«БО НЕ СИЛА, А ДОЛЯ ЗРУШИЛА…»

Валентина НЕДОБЕР,
с. Бабине, Херсонська область

Коли Павло Гірник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка писав вірш, у якому запрошував посидіти “отут під грушею, де сиділи батьки й мами”, аби “поговорити і помовчати, заспівати на все село”, то, либонь, не думав і не гадав, що його зворушливі, напрочуд людяні рядки, невдовзі відгукнуться аж на Херсонщині. У глухомуглухезному селі. І саме під крислатою грушею. І не мимовільним усним повтором, а твердо викарбуються у металі, дбайливо вмурованому в дупло старезного дерева. Тепер кожен, хто проходить повз, вчитується у слова, у яких пульсує нерв усього українського люду, а отже, і жменьки мешканців нашого, колись великого, села:
Бо не сила,
а доля зрушила
потихеньку одна
на всіх.
Посідаймо
собі під грушею,
Пом’янімо усіх живих.
До “каховського розливу” (до створення так званого Каховського моря) у Бабиному мешкало ледь не три тисячі осіб, а нині не набереться і півтори сотні… Жорстокі й сумні реалії новітнього українського сільського буття, боляче про це говорити, адже коріння історії нашого села сягає у сиву давнину, коли тут, на березі Дніпра, мешкали люди, які не лише ловили рибу, збирали ягоди, пасли худобу, а й вирощували хліб.
У середині минулого століття, саме перед “каховським розливом”, київські археологи встигли дослідити унікальне поселення доби середньої бронзи, а зібраний матеріал надав підстави виокремити у вітчизняній історії цілу культуру — “Бабине3”. Чому “3”? Тому, що в Бабиному виявлені також поселення білозірської культури (пізня бронза), скіфського та сарматського періодів. На це відкрив очі своїм землякам колишній генеральний директор Національного заповідника “Хортиця”, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Івана Франка, уродженець Бабиного Костянтин Сушко. Щоб не забувалося, Костянтин Іванович три роки тому домігся од місцевої сільради виділення двогектарної ділянки для мінізаповідника. Самотужки та залучаючи декого із сільчан, розчистив територію, прилеглу до зниклого під каламутними водами стародавнього поселення. На місці зруйнованих хат, конюшень та “літніх кухонь” звели кургани, реконструювали давнє святилище, а також зібрали велику (чи не найбільшу в Україні) колекцію гарманів (молотильних каменів), кам’яних стел, ступ, корит, жорен, які склали музей просто неба. Колишній пустир не лише набрав охайного вигляду, а наче став випромінювати життєдайні імпульси, либонь, саме ті, яких так бракує нині для зміцнення української сутності. Невипадково в Бабине потяглися екскурсії школярів із навколишніх сіл, а бабинці започаткували традицію: щонайменше тричі на рік — на Великдень, 9 Травня та на Покрову — збиратися під старою грушею, яка стала необхідним додатком до заповідного куточка, а можливо, навіть його талісманом.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment