Виступи на парламентських слуханнях «Стратегія гуманітарної політики сучасної України»

6 жовтня 2010 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”. Подаємо виступи учасників слухань.

Продовження.

НЕ РУЙНУВАННЯ, А РОЗВИТОК

Павло МОВЧАН

Уже неодноразово у цих стінах обговорювалася проблема, яка винесена на парламентські слухання. Але, як ніколи — вона надзвичайно актуальна і, водночас, уже абсурдна. Достатньо вчитатися у зміст того, що ми розглядаємо: “Стратегія гуманітарної політики” (чуєте?) сучасної України”. Шановні учасники, зауважимо, що “стратегія” ніколи не поєднувалася в жодному контексті з такими поняттями як “демонтаж”, “руйнація” або “самознищення”. Слово “стратегія” природно поєднується з “розвитком”, “поступом”, “боротьбою” і розрахована на позитивний результат. Стратегія ж абсурду можлива, якщо за нею передбачають інші сюжети, що доводять існуючий стан до цілковитого безглуздя, за яким проглядатиме заздалегідь розроблена і протилежна за своїми наслідками дія. Візьмемо хоча б освітню сферу в “сучасній Україні”. У яку стратегію, а точніше чию стратегію вписується вона разом з її очільником Табачником, який концептуально нав’язує всім учителям і учням сприймати Україну, — цитую: “Як територію, де проживають представники різних етнічних груп і релігій… де головне — відмовитися від етноцентризму, сприйняття подій із позиції окремої етнічної групи і впровадження антропоцентричного підходу — викладення подій через сприйняття окремої людини”. Ще раз повторюю “Окремої людини”. І ми цю людину добре знаємо. Отже, про яку стратегію, зокрема в освітній складовій гуманітарної політики України, може йти мова, якщо “керована з Кремля, за словами Оксани Пахльовської, освіта може привести у глухий кут — патологічного невігластва, неморальності, непрофесійності, — продовжую цитату — уже не кажучи про новий етап радянізації історії, про демонтаж будь-якої форми знання про історію України”. Отже, демонтажу національної пам’яті.
Голодомору не було. Слово Геноцид викреслюється зі словників. Друга світова війна стає знову вітчизняною. Пакту Молотова—Ріббентропа не існувало. Йосип Сталін повертається в Україну поки що в бронзі, УПА — вигадка бандерівців, колективізація — досягнення суспільного ладу в Україні, несходима Сибір — рідна земля, Мазепа — зрадник. Виговський — розбійник. Українська мова — польсько-австрійський витвір, українська інтелігенція — “тонкій слой образованщини”, і все це транслює на нашій з вами землі від нашого імені одна почвара… І цілком логічно виникає запитання: скільки ще часу може тривати ця “стратегія руйнації?” І хто далі формуватиме гуманітарну справу в Україні. Вони? Він? Чи воно?
Років шість тому ознайомився з працями відомого російського політтехнолога С. Переслєгіна, який рекомендував, як консультант, тоді ще главі адміністрації президента Росії Д. Медведєву як потрібно діяти щодо України. Україну потрібно розглядати (цитую): “как дешёвый источник неоприходованных ресурсов. Прежде всего человеческих. Утилизация этих ресурсов может проводиться экономико-дипломатическими методами при слабой Украине, либо силовыми методами, если к власти в РЕСПУБЛИКЕ законным путем, или через механизм переворота, придет сильный лидер… Одной из необходимых мер является изменение образовательных систем. Понятно, что выбросить из школьного курса укр. язык невозможно, но необходимо трезво смотреть на вещи: в эпоху РЕГИОНАЛИЗАЦИИ жителям страны укрязык не понадобится. (ст.183 “Самоучитель игры на мировой шахматной доске”).
Отже, ви почули: РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ, яка тягне за собою неминучу федералізацію України. Задля чого — самозрозуміло. Так само як для вас зрозуміло, чому відбуваються щотижневі зустрічі двох президентів.
Так само зрозуміло, де знаходиться кухня, на якій виробляється дійсна “стратегія гуманітарної політики” для нас. Усе було розроблено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко обвально зникає Україна. Тому і маємо демонстративну зневагу до Конституції, зокрема і з’яву закону “Про мови”, підготовленого і профінансованого і підписаного Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, фондом із промовистою назвою “Русский Мир”, які “засудили українську мову на смерть, — цитую Олега Медведєва, — вона взагалі не становить для них жодної цінності”. Як і сама Україна. Це — для них територія… Принцип монокультурної рівноправності, яка авторами з “Русского мира” витрактовується як “українсько-російська двомовність, що склалась історично, є важливим надбанням (це чорний гумор) українського народу, потужним чинником консолідації українського суспільства”.
Яка совєтська забреханість колишніх комсомольських ватажків, “новоспечених шевальє”, які не можуть зрозуміти, що цим законом вони перетворюють Україну на зону тривалої нестабільності, що мовний лінгвоцид — це шлях до постійного детонування не лише в Україні, який неминуче обернеться на довгочасову конфронтацію. Мовна асиметричність, що виникла внаслідок послідовного руйнування українського мовного простору, особливо вирізнилася протягом останніх років домінування в регіональній політиці Партії регіонів мовного питання.
Кілька слів про статистику. Україна 2009 року витратила 3 млрд 195 млн бюджетних коштів на утримання закладів з російською мовою навчання. Росія ж — жодної копійки на 15 млн українців, що живуть на її території. В Україні навчається 779 тис. учнів російською мовою у загальноосвітніх навчальних закладах, 1 млн 300 тис. вивчають російську мову як предмет. Надруковано 1,5 млн підручників російською мовою. В Росії українських — НУЛЬ! Не має потреби перераховувати всієї статистики — про українське книговидання, про стан українського кінематографа, про український культурно-інформаційний простір, бо все зводиться до одного слова — КАТАСТРОФА. Тому рейдерський законопроект “Русского мира” покликаний захопити останній національний плацдарм, суть якого зводиться до формули: Україна только для русскоязычных.
На завершення хочу нагадати вам про “стратегему павука”, який, як і піщана оса, вполювавши великого трав’яного коника поволі обплутуючи павутинням, паралізує його рухи, перетворюючи жертву на живу консервну масу, аби згодом у череві пійманої істоти відкласти свої личинки…
Російська державна мова виплодить в Україні не Короленків, не Волошиних, не Тарковських, не Чічібабіних, а зловісних крихіток Цахес, патріархів-парторгів, які прагнуть розширити “Русский мир” від Уралу до Рейну, не усвідомлюючи того, що Великий Китай уже відкладає свої личинки, згідно зі стратегемою павука, в слабо захищене черево “Русского мира”.
Держава, як сказала велика українка Ліна Костенко, — це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ми дозволяємо її розвалювати?
Досить! Настав найвищий час повернути українцям їхню історію, мову, культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники їх національної ідентичності. Ось тому і необхідна дійсна стратегія розвитку (а не руйнування) гуманітарної сфери України.

НАВДОГОДИ ФАЛЬШИВОМУ БРАТЕРСТВУ

Дмитро ПАВЛИЧКО

1964 року на прийомі в честь XIV з’їзду комсомолу в Георгіївському залі, в Кремлі, я виступав і сказав, звертаючись до Хрущова: “Дорогой Никита Сергеевич!” А Хрущов перебив мене: “Дмитро, говори по-українськи!” Я перейшов на українську мову й бачив, що Брежнєв перекладає Мікояну окремі фрази моєї промови.
Отже, комуністична влада, будучи постановами ЦК КПРС зорієнтована на знищення національних мов у СРСР, на створення нової формації — російськомовного радянського народу, розуміла, що та політика тотальної русифікації натраплятиме на твердий опір, а тому треба інколи дозволяти невеличку свободу, про людське око підтримувати національно-патріотичні настрої. Таку саму фальшиву показуху можете побачити тепер, коли Віктор Янукович, президент України, звертається до міністра Могильова: “Говори по-українськи!”, а насправді благословляє новий закон про мови, за яким українській мові приписано не бути. Радянський Союз розвалився не лише тому, що програв економічне змагання із Заходом, а насамперед тому, що був імперією, де жорстоко пригноблювалися національні стремління народів до самостійного державницького життя, під маскою комунізму проводилася шовіністична політика царської Росії.
Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра І і Сталіна щодо України. Обидва диктатори і ті, що пленталися поміж них, ставили завдання обернути Україну на Малоросію. Петру І допомагала російська церква, Сталіну — партія русифікувати Україну, але тому й тому найбільше допомагала жорстока й хитра мовна політика, тобто надання — слухняним посад на різних службах, а неслухняні — на каторгу, в тюрми, в ГУЛАГи, в Сандармох.
Дехто з політиків сьогодні вказує, що в Україні мовної проблеми нема, що треба все залишити в такому стані, як воно є. І справді, то було б набагато мудріше і корисніше для нової влади, яка обіцяє народові щасливе, стабільне, економічно устатковане життя, а тим часом хапається за мовне питання, як божевільний за бритву. Невже Віктор Федорович, президент України, не може збагнути, що не російська, а українська мова потребує в нас повсякденної урядової, державної підтримки, що вона принижена, упосліджена, витіснена із ЗМІ, з багатьох сфер життя, що надання російській мові статусу другої державної — це смерть українській мові й державі. Прихильники другої державної мови намагаються оживити мертву балаканину радянських ідеологів про те, що український народ за природою є двомовний, але ж нема у світі двомовних народів — усі народи є багатомовними. У світі переважна більшість держав встановлює на своїх територіях як основу життя державного організму одну мову як чинник єдності людей різномовних. І чим більше різних народів і мов живе в країні, тим більше піклується вона про свою єдину мову, що є запорукою її державного існування. Росія, США, Китай, країни Західної Європи — приклади цього. А там, де діють дві державні мови, як наприклад, у Канаді чи в Бельгії, де під загрозою перебуває канадська і бельгійська державність через ворожнечу між англійською та французькою і між французькою та фламандською мовами. Люди, що намагаються нав’язати українському народові двомовність, — це неграмотні політики, російські шовіністи, що ненавидять український народ, його мову і державність.
Шановні депутати! Бував я в Білорусі, де діють начебто дві державні мови, не чув білоруської від високих чиновників, власне, ні від кого, тільки від білоруських письменників. Був я цього року в Башкортостані, де діють начебто дві державні мови. Башкирської мови майже не чути. А коли і чути, то з прихованою ненавистю до пануючої мови. Два дні тому я повернувся з Придністровсько-молдавської республіки. Був там на святкуванні Тираспольського університету ім. Т. Шевченка. Там діють нібито три державні мови — українська, молдавська і російська. Не чув я зі сцени університетського ювілею ні слова по-українськи, ні слова по-молдавськи. Що це таке? Чи то російська мова  настільки агресивна? Ні, російська мова як філологічна субстанція така ж, як усі мови, але деякі носії російської мови (не обов’язково росіяни, а в нас це переважно перевертні-хахли) такі агресивні й так жадають збудувати з усіх народів “руській мір”, що їх треба боятися й боротися проти них, як проти новітніх фашистів.
Українська нація сформувалася насамперед у боротьбі за збереження своєї мови. То була боротьба не проти польської чи російської, чи німецької мови, а проти окупантів, що змушували наш народ ставати польсько-, російсько-, чи німецькомовним населенням із прищепленням ненависті до мови своїх предків і батьків. Російська мова не тільки не пригнічена, а досі домінантна в Україні, не потребує захисту. Одначе команда президента Януковича прагне показати дружній Росії, що ми, українці, найбільші російські патріоти у світі, що ладні відмовитися від рідної мови навдогоди фальшивому братерству, за плечима якого стояв цар, генеральний секретар із усмішкою ката.
Запропонований новою владою “Закон про мови” — це тяжка бритва, яка розтинатиме Україну та при цьому може зачепити й самого цирульника, бо дуже вона гостра і дуже велика.


ХТО ПОДБАЄ ПРО ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНО-УКРАЇНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ?

Сергій ТРИМБАЧ,
голова Національної спілки кінематографістів

Укотре доводиться констатувати: ні про яку стратегію гуманітарного розвитку щодо кінематографа, медіасфери в цілому на державному рівні говорити не доводиться. Немає такої стратегії. Вона відсутня упродовж останніх 18 років. Є вона хіба що у руйнівному плані. Кінематографічну галузь понищено, розірвано зв’язки сфер виробництва, поширення, споживання. У середині десятиліття, що минає, означився було певний прогрес: будувалися нові та реставрувалися старі кінотеатри, збільшилася кількість продукованих фільмів. Так звана криза поклала усьому кінець.
На жаль, гуманітарна складова є найнепомітнішою в політиці нашої держави — за всіх президентів і урядів. Це, коли брати європейський та загальносвітовий контекст, очевидний нонсенс. Якість людського життя визначається не тільки кількістю спожитих харчів і куплених автівок. У нас же останнє стало аксіомою — престиж людини, про що не втомлюється нагадувати нам телебачення, є похідним від кількості брязкалець на ньому і ціни його чобіт. Відтак не дивно, що обличчя жлоба, його моральний кодекс будівника капіталізму стали візитівкою чималої кількості телепрограм і телефільмів. Це той канон, який буквально нав’язується, — виходить так.
На Заході давно ствердилося: в основі економіки мусить лежати знання і культура. Той, хто спілкується з українськими школярами і студентами знає: зі знаннями у нас катастрофа. Ще більша — з культурою. Що збирається робити держава? А ось що. З Києво-Печерської лаври хочуть випровадити наші кращі музеї, в тому числі Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва.
Наказом міністра культури і туризму реформується Національний центр Олександра Довженка, він же державний кіноархів. Головний зміст реформи полягає у тому, що власне архівну частину (вочевидь тому, що не підлягає приватизації) переводять на кіностудію імені Довженка, де немає навіть мінімальних умов для роботи такого архіву. На протести нашої Спілки відповідь одна: є державні інтереси… В чому ж вони, хотілося б знати? Просив би внести до резолюції наших слухань позицію щодо Центру Довженка: закликати Мінкультури призупинити виконання наказу. Бо справді необхідно прийняти рішення, але на розвиток, а не нищення. Бо інакше той архів коли й існуватиме, то тільки на папері.
Саме архів та музеї мусили б стати центрами кіно- і медіаосвіти, яку настав час упроваджувати. Наші діти й онуки мало читають, зате багато працюють з екраном. Одначе їхнє спілкування з екранними текстами не має освітньої основи. Узагалі маємо падіння кінокультури публіки, яку посилено харчують чимось дуже примітивним. Мова екрана деким сприймається вже як китайська за складністю. Просте порівняння з якістю аудиторії 60—80-х минулого століття викликає сумні думки. І це при тому, що смішно навіть порівнювати обсяг доступної тоді й зараз культурної інформації.
Перші наробки вчених і педагогів щодо медіаосвіти вже є. Міністерство науки і освіти та Мінкультури мусять підключитися, аби за 5—6 років створити дієву, виважену систему освіти. Пропоную внести до рекомендацій парламентських слухань пункт про розробку державної цільової програми розвитку медіаосвіти. Водночас треба зробити аналіз відповідних кіно- теленавчальних інституцій. Тільки в Києві є чотири ВНЗ, що готують кадри для кіно, телебачення, відео. Водночас повна розруха у підготовці середньої ланки фахівців, без яких фільмовиробництво неможливе. Потрібні серйозні і продумані внески в цю сферу, її реформування, інакше стагнація триватиме.
До речі, наш Будинок кіно віддавна є фактичним центром кіноосвіти. Нині цей акцент тільки посилився — майстер-класи, ретроспективи, обмін досвідом… І йдеться про арт-мистецтво. Ми пропонуємо, аби держава серйозніше підійшла до можливостей нашої Спілки і Будинку кіно, допомігши перетворити його на справді сучасний центр популяризації, поширення передусім стрічок із вітчизняного фільмофонду. До речі, останній використовується на диво непродуктивно, тут є підстави для аналізу і серйозних висновків.
Є питання щодо стратегії, тобто гри на випередження. Чи не найпомітнішою ознакою сучасного розвитку є перехід мережі кінотеатрів у Європі та США на цифрові технології. Практично всі країни Європи розробили програми переходу на цифру. Є там і державні програми, мета яких — підтримка та цільове фінансування кінотеатральної мережі. Скажімо, пільгове кредитування… У нас усе поки що обмежується приватною ініціативою. А держава має підтримати цей рух хоча б тому, що нові технології дозволять забезпечити кінопоказ у багатьох містах і селищах, де люди вже забули, що це таке — дивитися фільм на великому екрані. Зате незрідка можна побачити картинку, коли навколо закритого або перепрофільованого кінотеатру віялом ігрові зали, що відгонять духом криміналу.
Чимало проблем у сфері дотримання законів щодо авторського права. Скажімо, несплата роялті. Хто не знає — роялті це авторський гонорар, який сплачується за кожне повторне оприлюднення, показ, трансляцію твору. На телебаченні, до прикладу. Одначе ж не сплачують передусім телевізійні мейджори.
Напевно, тут ідеться не стільки про законодавчі норми (хоча й вони потребують удосконалення), скільки про виконавчу владу. Від неї залежить, будуть наші громадяни дотримуватися закону, чи ні. Скажімо, простий хід — надати Національній раді з питань телебачення і радіомовлення право призупиняти чи анулювати ліцензії за порушення законодавства щодо авторського права. Така “дрібничка”, а допомогло б. За однієї умови — що подібна норма буде прикладатися до всіх каналів однаковою мірою, без урахування ваги боса, що стоїть за телеканалом.
Проблема проблем у нас в Україні — формування загальноукраїнських культурних цінностей. Роль кіно і телебачення важко переоцінити. Одначе приватний бізнес навряд чи турбуватиметься про щось подібне. Відтак ця місія мала б бути покладеною на Громадське телебачення, яке б не залежало від партійних чи бізнесових інтересів. Нині ситуація ніби посунулася з мертвої точки, опісля останнього засідання Гуманітарної ради при Президентові України. Дай-то, Боже.
Нібито відбулися й позитивні зміни в законодавстві щодо кінематографії. Попри шалений тиск, Президент Віктор Янукович підписав “Зміни та доповнення до чинного закону про кінематограф”. В основі — забезпечення пільг для фільмовиробників, створення фонду сприяння і т.д. Одначе що далі, то очевиднішим є спротив… А держава щось пасує. Одна з причин — знов-таки — відсутність стратегії, бачення перспектив, культурного поступу.
Держава мусить нарешті взяти на себе чіткі, зрозумілі суспільству зобов’язання щодо захисту і розвитку культури. Так мусило б бути. Бо поки що є інше гасло: ніяких зобов’язань, найменших. Звідси й той результат, який маємо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment