ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД»

Закінчення. Початок у ч. 40

Петро БОЯРЧУК,
письменник,
лауреат премії імені Агатангела Кримського

У понеділок 19 квітня 1943 року ніщо біди не віщувало. Почався Пасхальний тиждень. Налаштовані на свято люди поспішали запорати всі нагальні роботи на весняних полях і належно підготуватися до Великдня. А що Надія Новосад (тоді — Павлова) разом із кільканадцятьма іншими молодими односельцями мусила іти на польський фільварок у село Скірче перебирати картоплю, то думала, що домашні справи залагоджуватиме ночами. Напередодні, знаючи про роботу в Скірчому, чотирирічного синочка Сашуню відправила зі швагром до своїх батьків у Михлин. У Красному Саду зосталися її чоловік Владислав Павлов і свекруха. Надія вміла в’язати светри, то у Скірчому “полячок-бригадир” на картоплю її “не поставив”, а сказав іти в хату в’язати светра його жінці. Ольга Надашкевич (тоді — Новосад) робила щось коло хати, син її В’ячеслав порався у хліві біля худоби, чоловік Платон із меншими синами Олександром та Миколою поїхали кіньми в поле. Була десята година. І ніхто не знав, що в цей час, обігнувши на автомобілях і мотоциклах польовими дорогами Красний Сад, поляки з німцями взяли його у кільце. Першими із красносадівців загинули чоловіки, які були на полях. Серед них і Платон Новосад. А скутих страхом двох Платонових синів нападники зв’язали, кинули на воза і повезли в село, у якому ні про що не здогадувалися.
Невеликими групами карателі рухалися селом, аби нічим його не стривожити. Зібравши разом п’ять сімей, загнали у клуню Володимира Павлова і тихцем стратили. Інших, ідучи з двору до двору, страчували у їхніх клунях. Заводили туди всіх, кого знаходили в хатах і на подвір’ях, наказували ницьма лягати на землю, тоді німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти орудували, хто багнетом, хто узятими       з-під хліва вилами. Німець, стріляючи, промахнувся, і мамина кров залила дівчинці голівку, а сама вона втратила при тому свідомість, це і врятувало тоді від смерті десятилітню подружку Галини Луцюк Галю Козик (у заміжжі — Вітюк). Ользі Новосад (Надашкевич) теж пощастило. Випадково побачила в сусідському дворі поліціянта, збагнувши, до чого ідеться, гукнула В’ячеславові, аби ховався, і сама ускочила до льоху, де в кутку за діжкою прикидала себе буряками. В’ячеслав укрився в хліві за дерев’яним жолобом. Обшукуючи господу, поляки їх не помітили. Закололи в клуні Ольжиних синів і Платонових батька й матір, на іншому осідку знищили в клуні Ольжиного дядька Андрія з жінкою та чотирма дітьми і подалися у двір до Адама Новосада (по війні — другого чоловіка Надії Павлової), якого в селі на той час не було, де і стратили всю його сім’ю. Що карателі нищать її село, Надія довідалася перед тим, як вони прийшли на фільварок, аби забрати решту красносадівців. Врятувалася тому, що до списку перебирачів картоплі “полячок-бригадир” її чомусь не вніс. Утекла в сусідні Уманці, звідти — у Линів (нині Локачинського району).
Знищивши красносадівців, упродовж наступних двох днів їхніми ж кіньми та хурами поляки вивозили в Анджеювку і на фільварки в Угринів та Скірче Горохівського нині району їхнє майно. “Ми думали, — свідчила колишня мешканка Михлина, нині — жителька Луцька Марія Данилівна Семків (у дівоцтві — Тивончук), що наш зять Владик їде, бо то його коні та й хура його. Але бачимо, — інші на хурі люди і хура нагружена так, як би хто кудись перевозиться. Поїхала на Угринів”. Активну участь (розповідала Ольга Надашкевич), взяли в мародерському розграбунку Красного Саду поляки з Марусі. Розбирали і вивозили навіть окремі хати й господарські споруди. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили. Невдовзі хтось поширив чутку (про це розповідала Галина Луцюк), що ліквідація Красного Саду була випереджувальним ударом, оскільки тамтешні “багатирі” начебто мали намір до ноги винищити Михлин і прибрати до рук його землі. Схоже, у такий спосіб карателі хотіли приспати самих михлинців. Бо не минуло багато часу, як почали репресії проти них. “Я пасла корову, — розповіла Галина Луцюк, — аж бачу, їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані було. Поляки у нашому селі попалили багатьох. Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили, всю цю вулицю, що тепер, ніби головна, спалили і з тамтого боку також хатів попалили багато. Ми від них у біженцях під Боремлем Рівненської області шість неділь були. Вернулись, — хати нема. Батько біля нашого згарища зіп’яв якусь буду і в липні 1943-го, на Петра й Павла, вже в ній сиділи”.
Влітку 1943 року, готуючи відплатні акції, українські повстанці здійснили попереджувальний напад на Марусю, де, зазначає “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, була “placowka samoobrony”. Однак інформує те саме видання, було “спалено лише кілька осель, ніхто не загинув”. А щодо повторного нападу упівців, який начебто відбувся 15 січня 1944 року і “спричинив 8 смертей”, то свідчення української сторони переконують, — вже після першого наскоку мешканці Марусі зі своєї колонії вибралися. Та й присутність у ній “пляцувки самооборони” суперечлива, позаяк все вказує на Анджеювку, що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її мешканці, повідомляє “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, “виїхали до Володимира-Волинського разом з евакуйованими німцями”. Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільні будівлі, в яких розташувалася “пляцувка”. У селі лишилося тільки двоє поляків, що їх сховав якийсь українець. А що червоні, прийшовши услід, звинуватили його у співпраці з німцями, то “Kresowa ksiega sprawiedliwych” уточнює: був членом польської самооборони і “mial zezwolenie na bron od Niemcow”. Кому служила та “самооборона”, якщо члени її мали від німецької окупаційної влади дозвіл на “bron” (зброю), запитувати не доводиться. І стає зрозумілішою одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту в цілому.

“ЯК ВІН ГОРДО СТОЯВ!”
Красного Саду сьогодні на мапі Горохівського району немає. Зусилля совєтської влади відродити 1945 року село, оселивши там українських переселенців із Польщі, виявилися марними. Не тримала їх тутешня земля, тому і вибиралися найчастіше до Луцька, Нововолинська, Сокаля, Червонограда. За винятком кількох осідків, що офіційно є михлинськими, тепер Красний Сад — на цвинтарі. І цвинтар, до якого веде вузенька полівка, невеличкий. Але зовсім не через те, що на час страти селу минуло ледь півстоліття, а тому, що все воно лягло в одну спільну могилу. І реквієм по ньому вмістився в одному короткому написові на пам’ятнику. Дерева стіною відгороджують могилу від усього світу, а від приспаної суспільної свідомості упродовж десятиліть відгороджувала трагедію села стіна тупого замовчування. Тому лише вітер утирав над нею гірку сльозу невиплаканої скорботи, коли 2003 року президент України Леонід Кучма та президент Польщі Лєх Качинський відкривали в селищі Павлівка меморіал і вшановували пам’ять поляків, які загинули в липні 1943 року внаслідок відплатної акції упівців. Вийшло, що і всупереч думці мешканців Волинської та Рівненської областей, яку напередодні було висловлено Леонідові Кучмі групою народних депутатів, українська тодішня влада, догоджаючи сусідам, вибачалася за той міжнаціональний конфлікт в односторонньому порядку. Так знехтувала світлу пам’ять про тих, кого знищили польські шовіністи, і спровокувала глуху незгоду західних українців і зачаєне продовження того ж конфлікту. Бо як немає кінця війні, доки не поховано останнього загиблого в ній солдата, так не може бути повного порозуміння між народами, поки не вшановано всіх жертв міжусобиці, що сталася в минулому.
“Мій перший чоловік Владьо — єден, Гриць, дядько мій, — два, Міхалечко — три, Судобець — штири, Василько — п’ять, Хотій — шість, Оксеня — сім, Касян — вісім…” — напружуючи пам’ять, Надія Новосад називала мені всіх, кого забрала того дня розстрільна чи тортурна смерть. Щоб не збитися з ліку, загинала старечі пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, і продовжувала рахунок знову з лівої руки. Скрушно хитаючи головою, бідкалася: “Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам’ятник, то всіх було 103, і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала скіко в кого дітей. А тепер все виходить 98. От удвох з Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого вже не забути. А вина їхня одна — українці. Потім казали, — була в селі організація бандеровців, то через те і німці з поляками на нього пішли, і совєти дивилися на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, як і я, про неї знали, але всі хотіли, щоби була Україна. За Україну, вважай, і згинули як теє дитятко в дев’ять місяців, так і той найстаріший, хто був там”.
Уболівання за Україну в очах совєтів було “українським буржуазним націоналізмом”, що його влада назвала “злісним ворогом українського народу”. Іще 1940 року в селах Красний Сад та Михлин були заарештовані як провідники місцевих ланок ОУН, і серед кількох тисяч інших волинян розстріляні 22—23 червня 1941 року в Луцькій в’язниці Онуфрій Павлов та Антон Тимощук. Відтак тавро націоналістичного стало для Красного Саду прокляттям і з поверненням совєтської влади 1944 року. Ще й через те, що дивом уцілілий В’ячеслав Новосад 1943-го пішов до Української Повстанської Армії. Хіба ж хто інший на його місці, будучи молодим і дужим, не вчинив би так само? Тим паче — в умовах війни? Кров розстріляного батька, попіл страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері волали про помсту. Тому, якщо пізніше поряд із гітлерівським окупантом не пощадив В’ячеслав і якогось поляка-поліціянта, найпершим суддею міг йому бути лише Бог. А що присягнув юнак боротися з усіма ворогами України так, як належало справжньому синові своєї Вітчизни, і боровся з ними відважно, то у Повстанській Армії з рядового вояка невдовзі виріс до командира підрозділу, за деякими даними — до надрайонного провідника. Свій останній бій група вояків УПА, яку очолював В’ячеслав Новосад (повстанське псевдо — Петрусь), прийняла в селі Угринів Горохівського району вже за совєтської влади. Енкаведисти заскочили її зненацька. Поранені командир та його заступник Антон Мельничук, родину якого поляки з німцями знищили 19 квітня 1943 року в селі Чорний Ліс, потрапили в полон. Їх стратила 7 січня 1945 року на ринковій площі поряд із замком Любарта в Луцьку совєтська влада.
1945 року привселюдні страти українських повстанців, яких сталінщина назвала прислужниками гітлерівців, були чи не в кожному західноукраїнському місті. Однак такої, як на Різдво 1945 року в Луцьку, либонь, не було ніде із часів незапам’ятних і не лише в Україні. Через те, що вірьовка, з якої енкаведисти зробили зашморг для В’ячеслава, обривалася, за різними свідченнями, один чи два рази, його страчували на очах у примусово зігнаних на площу лучан, зокрема й старшокласників-школярів та учнів педагогічного училища, і раз, і другий, і третій. Коли вірьовка обірвалася першого разу, натовп (розповідала мені 1992 року Марія Фіщук) полегшено зітхнув. Хтось пригадав, що навіть у Середні віки страчуваному на шибениці дарували життя, якщо обривалася вірьовка. Очікували, що так і станеться. Однак страту повторили. Знову і знову. І то вже була не страта, а демонстрація нечуваного садизму, яким комуно-більшовицька система сподівалася назавжди залякати місцеве населення, а відтак знищити в умах людських навіть думку про українську державність і державну незалежність.
“Є такі українці, — вголос міркувала Надія Новосад, — що не дбають за Україну, тіко дбають за гроші та вигоди для себе. А Петрусь і за життя своє не думав, а думав за Україну. Він, як перший раз обірвався, то ще здужав устати на ноги і “Україна мене не забуде!” крикнув. Ще крикнув: “Україна буде знати про нас правду!” І крикнув: “Слава Україні!” Моя сестра Марія там була, то бачила і чула”. Передсмертні слова повстанця, що пролунали 7 січня 1945 року біля замку Любарта в Луцьку, дійшли до наших днів з різними носіями. У різні роки, починаючи з 1992-го, я чув про них неодноразово. Від колишньої учениці педагогічного училища Марії Фіщук із села Зелене, від уродженця села Вербаїв Луцького району Олександра Сосіцького, а 2009 року — і від уродженки Михлина Марії Семків, які також здобували в тому училищі освіту, хоч невдовзі декому з них випала дорога в ГУЛАГівські табори Колими, а декому — в табори Мордовії. Чув не раз ті слова і від самої Ольги Новосад (Надашкевич). І завжди мимоволі звертав увагу на те, що повторюються вони без якихось значущих відмінностей, чим наче підтверджують, — що такими й були. А ось що написав про цю страту в повісті “Прожити і розповісти” (вийшла друком 1997 року) її свідок, колишній завідувач відділу редакції газети “Радянська Волинь”, нині патріарх української літератури лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолій Дімаров: “Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало “Сла…” повішеного чоловіка… Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком: “Слава Україні”. Як він гордо стояв! Як несхитний помер! Ні, не міг так померти бандит і грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те…”. А щодо “ситого, мордатого” старшини, котрий здійснював страту, наказуючи “Па-а-шол!” шоферові вантажівки, що слугувала за ешафот, зізнався: “За одне те веселе “Пашол!” я його залюбки повісив би”.

ЧОМУ Ж НЕ ЙДЕ АПОСТОЛ ПРАВДИ?
За роки української державної незалежності згадок про трагедію села Красний Сад опубліковано вже чимало. Але здебільшого — коротких. Як, наприклад, і в статті кандидата історичних наук Володимира Дмитрука про долю повстанця Петруся та повісті “Волинянин” народного депутата України Ярослава Федорчука. Низку фактів із історії Красного Саду наведено в науковому збірнику матеріалів ХХХІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася в Луцьку — Горохові у травні 2009 року. І зокрема — у вислідах михлинського вчителя Михайла Луцюка. Але, читаючи їх, мимоволі завважив, що є тут і поіменний перелік переселенців із Польщі, яких совєтська влада змушувала копати на красносадівських згарищах землянки та відроджувати село, і переліки тих, кого вивезли гітлерівці на роботу до Німеччини, а сталінщина — до Сибіру, хто поліг на фронтах названого Великою Вітчизняною відрізку Другої світової війни і хто “загинув від рук українських націоналістів”, але немає поіменного списку розстріляних і замордованих 1943 року красносадівців.
“У Красному Саду загинуло багато наших рідних, — говорила мені дочка Надії Данилівни Мирослава (у заміжжі — Якименко). — І в поминальні дні ми, окрім того, що їздимо до спільної їхньої могили, приходимо до Стели спалених сіл на меморіалі Слави в Луцьку. Але хіба то не знущання над справедливістю, що польське село Маруся, мешканці якого грабували й палили Красний Сад, на Стелі тій є, а на три місяці раніше разом із людьми знищеного поляками Красного Саду нема? Хіба то не глум над тими, хто коренем із Красного Саду, над українством і українцями?” Слухав її, а мимоволі зринали у пам’яті слова Тараса Шевченка: “І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде Апостол правди?..” Мабуть, через те і не йде, що приходить до тих, хто не забуває і не замовчує, а рішуче обстоює і захищає своє, відтак на ньому й утверджується?
Якось не хотілося, відповідаючи пані Мирославі, говорити про вже узвичаєний в Україні хохляцький синдром меншовартості, чиновницький конформізм та аж надто живучу звичку дивитися на нашу минувшину очима комуно-більшовизму, КДБ та окремих шовіністично налаштованих речників деяких сусідніх держав, як і окремих українофобів внутрішньої селекції. Натомість повідомив, що в березні 2009 року Волинське обласне товариство “Діти репресій”, підтримане Братством ветеранів ОУН-УПА Волинського краю та Союзом українок Волині, офіційно звернулося до Волинської обласної ради, щоб цю несправедливість усунути. Відповідь, яку було отримано, сповіщала, що питання розглянуте “на засіданні обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій”, відтак “передбачено на 2010 рік здійснити реконструкцію Стели спалених сіл на меморіалі Слави, куди буде внесено і село Красний Сад”. А додатково повідомляла, що “збирають матеріали… про трагічні події в селі Красний Сад” для публікації в одній із провідних волинських газет.
Однак 2010 року і до 9 травня, коли українці вшановують пам’ять жертв минулих лихоліть, назву села Красний Сад на згадану Стелу внесено не було. А нарис про трагедію Красного Саду, що зданий редакції названої у тій відповіді газеті на початку серпня 2009 року, не потрапив на її сторінки ні через місяць чи два-три, ні до 67-ї річниці трагедії, що минула 19 квітня 2010 року, ні до останньої декади сьогорічного травня. І вже другий рік лежить на якомусь складі новий пам’ятник, що його ніяк не збереться встановити на спільній красносадівській могилі Михлинська сільська рада. Усі ці факти свідчать про те, що трагедія з назвою “Красний Сад” триває. Зокрема і в душах людей, які хочуть бачити невинно знищене село належно вшанованим. А що державною владою навіть на рівні села, району та області не пошановані вони й досі, то чи треба запитувати, чому й дотепер за вчинену над ними розправу не попросили в українців ні прощення, ні вибачення поляки? І чому з такою нахабною певністю в тім, що їхніх дій ніхто не засудить, декотрі українофоби за нинішньої влади змогли організувати виставку під назвою “Волинська різанина”, брутально видаючи в ній за правду навіть відверту брехню?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

One thought on “ТРАГЕДІЯ ЗВЕТЬСЯ «КРАСНИЙ САД»

  1. Сергій ГУПАЛО

    До яких брудних методів вдається новітній моветон Петро Боярчук,видаючи себе за суперпатріота України,читайте мою статтю.

    Я ПОХВАЛИ
    НЕ ХОЧУ,
    МЕНІ ЗА КОЛЕГУ ПРИКРО

    Нема над головою бабуні, яка б напучувала:
    «На люди, дитино, виходь привітненькою
    і охайненькою. У них і своєї журби доволі…»
    Євген Сверстюк.

    Не обтяжуючи себе дослідницькою роботою в архівах (тільки не опрацьованих справ Олицької ратуші в Державному архіві Волинської області є 199 одиниць), заслужений журналіст України, письменник Петро Боярчук відчув себе пупом олицької землі в книзі «Про що мовчить стара Олика ». Прочитавши написане іншими, вирішив,так би мовити, кожному катюзі віддячити по заслузі. Стосовно мене він діяв за методом паска і пряника. Таке собі виховання на тлі українського патріотизму.
    I все це часто робить ніби не він, а саме містечко, яке все бачить. Кілька разів стара Олика і на мене добре глянула. Бо,наприклад, у своїх публікаціях порушував питання про перетворення замку Радзивіллів у своєрідний історико-культурний заклад,бо відкрив першого волинського журналіста Северина Сивицького, а в 2006 році в матеріалах ХVІІІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася у Луцьку та Олиці, заговорив про звертання литовського гетьмана Януша Радзивілла до Богдана Хмельницького і війська Запорозького(вже після Переяславської ради), «аби того ярма – гіршого поганської неволі –на себе не брали».
    Самому ж Петрові Боярчукові я чомусь муляю. Ось тільки не скрізь називає мене конкретно. Мої прізвище та ім’я замінив словами «рядки одного з волинських авторів», « звучать із відверто знущальним цинізмом слова одного із тих, хто, наче присвоячуючись до старої Олики своєю уважністю…». Помітити і впевнитися, як людина може присвоячитися до населеного пункту, напевне, Петрові Боярчуку допоміг доктор Фройд. Але ось для чого вдаватися до дурного тону – не називати мене? Це моветонство(моветон – поганий тон, манери й поведінка не прийняті в суспільстві; людина дурного тону) Петро Боярчук посилює перекрученням тексту, який цитує із моєї статті «Провінційне містечко як дзеркало ущербної ментальності», надрукованої більше семи років тому(«Дзеркало тижня» за 3 серпня 2002 року). Ось в першому розділі своєї нової повісті-хроніки Петро Боярчук погоджується, що часто в Олиці за національною ознакою чисельність українців переважали представники інших націй,зокрема євреї. І тут йому поперек горла стає моя стаття. Петро Боярчук ,ніби прикинувшись дурником,вдається до цитування . Здається, погодившись із моїми словами, що Олика стала « місцем перехрещення поглядів багатьох народів – литовського, польського,австрійського,єврейського,російського…», додає: «але, випливає з написаного, не українського, бо українців начебто «тут було лише кілька десятків». Далі було ще не те. Про те, що я з відвертим цинізмом , виходячи із Боярчуківської патріотичної пильності, вирік. То що ж?
    Петро Боярчук цитує рядки моєї статті: « В наш час, коли історія і на місцевому рівні переписується по-новому… здійснюються відчайдушні намагання розшукати в Олиці корені націоналістичного руху». Ці три крапки – не мої, Петро Боярчук ніби вказує на скорочення тексту, а насправді короткою автоматною чергою стріляє в неугодного. Петро Боярчук вирішив приховати від читача суттєве, а тому я змушений спотворений уривок навести повністю. У мене було : « Нині, коли історія переписується по-новому і на місцевому рівні, згадуючи минуле, не обходяться без брехні. Пишуть тільки про діяльність української «Просвіти», хоча в міжвоєнний період ця громадська організація була дуже слабенькою, порівняно з такими міськими об’єднаннями , як «Спілка дрібних купців», «Тарбут», «Сіоністська організація».І це не дивно, бо українців тут було всього кілька десятків. Фінанси, влада і вплив перебували в руках євреїв та поляків. Що вдієш – це історія, що, як відомо, умовного способу не має. І все ж таки робляться відчайдушні спроби відшукати в Олиці коріння націоналістичного руху».
    Як бачимо, я веду мову про осмислення міжвоєнного періоду історії Волині—1921-1939 роки. Ймовірно, у Петро Боярчука міжвоєнний період вкладається в якісь інші часові рамки? Але ж у автора книги є й інші проблеми. Ніби заперечуючи мені, як приклад коріння(?) націоналістичного руху наводиться арешт оличан– членів Української Революційної Організації (о Боже!) у 1948 році. Судили хлопчаків та юнаків,як це часто траплялося в ті роки, за нізащо. Бо вони нічого не зробили загрозливого у напрямку зради радянської батьківщини. Ніяких доказів, що така організація діяла, у Петра Боярчука немає. Є свідчення, що видавалися членські квитки з тризубами. Але якщо ж діяла така організація, то що вона зробила? Чи є записи про це в особових справах засуджених?А чи була ця організація націоналістичною? Адже у назвах слова «революційний, революційна» часто-густо використовували бульбівці та їхні послідовники, а прихильники Тараса Бульби-Боровця ніколи українським націоналістами не були. Як не крути, а всім добре, що у міжвоєнний період в Олиці процвітав комуністичний рух.
    Хоча гірко і прикро, але в міжвоєнний період на героїчній волинській землі Олика постала ніби місто-мутант, в котрому дуже мало було українського духу. Архівні дані Державного архіву Волинської області(ДАВО) свідчать, що за результатами перепису, проведеного з 20 березня по 4 серпня 1923 (справа № 15, опис 1, ф.140), в Олиці мешкало 2777 жителів, із них 149 росіян, 15 чехів, 2480 євреїв, решта – інші(українці, поляки, німці, білоруси). Ось звідки взялося моє міркування, що українців тоді в Олиці було кілька десятків. Після розстрілу єврейського населення Олики в 1942 році в містечку мешкало всього 104 особи . Ось звідки у багатьох виникає справедлива думка, що Олика була єврейським містом, звичайно, на українській землі.
    Скажіть, хто із читачів дізнається, що саме мене цитує Петро Боярчук , коли він з якогось «раболіпного» переляку не вказує мого прізвища, чим не тільки порушує закон про авторське право, а закони елементарної етики. Читач не знатиме, а ось, мовляв, Сергій Гупало нехай знає, що його легко можуть змішати з лайном. Напрямок такої підлості закономірний –«галганом» і татар-зіллям комусь зацікавленому покластися під ноги. Щоб якусь премію відхопити?
    І в той же час Петро Боярчук обговорює недостойну поведінку графа Льва Вітгенштейна, котрий через 2 роки після смерті дружини нібито подарував сімейні коштовності княгині Суворовій, коло якої упадав. І знову йому муляє Сергій Гупало – бач,написав, що після смерті дружини Стефанії Лев Вітгенштейн «в спокої і тиші шукав душевної рівноваги», бо «єдиною розрадою» для нього були «маленькі Марія та Петрик»… А що Петро Боярчук хотів? Щоб молодий багатий чоловік холостякував до старості чи аж до смерті? Як правило, у вищому світі після смерті чоловіка чи дружини уникали розваг, любовних пригод тільки протягом одного року. Граф Лев Вітгенштейн цього дотримався.
    Але не це головне. На 76 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петрові Боярчуку знову чомусь світ заступив саме я : « Відтак, заперечуючи правила майорату, яких не заперечував навіть імператор, Гупало висловлює думку про те, що саме Вітгенштейн мусив би бути «справжнім власником Олики»… Як же я насправді «висловлював думку»? У статті «Олика – родинне гніздо князів Радзивіллів», яку використовує Петро Боярчук , я писав: «Після смерті Домініка Олику передали у власність представнику іншої лінії Радзивіллів Антонію. Причина була не в причетності Домініка до війни проти царя, а в тогочасних законах, які передавали спадщину лише по чоловічій лінії. Таким чином, Стефані не могла отримати Олику у власність, але тут вона мала свою частку .Але Петро Боярчук вдає, що не бачить цих рядків і чомусь перестрибує до статті «Князі Вітгенштейни: забутий батько і невідомий син», котра була надрукована на три роки раніше попередньої.
    Це ж треба вміти так цитувати, поставивши в одне своє речення два моїх словосполучення із різних текстів і не бачачи основного — що я все ж не заперечую правила майорату! Чого ж не вистачає Петрові Боярчукові? Освіти? Журналістського і письменницького досвіду? Чи просто совісті?
    Перестрибнувши з одного тексту в інший, Петро Боярчук знаходить зачіпку. В колишній моїй статті написано: «І відповідно до тодішніх законів(оскільки Домінік синів не мав) спадщина була передана не дочці, а родичу з іншої лінії Радзивіллів – Антонію, сини якого Вільгельм та Богуслав замовчували ім’я Стефані, доклали зусиль, аби відходило в небуття славне ім’я Льва Вітгенштейна, по суті, справжнього власника Олики. Тож невипадково дотепер вважається, що Оликою до 1939 року володіли лише Радзивілли».( До речі, стаття написана у 2001 році, коли я ще не знав, що у князя Домініка Радзивілла був дошлюбний, так би мовити, незаконний син Олександр, котрий не мав права отримати батьківську спадщину).Від себе додам, що я невипадково виділив вставне словосполучення «по суті». Адже його значення Петро Боярчук вдає, що не розуміє.
    «Україна, по суті, втратила перспективи державного контролю над газотранспортною системою»,– заявив Президент України Віктор Ющенко 11 червня 2009 року. «По суті, це наша національна Нобелівська премія в галузі літератури і мистецтва…» — якось в газеті «Україна Молода» про Національну премію імені Тараса Шевченка висловився Микола Жулинський. Як бачимо, за допомогою вставного словосполучення висловлюється емоційне ставлення, суб’єктивне міркування, а не юридичне, словосполучення несе у собі порівняльну ознаку, його можна замінити синонімічними словами «ніби, немов». І ми знаємо, і сам Віктор Ющенко знає, що насправді Україна перспектив держконтролю над газотранспортною системою аж ніяк не втратила, а Микола Жулинський про найвищу премії в нашій країні говорить образно, порівнюючи, без якоїсь задньої думки перейменувати Шевченківську премію на національну Нобелівську. І навіть затяті вороги цих відомих в Україні людей не дозволяють собі того, що дозволяє Петро Боярчук, – на тлі подібних висловлювань розвивати комусь вигідну маячню.
    А далі було ще не те. Виявляється, Петро Боярчук вміє цитувати не тільки мене, а й привидів. На сторінках 59-60 своєї книги він говорить про полеміку на білоруському сайті зі мною якогось невідомого. Насправді йдеться про академіка Євгенія Жмакіна із Нижнього Новгорода , котрий у своїй книзі «Секреты империи Бенардаки»(стор.22-23) критикував мене нібито за недоліки у статті «Провінційне містечко…», одначе сам потрапив у халепу, бо заговорив зовсім про іншого князя Михайла Радзивілла. Того що народився майже на століття раніше, ніж той, про котрого вів мову я! Про це неподобство я писав у волинській газеті «Відомості.ua» 8 травня 2008 року . І цитує Петро Боярчук не когось іншого, як Євгенія Жмакіна – явно не білоруського популяризатора роду Радзивіллів. Тож не зміг я відшукати в Інтернеті , хто із білоруських популяризаторів зі мною полемізував. Я знаю, що подібний «полеміст» є у Росії(http://libnn.ru/content/blog category/0/56/10/450/ ). Князь Михайло Радзивілл( 1870-1955), старший брат останнього власника Олики Януша Радзивілла, цікавий не тільки для російського академіка Євгенія Жмакіна, а й для українського журналіста й письменника Петра Боярчука. Шкода, що Петро Боярчук використовує примітивні методи російського дослідника. На 59 сторінці повісті-хроніки Петро Боярчук глузує, що я у своїй художній повісті «Привид замку Радзивілл» назвав почуття князя до Марії щирими і найвищим смислом життя. Адже «в якісь із газетних публікацій той же Гупало раптом заговорив про цілком меркантильні Михайлові інтереси». По-перше,Петрові Боярчуку відомо, що повість написана від статті на два роки раніше,коли мені чимало фактів із життя князя не було відомо. По-друге, як можна ставити вимоги до художнього твору такі,як до дослідницької статті? Мислення Петра Боярчука — мислення не журналіста і письменника, а затюканої бабці із забутого Богом села.
    Дійсно, пророчі слова нашого Кобзаря: «Якби ви вчились так, як треба…».Багатьом відомо, що Іван Мазепа в Олександра Пушкіна в поемі «Полтава» здатний на великі вчинки не тільки в ім’я кохання, хоча в статтях російський поет українського гетьмана називав злочинцем і т.д. Той же Олександр Сергійович зовсім по-різному змалював Петра І в «Полтаві» та «Мідному вершникові».А геніальний твір «Моцарт і Сальєрі» Олександр Пушкін написав на основі плітки,що тільки через десятки літ стала легендою. Уявляю, яка б заварилася катавасія, коли б Петрові Боярчуку раптом забаглось звіряти з дійсними фактами твори Василя Кожелянка чи Віктора Пелєвіна, а чи «Московіаду» Юрія Андруховича. А скільки відмінностей від реальних фактів у творчості Генрика Сенкевича? То що – він не гідний Нобелівської премії? Візьмімо хоча б роман-хроніку Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Полковник Сомко не міг бути нареченим Лесі Череванівни, оскільки насправді він був жонатий, а Васюта Золотаренко у 1663 році був молодим чоловіком,а не дідом. Тобто, таке об’ємне поняття як історична правда та художній вимисел для заглибленого в олицький грунт Петра Боярчука – terra incognita.
    На жаль, Петро Боярчук взяв приклад з академіка Євгенія Жмакіна і вирішив принести читачам ще один міф – про орла на картині Юзефа Пєшки. Цей могутній птах нібито символізує відродження Речі Посполитої. Насправді ж Теофілія Радзивілл зображена не «в образі міфічної сестри і дружини Зевса Гери»,як пише Петро Боярчук, а в образі Геби – доньки Зевса та його дружини Гери. Як відомо, Геба – богиня вічної молодості. Але страшно не так це, як те, що Петро Боярчук утверджує у своїй книзі новий міф.
    Впевнитись у тому допомогла, можна сказати, випадкова моя обізнаність з міфом про Гебу. У студентські роки прекрасні лекції з античної літератури мені довелося слухати у славетної Ази Тахо-Годі. Чомусь тоді богиня Геба запам’яталась, а невдовзі я написав вірш «Нагорода Геби», що згодом увійшов до моєї поетичної збірки «Світанки над Західним Бугом».З того часу якось мимоволі все мене цікавило, що стосувалося Геби . Так само, як тепер цікавить все незнане про могутній рід Радзивіллів. І ось влітку року 2009, будучи на заробітках у Польщі, відвідав я неподалік Кракова у містечку Неполомиці королівський замок, а в ньому — картинну галерею творів польських художників ХІХ століття. Там мене дуже зацікавив портрет Теофілії Радзивілл, твір Юзефа Пєшкі. Я запам’ятав, що дружина Домініка Радзивілла на ньому зображена саме в образі Геби, а не Гери. І тому, коли потрапила мені до рук книга Петра Боярчука, у мене з’явилася сумна думка, що пішла до читача наступна фальшивка. Аби впевнитись, чи не підвела мене пам’ять, за кваліфікованою допомогою я звернувся до працівників музею королівського замку в Неполомицях, надіславши їм копію портрета, під котрим Петро Боярчук написав, що це дружина Домініка Радзивілла зображена в образі Гери. Відповідь не забарилась. Ось оригінал короткої характеристики твору , про якого йде мова: « Jozef Peszka .”Portret Teofili Radziwillowej jako Hebe”, olej na plotnie powstaly w 1807 roku. Teofila z Morawskich Dominikowa Radziwillowa (zm. 1828), promo voto Starzenska- druga zona Radziwilla, ordynata nieswieskiego, kleckiego, olyckiego. Przedstawiona jako Hebe». Доказом моєї правоти є також справжні підписи під картиною Юзефа Пєшкі на сторінках, котрі можна побачити у всесвітній павутині: http://www.pinakoteka.zascianek.pl/Peszka/Index.htm(portret
    Про що ж тоді «міфолозував» Петро Боярчук? З якої картини він робив фоторепродукцію для своєї книги?
    Вслід за академіком Євгенієм Жмакіним волинянин Петро Боярчук утверджує міф на тлі патріотизму, в даному випадку — польського. Нині я з упевненістю можу сказати, заперечуючи фальшивку Петра Боярчука, що на картині Юзефа Пєшки Домінік Радзивілл не міг почуватися орлом, і ця сильна та могутня птиця не могла символізувати відродженої Речі Посполитої. Не було і не могло бути такого задуму в художника. Насамперед тому, що придворний художник Радзивіллів у своєму творі не був оригінальним, а всього лиш епігоном. Вже до нього були відомі портрети осіб жіночої статі, що належали до вищого світу. В образі Геби увіковічнив герцогиню Орлеанську Жан-Марк Натьє,княгиню Катерину Долгоруку– Йоганн Баптист Лампі Старший, Анну Пітт – Луїза-Елізабет Віже-Лебрен, той же Джошуа Рейнолдс намалював «Портрет місіс Мастерз в образі Геби». На всіх цих картинах молоді жінки зображені з чашами і з орлом Зевса. В часи, коли в Несвіжі творив Юзеф Пєшка, добре були відомі і скульптури Геби таких митців, як Бертель Торвальдсен і Антоніо Канова, не кажу вже про «Іліаду» та вірші Джона Кітса. Тобто, орел у мистецьких творах – ніяк не символ незалежності Речі Посполитої. Та й Домінік не міг себе почувати цим грізним птахом, бо якщо сам був дилетантом в античному мистецтві, то освічений Юзеф Пєшка добре знав, що Геба з чаші годувала Зевсового орла. Саме того,що завдаватиме неймовірних мук Прометею, коли клюватиме його печінку. Оскільки Геба , як свідчать твори античної літератури, вийшла заміж за Геракла, то Домінік Радзивілл міг почувати себе саме цим грецьким героєм. Або ж Прометеєм… «Ты скажешь: ветреная Геба,// Кормя Зевесова орла,//Громокипящий кубок с неба,//Смеясь, на землю пролила!»–писав у хрестоматійному віршеві «Весняна гроза» Федір Тютчев.
    Завдяки творчості Тараса Шевченка кожний національно свідомий українець знає, що Прометей – символічний образ нескореного народу. Леся Українка називала нащадками Прометея всіх борців за волю. Зрештою, вона й сама відома як дочка Прометея. В той же час Тарас Шевченко у повісті «Мандрівка з приємністю та й не без моралі» образ Геби використовує для посилення іронії. Так він називає то прислужницю в жидівській корчмі, то соромливу червонощоку чорноброву дівку Параску, яка весь час підносить до столу напої та страви у застіллі лікаря й агронома Степана Прехтеля, в котрого гостював. Шевченківські Геби зовсім не схожі на богиню з античної міфології і , звісно, частують не нектаром та амброзією.
    Та підемо далі – вслід за Янушом Радзивіллом(стор.101—102). І тут Петрові Боярчуку я не даю дихати. Бач, написав, що його арештували в 1939 році місцеві комуністи за допомогою міліції, функції якої виконувала олицька Червона гвардія!
    О-о-о-у-у! Петро Боярчук впевнений, що я недооцінив авторитету власника містечка, «бо заарештувати князя олицькі комуністи усе ж не наважились».Цю справу нібито звершило не що інше, як могутнє НКВД. Петро Боярчук вірить не мені, а невістці Януша Радзивілла Ізабеллі Радзивілл, спогади якої поміщені в книзі Марека Міллєра «Аристократія». Кому вірити – його справа. Але ж для чого підштрикувати мене? Невже Петро Боярчук подумав,що факти арешту Януша Радзивілла я висмоктав з пальця? Як все відбувалося, описано в матеріалах Державного архіву Волинської області ( ф. Р – 1261, опис 1,спр.79),де поміщено,до речі, свідчення всім відомого в Олиці секретаря районного комітету КПЗУ Андрія Жовтянського. Так що можу з впевненість повторити: «…При конвої до машини і посадки сім’ї його(Януша Радзивілла) службу ніс Чухилевич Т.К. з підрозділом Червоної гвардії».Архівна справа стверджує, що під час арешту Януша Радзивілла саме представник якогось «особого» відділу(можливо, місцевого НКВД) був другорядною і пасивною особою. А ось увірватись у княжі покої дозволили собі якийсь Антон Мурашко і підрозділ місцевої Червоної гвардії… В цій ситуації я більше вірю архівним документам,як більше вірив і в інших випадках. Саме архівам однаково, яка надворі політична погода і яка в Олиці влада.
    Архіви – це документи, а що спогади… Вони різні бувають. Але серйозні дослідники спогади ставили на другу сходинку після архівних документів. Не секрет, що часто одні й ті ж особи про одне й те ж по-різному згадували у своїх спогадах, залежно від політичної кон’юнктури та власної безпринципності. Просто вірити на слово і писати про це, як про історичну правду – ризикована справа. Чи багато хто захоче про себе чи рідних розповідати щось зле ? А через копу років багатьом чомусь хочеться хоча б на словах довести, що зробив у прожитому щось героїчне, а то й пофантазувати через старість. Це життя, і від цього нікуди не дітись…З написаного Петром Боярчуком у повісті-хроніці випливає, що й олицькі комуністи любили й поважали Януша Радзивілла. Але ж вони ,члени осередку Якова Лучинського, підпалювали його скирти і після арешту поліції заявляли, що зробили це з ненависті до власника Олики, «ката пролетаріату»(ДАВО, ф.140. оп.1,спр.111).Під час ярмаркових страйків та інших акцій Януш Радзивілл олицьких пролетарів неодноразово заспокоював за допомогою поліції, і не тільки місцевої.
    Не знаю нині сущих людей, котрим повірив Петро Боярчук, але ось Тадей Булгарін – зовсім не та людина, якій можна вірити. Через його творчість , на жаль, і на Волині з’явилися «усомнівшієся Макари». На 72 сторінці книги «Про що мовчить стара Олика» Петро Боярчук засумнівався в загальновідомому: що Домінік Радзивілл свою майбутню дружину Теофілію виграв у карти. Це трапилося, бо Петро Боярчук повірив Тадею Булгаріну, який писав, що молодий князь в карти не грав, але досить часто оплачував програші своїх друзів. Прикро, що полінувався Петро Боярчук прочитати «Спогади» Тадея Булгаріна, а процитував вже процитоване тим же Костянтином Тарасовим.
    Пам’ятаєте, як переслідували Олеся Гончара за «Собор»? Та ж ситуація : не читав, але засуджую… Насправді ж Тадей Булгарін пише про те, що Домінік Радзивілл не грав у карти лише протягом тих кількох днів,коли він приїхав по 300 червінців, котрі його батькові був винен опікун Домініка. Тадей не мав ніяких доказів про борг,але гроші отримав, а тому неймовірно зрадів, що так пощастило. А тому з приводу і без нього надмірно захвалював молодого власника Несвіжа та Олики. А в Петра Боярчука склалося враження, що Домінік Радзивілл зовсім не грав у карти. Грав – та ще й як! Та й Теофілія не відставала, вона навіть курила люльку, могла управляти четвіркою запряжених коней, верхи заїжджала прямо у княжі палати(спогади друга Францішка Гаєвського, друга князя Домініка). Невже Петро Боярчук не знає, що посилатися на Тадея Булгаріна, навіть говорячи про коней(стор.149), явно не переконливо? Не тільки тому, що він зрадив ідеали незалежності Речі Посполитої, яким залишився вірний князь Радзивілл.
    Вся творчість і життя українофоба Тадея Булгаріна – суцільна афера. Випросивши в російського імператора прощення за те, що воював під прапором Наполеона, він став всім відомим негідником. Редагуючи журнал і газету,як співробітник політичної поліції (3 відділення) весь час писав доноси на письменників,передових людей. Удостоївся репутації безпринципного журналіста і письменника, котрий за гроші і певні імператорські нагороди міг зробити будь-що . Це йому належить ідея так званої низькопробної масової літератури, коли головним для письменника постає не якість твору, а як заробити на писанині побільше грошей ; саме йому належить ідея,що української мови немає, а є тільки українське «нарєчіє», котре ось-ось помре, а тому у рецензіях насміхався з Тараса Шевченка, вимагав від нього писати тільки російською мовою. А скільки неприємностей Тарас Шевченко,Микола Гоголь та Олександр Пушкін мали через Тадея Булгаріна! А яку він написав підступну рецензію на «Кобзар» Тараса Шевченка! Якби Петро Боярчук прочитав роман «Мазепа» цього автора, то ,напевне, не одного дня плювався б і не захотів би більше цитувати Тадея Булгаріна. Якщо ж захоплюватися творами та спогадами українофоба Тадея Булгаріна, то можна ще не такі написати нісенітниці, як Петро Боярчук. Тож – все ж те: якби ми вчились так , як треба…
    Щоб штрикнути Сергія Гупала на 120 сторінці своєї книги, « олицький апостол» Петро Боярчук згідний використати й інших українофобів. Наприклад, тих, що широко цитував із «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». Виявляється, до розстрілу олицьких євреїв був причетний фашист Макс Таубер. Ну і що? А те що з боку Петра Боярчука відразу миттєва реакція: «Сергій Гупало в одній із публікацій назвав його Максом Габером».А звідки Петро Боярчук взяв, що саме його я назвав Максом Габером? Я мову вів про шефа окупаційної адміністрації Олицького району, якого зафіксовано в архівних документах(див. ДАВО, ф. Р-66,оп.4,спр.14), а про кого мову вели автори в «Memorial…»? Чи не могло бути в Олиці двоє фашистів на ім’я Макс? Могло. Якщо ж Петро Боярчук більше, ніж мені, вірить авторам цього єврейського збірника навіть в таких деталях, то чому не вірить, що олицьких євреїв розстріляли не гітлерівці, а українці? Адже саме такою брехнею сповнені деякі спогади колишніх мешканців Олики(наприклад, Берла Гала), надруковані в «Memorial Book of the Community of Olyka(Ukraine)». А якби й трапилася з мого боку прикрість – елементарна друкарська описка? Та чи мало подібних недоліків у книзі «Про що мовчить стара Олика»? На сторінці 74 зазначено, що Домінік Радзивілл народився у 1768 році, а на сторінці 144 під світлиною , на якій доктор фізико-математичних наук Віктор Жовтянський, зазначено, що це Андрій Жовтянський, під фоторепродукцією картини Юзефа Пєшки написано, що Теофілія Радзивіл зображена в образі сестри та дружини Зевса Гери(насправді художник її змалював у образі Геби, доньки Зевса та Гери), той же сумнозвісний Тадей Булгарін у Петра Боярчука — то Фадей Булгарин, то Фаддей Булгарин, останній ординатор Олики у нього Януш-Фердинанд, хоча насправді це був Януш-Францішек, верховний жрець Литви Лідзейко, а не Ліздейко. Ківерцівську районну газету Перто Боярчук називає «Вільний шлях», хоча вона має назву «Вільним шляхом».
    Звичайно, з мого боку отак, здавалось, колезі по перу тицяти гидко. Але як не вимазатися лайном, у яке мене втягнули? А ще шанувальник української мови і «новітній апостол» «Петро Боярчук збагачує рідну мову такими ось cловами і словосполученнями : десь інде, здвиг декабристів, цементно-бетонний монумент, відміна секвестру(замість скасування), крайка полотна, панцерники(а не танки), властувати, присвоячуючись до старої Олики, учбові кібуци, у цьому зв’язку, галганом(галган – нероба, гультяй, діалектне слово, котрого в Олиці ніхто не знає) кластися під ноги, несумнівний патріот, чиновний(а не чиновницький) умисел, паляли навмання,будівничі(замість будівельники), вибачився, пістолетна куля в потилицю з руки есесівця…А які речення вивершує! Ось про те, як ледь не з’явилася легенда через помилку білоруського популяризатора роду Радзивілла. Що ж то за легенда? Ось вона.(«Рудоволосе бісенятко» – це Марія Бенардаки, кохана князя Михайла , брата Яноша-Францішка Радзивілла). «Цього разу – про любов «рудоволосого бісенятка» , що пережила саме «бісенятко», щоби продовжити життя «блискучого князя» і несумнівного патріота Польші Михайла-Гедеона Радзивілла від року 1778, коли він народився, ген аж до року 1955, коли помер Михайло Радзивілл, син Фердинанда». Ви щось зрозуміли? Я теж – ні…Або ж : «Обидва кургани були пам’ятниками без суду і присуду розстріляним 22-23 червня 1941 р. енкаведистами в Луцькій тюрмі сельчанам».
    Що ж пережило Марію Бенардаки – легенда чи любов? Подібних речень у книзі Петра Боярчука не злічити. Але для автора головне правильно сказати не фонетично, синтаксично, стилістично – а політично. А чого варте образне мислення з допомогою набридливого «вимальовування трикутника»? Невже прямолінійний Петро Боярчук не знає інших геометричних фігур? Чи не тому з’явилися у нього школярські твердження, що Януш Радзивілл не міг бути агентом НКВД, бо він не давав підписки про співпрацю, не отримував за це грошей, а навіть був заарештований у 1945 році. А чому заарештували інших агентів, або ж — керівника легендарної розвідгрупи «Червона капела» Леопольда Треппера, котрий справно виконав завдання, удостоївся генеральського звання і високих нагород? Леопольд Треппер не тільки не отримував коштів з Москви, а й сам заробляв,займаючись бізнесом разом зі своїми розвідниками, і навіть відправив чимало грошей в Токіо для Ріхарда Зорге. Однак далі не варто розгалужувати думки. Це вже тема окремої статті і стосується мене меншою мірою, аніж вище викладене.
    Прикро, що так виходить: витрачаєш час і зусилля, не очікуєш ніякої підлості, окрім хіба що якоїсь підказки чи помочі від старшого за віком і досвідом колеги, а у відповідь– відро помиїв. І народжується не співпраця на ниві краєзнавства, а тільки одна тема, яку мусиш пропрацювати,на кшталт: «Моветонське цитування як спосіб переписування історії». Коли б присікувався до мене якийсь графоман, то Бог з ним, але коли це робить талановита людина – Петро Боярчук, це наводить на сумні роздуми. Бо всі його потуги стосовно мене – мильні бульки, а вигадані «напівроманічні» сюжети – мильна опера. Хоча в цілому книга «Про що мовчить стара Олика» мала високу ціль—розкласти на полички написане іншими,показати де правда, а де брехня. Та вийшло дмухання в дудку, а не мелодія. Напевне, інструмент виявився чужим .
    Звичайно,повість-хроніка «Про що мовчить стара Олика», як і вказано в анотації, — корисний посібник для краєзнавців,вчителів історії та інших шанувальників нашої минувшини, але насамперед в тому плані, як не потрібно цитувати інших, пишучи історію,як не треба створювати міфи самому, розвінчуючи міфи інших, як не треба бачити смітинки в чиємусь оці… А хтось каже що подібне – це полемічність автора…
    Так склалося, що 10 травня 2009 року,коли тільки-но книга Петра Боярчука була здана на виробництво у волинському видавництві «Надстир’я» , я написав вірш. Ось він.

    У мить важку тулитись до мистецтва
    У мене визрів тихий план.
    До муз як до конкретних жон приперся.
    Чи пан тепер я, а чи графоман?
    Багато маю хутірців і станцій.
    Не йду між крапельками, через ріки йду
    І знаю більше стансів, ніж інстанцій.
    А мій колега – дмухає в дуду.
    Його життя також приворожило –
    Він зачарований, як нелинь-дуб, в лайні стоїть.
    Така ось кров в козацьких наших жилах:
    Коли біда – пускати бульки з мила,
    Хоча би так ударити своїх.

    Повторюючи вслід за Леонідом Кравчуком «маємо те, що маємо , Петро Боярчук подає це як перший урок школи,що її можна назвати як олицькою, так і всеукраїнською . Але чи варто йому позичати й інший «досвід» Леоніда Макаровича — ходити, бігати, вигинатися між крапельками?
    Як бачимо,поезія може багато передбачати. У житті, у краєзнавстві і справах мистецьких, за які ми маємо відповідати. І проста людина, і лауреат різних премій.

    Сергій ГУПАЛО.

    м. Ківерці Волинської області.

Leave a Comment