ПРАВДА І ВИГАДКИ ПРО ОУН-УПА В ЗАКАРПАТТІ

М. МОГОРИТА,
відповідальний секретар Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Після проголошення нашої незалежності політики взялись за оцінку й переоцінку недавньої минувшини, передусім Карпатської України та ОУН-УПА в нашому краї. Тільки прикро, що до цієї справи стали підключатися люди з брудними помислами. І найперша їхня позиція, що потяг закарпатців до самостійності був започаткований галичанами. Без урахування, що автономію Підкарпатської Русі (з кінця грудня 1938-го — Карпатська Україна) пообіцяв майбутній президент ЧСР Т. Г. Масарик, а це активізувало довготривалу боротьбу русинів-українців з угро-росами, чехофілами та іншими українофобами   з-поміж самих закарпатців (С. Фенциком, А. Бродієм, І. Куртяком, В. Камінським, А. Гагатком, Косеєм та ін.).
Відхрещення уряду Чехословаччини від проблем закарпатців та ще, коли чехи і словаки самі опинились на межі поневолення після Мюнхенської зради, змусило прем’єр-міністра о. А. Волошина звернутися по допомогу до політиків і військових чинів Галичини, хоч та сама перебувала під владою Польщі. Восени 1938 року до Закарпаття приїхали    А. Мельник, О. Кандиба (Ольжич), Л. Ребет, Я. Стецько, генерали Української Галицької Армії — М. Калустянський, В. Курманович,   В. Петрів, полковники — М. Крлодзінський-Гузар та 3. Коссак, майор Р. Шухевич — майбутній головнокомандувач ОУН-УПА. А скільки з метою допомогти нашим краянам прагнуло прийти волинян, галичан, буковинців чи й патріотів з Наддніпрянщини! Хоч кожного з тих, кому вдалося потрапити на південно-західні схили Карпат, не було змоги забезпечити місцем проживання, працею, харчами та ін., через що о. А. Волошин змушений був звернутися до Проводу ОУН щодо обмеження направлень, просив приїздити лише тих, хто володіє найнеобхіднішою господарською та військовою підготовкою.
За логікою недругів, галичани переслідували єдину мету — зіштовхнути закарпатців з угорцями, а потім умити руки. Нині жменька доморощених українофобів ще більше галасує, що ОУН-УПА в 1944—1952 роках на Закарпатті не було, що це знову, як десь точилась стрілянина чи лунали вибухи, вершилось руками галичан. Бо, якби, мовляв, той дух опановував й нашими краянами, вони вже масово діяли б від Святої Покрови 1942 року чи з перших тижнів вступу на нашу землю “визволителів”. Хоч у 1942—1944 роках у краї відбувалися судові процеси проти борців за Україну, але про це іншим разом.
Те, що відбувалось у 1939—1941 роках у Галичині можемо пояснити:
— закарпатці повірили, що росіяни-визволителі є такими ж як ми слов’янами, що ми врешті-решт увіллємось у братерську сім’ю — докорінно відмінну від тієї, де на правах меншовартісних чи й рабів перебували понад тисячу років;
— Закарпаття межувало (й межує) з чотирма країнами Центральної Європи (Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною та Польщею), що вважалось своєрідним плацдармом для проникнення сталінського соціалізму й комунізму до цих країн. Звірства та інші неподобства без затримки просочувались би до них;
— визволителі переконалися, що на визволених чи окупованих землях потрібно поводитись по-іншому, ніж у Галичині 1939—1941 рр., де посіяли вітер, а пожинають бурю.
Але витримки в совітів вистачило не надовго. Хоч Підкарпатська Русь, згідно з міжнародним правом, вважалась територією Чехословаччини, вже 22 грудня 1944 року Народна Рада Закарпатської України ухвалила закон про переслідування осіб, які раніше виступали проти більшовизму. Зросла кількість вбивств, засуджень до страти, знищено кількатисячний табір у Сваляві, в’язнями якого були не тільки румуни, угорці та німці, а й чимало українців. І до тих кривд додаються й нові: компартією поставлене завдання досягти в краї рівня націоналізації та колективізації, що на той час уже утвердилось у Наддніпрянщині, Таврії та інших землях України. А непосильні податки, відловлювання юнаків ніби до війська та інші кривди підштовхували молодь тікати в ліс, ставати в опозицію тому злу!
Хоч правда, вже в листопаді—грудні 1944-го в гірських районах: Рахівському,     В.-Березнянському, Воловецькому, Міжгірському та ін. з’явились повстанці зі сходу, але винятково з метою агітації, роз’яснень: що собою являє радянська влада та що вона несе верховинцям. Пізніше, коли в ліс подалися місцеві мешканці, траплялися випадки очолення їхніх бойових одиниць досвідченими східняками. У одній із боївок на Іршавщині загін очолював уродженець Сумщини Сергій Кривопишин; у боївці “Бойка” біля с. Прислін (нині Міжгірщина) командував Михайло Керийта зі Станіславщини; Молодіжну українську націоналістичну організацію (15 чол.) в Торговельній академії Мукачева очолював теж уродженець Станіславщини, студент торгово-кооперативного технікуму Віктор Штень тощо.
Але кривди між галичанами і нами, — закарпатцями, такими ж українцями, з тих часів не започаткувалось. Адже й наші верховинці теж не пасли задніх. Так, Іван Кедюлич з нашої Перечинщини на Тернопіллі в ті роки підготував не один десяток офіцерів для УПА, Іван Шпонтак (псевдо “Залізняк”) з Ужгородщини на посаді курінного в Закерзонні творив дива, знищуючи загони Армії Людової і енкаведистські; під керівництвом хорунжого Михайла Липея з Міжгірщини “чорні дияволи” Чорного лісу на Львівщині тримали енкаведистів у постійному страху; Іван Сасин з Тячівщини, колишній офіцер совіцької армії, працюючи на повстанців, забезпечив успіх багатьох операцій.
Судові справи переконують, що саме закарпатці в своєму краї вершили ту звитягу. Так, на Рахівщині повстанські рої та чоти діяли в Ясінні, Лузі, Лугах, Лазіщині, Великому Бичкові та інших населених пунктах; на Тячівщині — в Буштино, Усть-Чорній, Углі, загін “Довбуша”; на Хустщині — в Копашневі, Нижньому Селищі, Нанкові та ін.; на Міжгірщині — на околицях Торуна, Прислока, Верхнього Бистрого, Синевірської Поляни, Колочави, де знаходились боївки “Буревій”, “Вишня”, “Бойка”, “Гайдамаки” та ін.; на Воловеччині — в Завадці, Латірці, Буківці, де діяли кущові проводи “Байдаки” та “Олега”; на Свалявщині — провід “Тимоша” та ін. Та найбільшим протистоянням владі відзначалась Перечинщина. Відповідно до судової справи, загін уродженця с. Тур’я Ремети Івана Гапака у 1946—1947 рр. налічував 80 повстанців, а за твердженнями вцілілих — то була повноцінна сотня в основному з юнаків та середньолітніх верховинців з Тур’ї Ремети, з Тур’ї Бистрої, Тур’ї Пасіки та інших сіл Тур’янської долини. Хоч Мукачівщина та Ужгородщина відкритим протистоянням не відзначались, за винятком перестрілки 3 липня 1945 року в с. Старе Давидкове, але підпільні організації діяли в багатьох селах, передусім у Великих Лучках, Бистриці, Середньому, Доманинцях.
Щороку 1 листопада та 15 березня — в річницю проголошення незалежної Карпатської України в обласному центрі і в районах просвітяни краю, члени Молодої Просвіти, КУНу та інших патріотичних організацій відвідують братські могили Січових Стрільців 1914—1915 років, січовиків Карпатської України та убієнних більшовицьким режимом, де після панахид найчастіше під зверхністю єпископа Української Православної Церкви Київського Патріархату о. Кирила, співають січові та повстанські пісні.
Слава Україні! Героям слава!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment