Закінчення.
ЧОМУ НАМ ПОТРІБНА НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ?
Микола Жулинський,
академік НАН України
Згадуються поетичні рядки незабутнього Миколи Вінграновського: “Ми на Вкраїні — хворі Україною. На Україні — в пошуках її”.
Це хвороба — хронічна. Але виліковна. За умови, що в державній політиці гуманітарні фактори стануть пріоритетними. Кожна нова українська влада оголошує перехід до суспільства інноваційного типу, але як мало робиться для того, щоб задіяти людський, інтелектуальний, культурний і духовний потенціали нації! А це найсильніші, найефективніші резерви і чинники трансформації суспільства. Чому ці резерви не використовуються? Передусім тому, що державна політика не відповідає національним інтересам. Немає чітко визначеної, відповідно легітимізованої стратегії розвитку Української держави, немає національної об’єднувальної ідеї. І не буде, поки в Україні домінуватимуть пріоритети бізнес-політичних кланів, поки інтереси окремих владних груп, політичних партій переважатимуть над запитами і потребами громадян. Ці та інші фактори посилюють розмежування інтересів різних суспільно-політичних сил, а це, як наслідок, дестабілізує соціально-економічний простір, загрожує культурно-ціннісним розколом суспільства, подальшою активізацією зовнішнього впливу на внутрішню політику. Як у цих умовах політичної нестабільності, відсутності ефективної моделі забезпечення стримувань і противаг, політичного консенсусу забезпечувати інтеграцію українського суспільства?
Чи нова, з національними пріоритетами і ціннісними орієнтаціями концепція гуманітарного розвитку України спроможна, в разі її реалізації, суттєво вплинути на ключові сфери функціонування українського суспільства? Вочевидь, що так, якщо вдалося б подолати бар’єри відчуження народу від держави та налагодити взаємодію громадського суспільства і влади. Але як цього досягати, коли є очевидною несформованість громадянського суспільства, коли такий низький поріг довіри громадян до суспільних інститутів і, загалом, народ настільки відсторонений від реальної влади, що мимоволі доводиться говорити про кризу легітимності влади в Україні.
Складається враження, що нинішня влада своїми діями, передусім пориванням прибрати якнайбільше влади в одні “партійні руки”, сама посилює цю кризу до критичного стану. Якби було у влади усвідомлення актуальної важливості соціогуманітарних факторів, хіба продовжувалася б спекуляція на нагнітанні відмінностей в історичній ідентичності за віссю “Захід-Схід”, хіба правляча партія виходила б на люди з проектом закону “Про мови в Україні”, розділ ІІ якого робить російську мову в Україні офіційною, тобто, по суті, їй надається статус державної? Не повинно далі так тривати, як ми це спостерігаємо на більшості комерційних теле- та радіоканалів, коли активно, я б сказав, цілеспрямовано впроваджується російсько-українська двомовність, яка насправді спрямована на формування в суспільній свідомості домінанти російської мови в культурно-інформаційному просторі України. Все це посилює і так наявну величезну диспропорцію в структурі українського культурного та інформаційно-комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне, часто демонстративне використання російської мови народними депутатами, державними чиновниками, бізнесовою та інтелектуальною елітою, не кажучи вже про так званих шоуменів та інших “творців” масової культури, формує в суспільних настроях проросійську орієнтацію, сприяє подальшій консервації російсько-політичного і мовно-культурного ареалу в Україні. А це якраз і відповідає позиції нинішньої влади Російської Федерації, яка розглядає культурно-інформаційний простір України, не кажучи вже про конфесійний, а тепер ще й освітній, як частину “Русского мира”.
Як бачимо сьогодні, особливо в умовах нарощення влади в руках домінантної політичної сили — Партії регіонів, розмивання цілісності українського культурно-символічного простору набуває особливо швидких темпів. І це є, по суті, виконанням важливого для Росії соціального та політичного завдання — збереження російськомовного простору за межами Росії.
Тому одним із головних завдань гуманітарної політики України має бути забезпечення суверенності українського культурно-інформаційного поля та формування загальнонаціональної громадянської ідентичності.
Невже правляча еліта не усвідомлює, що саме державі належить провідна роль у розвитку соціогуманітарної сфери і що державна гуманітарна політика потребує не просто оздоровлення і модернізації, а й системної її реалізації. Правда, для цього треба передусім розробити стратегію гуманітарної політики, в основі якої має бути розвинуте громадянське суспільство, людиноцентрична соціальна політика, культурна і політична консолідація нації, формування “суспільства знань” і національно-громадянської ідентичності.
Нинішня влада повсякчасно декларує побудову громадянського суспільства на основі демократичних цінностей і формування нової якості життя. Що ж, гідна мета, але її не досягти, якщо не буде громадянської єдності та політичної консолідації українського суспільства, якщо не відбуватиметься інтеграція регіонів у єдиний український духовний, гуманітарний, політичний та економічний простір. То ж хіба треба знову й знову доводити, пояснювати, переконувати, що в цьому процесі інтеграції та консолідації надзвичайно важливу функцію виконує державна мова, що без культурної консолідації не буде досягнута і політична консолідація нації. Тому гуманітарна політика держави в наш час і в цих умовах активної глобалізації та планетарної інтеграції повинна відзначатися виразним національним змістом, а духовно-культурне збагачення людини і нації має усвідомлюватися як потужний ресурс гуманітарного розвитку українського суспільства.
Ключовим консолідуючим елементом суспільної свідомості є національна ідентичність. Але як її формувати, коли ми не маємо в Україні єдиного інформаційно-комунікативного простору, а отже, — не маємо ні спільного культурно-символічного, ні науково-культурного простору. Як, якими засобами, якими інструментами впливу “поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні”, як це передбачено Стратегією національної безпеки України, коли в комунікативному просторі нашої держави домінують російські електронні та друковані засоби масової інформації, функціонують чужоземні спеціальні інтернет-проекти, книжкова, кіно- відео- та аудіопродукція…
Маю великі сумніви щодо впровадження цієї, затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 “Стратегії національної безпеки України”. Думаю, найближчим часом її переглянуть і там ми вже не прочитаємо: “2.8. “Посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності”.
Думаю також, що ця Верховна Рада не схвалить і цього проекту “Стратегії гуманітарної політики сучасної України”, бо в основі цієї стратегії лежать національні базові цінності та загальнонаціональні пріоритети. А це багатьом народним депутатам не подобається, хоча на словах вони за динамічну трансформацію нашої країни, за формування нової суспільної солідарності. Але досвід оновленої Європи, світовий досвід переконує, що модерна суспільна солідарність формується на основі культури як системи ціннісних орієнтацій, “вирощених” на національно-духовному ґрунті.
У сучасних умовах державотворення і глобалізації вкрай важливо інтенсифікувати процеси формування і трансформації національної ідентичності, але як це робити, коли ми, по суті, не володіємо українським інформаційним простором. Як тоді формувати сучасну українську ідентичність, національну систему ціннісно-символічних орієнтирів, загальносуспільних і загальнолюдських цінностей? Крім того, ми повинні розвивати і популяризувати нові форми культури, знань, забезпечувати інформаційний взаємообмін, спілкування, взаємодію, культивувати привабливий для світу образ України. Адже транскультурні взаємодії формують глобальний міжнаціональний діалог, посилюють мультикультурну співбуттєвість і в цих інформдіалогах ми повинні брати активну участь. Проте наш національний обов’язок оберігати себе від зазіхань на власну ідентичність, зберігаючи свою мову, культуру, традиції, мистецтво, національну й релігійну свідомість. Транснаціональні корпорації, світові телекомунікативні системи та інформаційно-комп’ютерні мережі продукують і активно впроваджують такі феномени, як “глобальна культура”, “космополітична культура”, “унітарна глобальна культура”, “транснаціональна культура”… Ці феномени загрозливі, їхній вплив на національні культури далеко не позитивний, бо вони стирають передусім міжкультурні відмінності й стимулюють народження синтетичних, універсальних зразків транснаціонального культурного продукту. Внаслідок дії цих глобальних телекомунікаційних систем національні культури “зависають”, відриваються від своєї “кореневої системи”, від основного засобу духовного живлення — від нації, етносу, традиції…
Не випадково Умберто Еко в праці “Вічний фашизм” говорить про настання епохи глобально-тоталітаристської культури. Тому нам вкрай потрібна національна стратегія гуманітарного розвитку України. Адже держава й далі залишається без стратегічної ідеології, кожна нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державного розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ. Скільки ми ще будемо, згадуючи Миколу Вінграновського, “на Україні — хворі Україною”, скільки ми ще в Україні перебуватимемо в її пошуках?
