні твої не стриножені, ще ж бо шабля твоя не пощерблена, ще ж воріженьків усіх не подолано, та й світлицю українську недобудовано… Як же без тебе”… Та всі докори тоді були б марними. Відлетів за край неба.
І, може, звідтіля, із високості, посилає нам уже власний, вслід за Шевченком, докір: “Якби ж ми вчились так, як треба!”
Навіки закарбовані ці слова на пам’ятному Козацькому Хресті, що звівся над його вічною домівкою, над нашою тугою.
Пам’ятаймо!
Від імені однокурсників-філологів Франкового випуску 1966 року
Емма БАБЧУК,
заслужений журналіст України
ЛИЦАР БЕЗ СТРАХУ ТА ДОКОРУ
Анатолій МОКРЕНКО,
народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії, лауреат Державної премії Грузії
Думаючи про Анатолія Погрібного, чомусь ніяк не можу відмежуватися від одного епізоду, який дуже мене вразив. Якось один мій знайомий, давно вже пенсіонер, до речі, полковник колишньої вже міліції, що кохався в поезії, особливо східній, та й сам непогано віршував, прочитав мені власну віршовану баладу, до сліз зворушливу. Одна вовчиця привела у своєму лігві вовченяток, вилизувала їх, піднімала материнським молоком та ласкою, і якось за її відсутності мисливці знайшли лігво і забрали ще зовсім немічних вовченят. Кілька літ виховували їх як мисливських псів. На одному з полювань ті вже не вовки, а собаки, здибали свою матір-вовчицю і розірвали її на шматки. Ця дуже прозора алегорія щодо українських реалій страшна своїм драматизмом. Анатолій Погрібний — мій давній приятель і товариш, із ким єднали мене однодумство і дружні стосунки — на повний зріст піднявся проти манкуртизму, що загрожував і загрожує матері-Україні. Наведу лишень дарчий напис на останній своїй книзі “Захочеш — і будеш”: “Вельмишановному та дорогому Анатолію Мокренку, з котрим нас здавна єднає найперше, найпосутніше: пристрасне жадання. Щоб з нашою поміччю Україна нарешті “захотіла — і була” повноцінною, повносилою, українською. Дай, Боже, щоб сталося те якомога скорше! На щастя, з любов’ю. 07.06.07 р.”
Не дожив. Упав на полі бою. Згорів. Став знаменом боротьби проти шматування матері-України рідними її дітьми, що забули святе — її коріння, її мову, свій обов’язок перед нею.
Зазнайомилися ми з Анатолієм ще в далекі вже шістдесяті, коли поселили нас недалеко один від одного в Дарниці, на Лісному масиві, який тільки-но починав розбудовуватися. Я навіть став хрещеним батьком його первістка — доньки Богданки. Мені імпонувала його справжність — скромність і простота. Займалися ми різними справами, хоча і близькими: він літературою, я — мистецтвом. Спілкувалися не так і часто, але постійно раділи кожній зустрічі. Творили і виховували молодь: він університетську, я — консерваторську.
Схиляюся перед мудрістю та мужністю, подвижництвом свого товариша-бійця, що став одним із потужних смолоскипів на нашій драматичній українській дорозі до свободи та незалежності, до Української державності у всіх національних її вимірах.
Вересень, 2010 р.
м. Київ
ПРО АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО
Валентина ГОНЧАР
Анатолій Погрібний — високошляхетний українець, аристократ духу, вживаючи його визначення — це явище в нашій культурі.
До сімдесятиріччя Олеся Гончара у видавництві “Дніпро” вийшов літературний портрет, нарис творчості про письменника, автором якого був Анатолій Григорович Погрібний. Книжечка невеликого формату на 240 сторінок.
Мені захотілося перечитати під кутом зору сьогоднішнього дня роботу вченого-філолога. Знайшла цю, подаровану свого часу, ще за життя письменника, книжечку “Олесь Гончар” із написом дослідника.
Вражена була найперше дарчим автографом, написаним рукою Анатолія Григоровича. Напис такий, дозволю собі його відтворити повністю:
“Дорогий Олесю Терентійовичу! Ніщо з того, що мною писано, не приносило мені стільки радості й мук, як праця над цією книжечкою. Я писав її, повсякчас відчуваючи Ваш добрий і вимогливий погляд. І так боявся сказати якусь банальщину, тим більше — дурницю.
Я уклінно дякую Вам за те, що мав змогу ось так “по вуха” порозкошувати у світі Ваших образів. То був найпрекрасніший полон. Повірте, мені було жаль, що працю над рукописом уже закінчено. І ось я дарую Вам цей нарис з великим трепетом і найбільшою любов’ю”. 22.1.1988. Анатолій Погрібний.
Тепер я звертаюся до Вас, Анатолію Григоровичу, як до людини, яка з нами й зараз, хоча Ви вже десь там, у засвітах. Вашу працю, цей Ваш літературний нарис про письменника, Олесь Гончар тоді високо оцінив, як працю дослідницьку й сумлінну, так само як і я, бо це справді написано без “банальщини”, а тим більше — без “дурниць”.
А напис-автограф на книзі чимало сказав мені зараз про Вас самого, як про людину. Між рядками я прочитала, що автор роботи — людина надзвичайно делікатна й совісна, з глибокою внутрішньою культурою, з “потужним силовим полем духовності і краси”, яке відчував кожен, хто читав Ваші праці, хто з Вами спілкувався, чи слухав Ваші лекції в аудиторіях або виступи по радіо перед численними слухачами.
Пригадується, як одного разу Анатолій Григорович зайшов до нас додому, повернувшись із наукової конференції з Дніпропетровська, де зібралися науковці з багатьох міст України з нагоди 70-ліття письменника. Завітав він до нас, щоб розповісти про цю подію. Тоді, мабуть, я вперше зблизька побачила Погрібного. Задушевно й схвильовано розповідав він про цю зустріч із науковцями, йшлося також про бажане обом, і письменникові, і вченому, національне відродження, про інші літературні й мовні справи. З розмови стало зрозуміло, що спілкуються між собою дві людини, переконання яких, їхній світогляд, їхній внутрішній світ, осмислення подій, що відбуваються, зближені, двоє людей, як мені тоді подумалося, в яких не було “зерна неправди за собою”.
Величезними зусиллями людей молодшої генерації, а найперше наполегливістю Анатолія Погрібного було повернуто із забуття подвижника нашої культури Бориса Грінченка, який прислужницькою критикою був вилучений на багато років із духовного життя українців.
Із затятою наполегливістю, долаючи шалений опір чиновництва, Анатолій Григорович добився того, що в Києві одну із вулиць названо іменем Грінченка. І вечір його пам’яті відбувся в столиці, і було гідно пошановано талановитого трудівника на ниві української культури і чимало статей про нього публікувалося.
За підписами Анатолія Погрібного, Кононенка, Мовчана, а також Сверстюка і Лубківського 1990 року від імені українського пен-клубу було зроблено подання до Нобелівського комітету на “Собор”. Це подання пішло з України у відповідь на телеграму зі Стокгольма, а також на підтримку подань науковців і літераторів із діаспори.
Саме Анатолій Григорович привіз нам із Америки кілька копій цих номінацій: від Наукового товариства ім. Шевченка, від професора Фізера з Ратгадського університету, від професора Леоніда Рудницького з університету Ла Салль із Філадельфії, від Спілки письменників діаспори “Слово”…
Анатолій Погрібний був на прохання Олеся Гончара на конференції в США, присвяченій творчості письменника, який за станом здоров’я не зміг сам її відвідати. Він письмово звернувся до численних учасників зібрання, яке й зачитав присутнім науковцям із різних штатів Анатолій Погрібний.
Там, у США він заприязнився з багатьма науковцями діаспори, а найближче здружився Анатолій Григорович з Леонідом Рудницьким, професором-франкознавцем, згодом не раз Погрібний приїздив із ним, із професором Лабунькою та іншими до нас на дачу в Кончу-Озерну. Їхня дружба продовжувалась аж до кончини Анатолія Григоровича.
Коли Погрібного затвердили на посаду заступника міністра освіти, Олесь Гончар записав у “Щоденнику”: “На нього освітяни покладають великі надії. Радий за нього” (т. 3, с. 415).
Хоча дехто з чиновників міністерства, клерки-антиукраїнці, навпаки, не раділи, а злорадствували, відкрито шипіли йому в слід, коли він ішов коридорами до свого кабінету.
Олесь Терентійович, знаючи про не досить сприятливу ситуацію з українськими справами, усвідомлюючи максималізм поглядів Анатолія Погрібного, вболівав за Погрібного, чула від нього:
— Швидко з’їдять! Ой, з’їдять!
Небезпідставно мовилося таке, хіба ж невідомо було, скільки в Міносвіті сиділо по кабінетах байдужих до тих справ, які боліли Погрібному. Тим багатьом аби тепленьке крісло, тим, кому “а какая разница на каком языке говорить”. А Погрібному було не однаково, коли упосліджувалась українська мова, фальсифікувалась історія народу, зневажалася наша культура.
Коли Анатолій Погрібний був на посаді першого заступника міністра освіти, завдяки його діям у Києві різко збільшилася кількість шкіл з українською мовою викладання, хоча це коштувало йому крові і нервів і — зняття з посади.
Міністерські шипуни таки дошипілися: багато ідей Погрібного не зреалізовано, він міг би ще чимало зробити для поліпшення стану в гуманітарній сфері.
— Це наша надія. Йому б керувати Спілкою письменників. Мислячий професор. Потужний талант. Виступає з блиском, — чула такі оцінки від Олеся Терентійовича, коли йшлося в розмові про Анатолія Погрібного.
Від своєї онуки Лесі (тепер вона вже письменниця), яка в 90-ті роки була студенткою Київського університету, слухала лекції Погрібного, за її словами читав він їх блискуче, студенти його любили.
Такі думки й схвальні оцінки молоді були співзвучні з оцінками письменника і припали йому до душі. Тому коли восени 1990 року студенти голодували на майдані за радикальні зміни в країні, за відставку тодішнього уряду, письменник Олесь Гончар і вчений Анатолій Погрібний прийшли до студентів. Поділяючи їхні погляди й вимоги, вони морально підтримали студентів, які клали своє здоров’я на холодному осінньому граніті майдану за краще життя українців.
Скрізь, де бував Анатолій Григорович, чи це лекція в студентській аудиторії, чи записані думки на папері, чи виступ на радіо — скрізь Погрібний був на висоті, зацікавлював слухачів і читачів своєю ерудицією, своїм ораторським даром, його слову вірили, його слово піднімало, бо воно справжнє, передумане й пережите, воно йшло від його небайдужого серця, від усієї душі.
Духовне начало в людині, людське в людині — це головне. Обездуховлення людини, він вважав, можна долати гуманітарною освітою кожної особистості.
Я вдячна Анатолієві Григоровичу, що вже після кончини Олеся Гончара до його 80-річчя він опублікував свою статтю в збірничку до цієї дати: “Не зовсім за підручником” із підзаголовком до статті про Олеся Гончара: “Початок пожиттєвого випробування”. Торкнувся він в статті тих очманілих від вседозволеності молодиків і молодиць, які товклися по корифеях нашої літератури, перекреслюючи всі надбання письменників старшого покоління в добу радянської влади, надто ж дісталося Олесю Гончару, та деякі з них ще й досі товчуться.
Анатолій Погрібний аргументовано й переконливо спростовував усі нападки й звинувачення тих критиканів й критикес, яким бруд і темрява ближчі, ніж чисте й світле начало в людині.
У “Щоденнику” від 2-го липня 1994 року Олесь Гончар записує: “…Озвірілі шовіністи чинять розправи над демократами… Серед демократів Погрібний виділяється енергійною послідовністю, тим-то проти нього атаки особливо гострі. Сьогодні посилаю телеграму Президентові на захист професора Погрібного, хоча навряд чи це дасть ефект (адже розправи чиняться “з відома”…). А Демблок мовчить, всі мовчать, тож чи багато важитиме мій одинокий протест?”
Передачі Анатолія Погрібного на каналі радіо “Культура”, що мали назву: “Якби ми вчились так, як треба” мали шалений успіх у радіослухачів. Ці слова викарбувані на його надмогильному пам’ятнику з козацьким хрестом: “Якби ми вчились…” Якби ж то дослухались, якби ж то брали на карб українці, то, певна, Україна сьогодні була б інакша.
На ниві гуманітарній Анатолій Погрібний викладався сповна, до кінця, тому й рано пішов із життя, пішов у вічність.
16 вересня 2010 р.
