ІЗ ПІСНЕЮ І СЛОВОМ

Олексій РОВЕНКО,
краєзнавець,
Івано-Франківська обл.

Село Радча, що неподалік від обласного центру Івано-Франківська (колишнього Станіслава), має давні просвітянські традиції. Ще 1909 року тут було засновано читальню “Просвіти”. У різні часи чимало талановитих людей сприяли зростанню культурно-освітнього рівня й національної свідомості радчан. 1900—1902 рр. парохом села був отець Еммануїл Січинський — двоюрідний брат відомого композитора і диригента. Він організував тут драматичний гурток, кооператив “Український торговий дім “Надія”. Часто до Радчі приїздив з аматорськими хорами і сам Денис Січинський. Добру згадку про себе залишив священик села Радча Нестор Киселевський, який був активним учасником читальні “Просвіти”. Його зять — о. Остап Стернюк (брат владики І. Стернюка) створив 1926 року церковний хор, у якому одинадцятирічним хлопчиком почав співати герой нашої розповіді — Василь Іванович ШИПТУР.
В. І. Шиптур народився 17 лютого 1915 року в с. Радча Станіславівського повіту (тепер Тисменицького району) що в Галичині. Закінчивши 5-класну школу в рідному селі, він, маючи 12 років, навчається в дяківській школі в Станіславові при катедрі собору (тепер катедральний собор Святого Воскресіння). Тут він відвідує співочий гурток, а також навчається сольного співу та гри на мандоліні. Вже в 14-річному віці організовує при читальні “Просвіти” у рідному селі співочий гурток. Ще й сьогодні пам’ятає Василь Іванович перший виступ співочого гуртка на сцені. То був концерт-посвята 115 річниці з Дня народження великого Кобзаря 1929 року.
У ті часи ювілеї Т. Г. Шевченка святкували повселюдно в Галичині. А ще згадує старий просвітянин фестини, свято Івана Мазепи. І в цих урочистих імпрезах брав участь чоловічий співочий гурток під орудою Василя Шиптура. До репертуару гуртка входили такі твори: “Заповіт” в обр. К. Стеценка, “Засвіт встали козаченьки”, “За рідний край”, “Ми йдем вперед”, “Ой видно село” та багато інших народних пісень. Поруч із співочим діяв і драматичний гурток, яким теж керував Василь Шиптур. Ці гуртки славилися на всі навколишні села своїми виступами. Особливу популярність серед селян мали виступи драматичного гуртка. Як згадує Василь Шиптур, великий успіх мали вистави “Степовий гість” Б. Грінченка, “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” М. Старицького, “Украдене щастя” І. Франка, “А молодість не вернеться” та інші класичні твори.
1937 року, щоб зібрати гроші на побудову нової читальні, Василь Іванович Шиптур організовує хоровий колектив, який, колядуючи і виступаючи з концертами по навколишніх селах Станіславівського повіту, збирає чималі кошти на будівництво Народного Дому (нині Будинок культури). І вже 1938 року хор, маючи велику програму, стає відомим на всю Станіславівську округу. Цей рік, як говорить Василь Шиптур, вважається початком народження славетної в майбутньому чоловічої хорової капели.
Настає 1939 рік… Галичина входить до складу Української РСР. Ліквідовують усі національно-патріотичні громадські організації. Проте хоровому колективу дивом вдалось уникнути репресій. Характерним є той факт, що навесні 1941 року радчанський хор під орудою Василя Шиптура бере участь у республіканському огляді сільської художньої самодіяльності і, навіть, завойовує право виступу в Москві на Виставці досягнень народного господарства. Але почалася війна…
31 липня, 1 і 2 серпня 1942 року громадськість Львова і всієї Галичини відзначала 100-ті роковини від Дня народження Миколи Лисенка. До цієї дати були приурочені Перший крайовий конкурс хорів у Галичині й Свято української пісні. Спочатку проводилися повітові та окружні огляди, в яких взяли участь 450 хорів із Галичини, Лемківщини і Посяння. Серед 26 колективів, що ввійшли до фінального конкурсу у Львові, був і чоловічий хор села Радчі. Журі, до складу якого входили професори Северин Супрун, Євген Козак, Микола Колесса, доктори Василь Барвінський і Зеновій Лесько, схвально оцінили виступ радчанського хору. В “Альманасі Першого крайового конкурсу хорів у Галичині у 100-річчя народин М. Лисенка”, що вийшов у Львові 1943 року, зазначено: “Члени журі були заскочені (вражені — О.Р.) високим мистецьким рівнем сільських хорів. Усі хористи в сталевих сіряках (хор с. Радча — О. Р.) знову захоплюють публіку”.
У повоєнний час Василь Іванович Шиптур, працюючи на культурно-освітній ниві, продовжує керувати чоловічим хором. 1954 року чоловічий хор села Радчі він передає в надійні руки досвідченому диригенту (учневі славного диригента Дмитра Котка) Богдану Волосянку — медику і музиканту за професією. Сам Василь Шиптур продовжує співати в рідному колективі, працюючи завідувачем клубу села. І ось перші успіхи…
1956 рік — хор стає лауреатом республіканського конкурсу сільської художньої самодіяльності в Києві, а Міністерство культури присвоює йому назву “Народна самодіяльна хорова капела”; 1958 рік — капела знімається у фільмі “На крилах пісні” кіностудії ім. О. Довженка; 1960 рік — Диплом ІІІ ступеня на республіканському конкурсі академічних хорів; 1964 рік — капела стає дипломантом фестивалю на честь 150-річчя від Дня народження Т. Г. Шевченка; 1965 рік — капела нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР; 1967 рік — колективу присвоєно звання “Заслужена народна самодіяльна хорова капела”. Цього ж року за досягнення успіхів у розвитку самодіяльного мистецтва Василь Іванович Шиптур нагороджується Почесною грамотою Міністерства культури УРСР; 1969 рік — капела бере участь в урочистостях із нагоди 100-річчя естонського Свята пісні у Таллінні; 1970 рік — капела отримує Диплом ІІ ступеня на фестивалі самодіяльного народного мистецтва України; 1985 рік — капела нагороджена Дипломом Виставки досягнень народного господарства СРСР; 1988 рік — колектив стає лауреатом республіканського телетурніру “Сонячні кларнети”; 1989 рік — капела здобуває третє місце у Першому огляді-конкурсі хорових колективів ім. М. Леонтовича; 1991 рік — капела виступає перед мешканцями міст і сіл Кіровоградської області напередодні Всеукраїнського референдуму; 1992 рік — капела бере участь у святкуванні 50-річчя УПА в Києві; 1993 рік — капела стає лауреатом Другого Всеукраїнського конкурсу хорових колективі ім. М. Леонтовича в Києві.
Це весь перелік творчих досягнень, де певна частка успіху належить Василю Івановичу Шиптуру.
Працюючи в хоровій капелі, В. Шиптур є незмінним керівником драматичного колективу села. Незважаючи на похилий вік (понад 90 років), він майстерно виконує головні ролі у виставах “Украдене щастя” І. Франка, “Степовий гість” Б. Грінченка, “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” М. Старицького тощо.
Похвально, що творчу естафету в батька надійно взяв в руки його син Богдан — відомий митець, учень видатного українського композитора А. Кос-Анатольського, нині Заслужений діяч мистецтв України. Понад тридцять років Богдан Васильович співав у капелі, багато творів у його обробці звучали в виступах колективу.
Згадуючи минуле і порівнюючи сьогодення, сивочолий ветеран “Просвіти” занепокоєний станом сучасного народного мистецтва, негативним впливом низькопробної “попси”, що забруднює чисті джерела рідної пісні, мови. Пісня — душа народу. Як казали стародавні мудреці: “Скажіть, які пісні співає народ, і я скажу, хто ним править”. Ці слова, на думку ветерана, актуальні й сьогодні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment