ЗАКОНОДАВЧЕ ШАХРАЙСТВО

Іван ЮЩУК,
професор

Проект закону “Про мови в Україні”, підготовлений О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким, — класичний зразок законодавчого шахрайства. А мета його — доконати українську мову в Україні, чого не вдалося зробити ні Петру І, ні Катерині ІІ, ні Суслову з компанією.
Уже в преамбулі натрапляємо на підтасовку фактів. Посилаючись на Міжнародний пакт Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права та Конвенцію Ради Європи про захист прав і основоположних свобод людини, автори проекту нав’язують читачеві думку, ніби “вільне використання мов у приватному і суспільному житті” без огляду на їхній статус у суспільстві — це вимога міжнародного законодавства.
Насправді ж, у цих документах зовсім не йдеться про застосування мов ні в приватному, ні в суспільному житті. Лише в першому з них у статті 27 висунуто цілком справедливу вимогу: “У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами цієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію, виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою”. Отже, тут зовсім не йдеться про нав’язування мови якоїсь національної меншини всьому суспільству (як це роблять автори проекту стосовно російської), а лише про право осіб, які належать до певної національної меншини, користуватися рідною мовою разом з іншими членами цієї меншини. І тільки.
У Законі “Про мови в Українській РСР”, прийнятому 1989 року, йдеться про “інші національні мови”, в Конституції України — про “російську, інші мови національних меншин”, у міжнародних документах, що стосуються мовного питання, — про “мову осіб, які належать до національних меншин”. Тобто в цих правових документах визнається право націй і національних меншин на рідну мову, на користування нею, її захист і розвиток. Тим часом у названому проекті закону “Про мови в Україні” це право, захищене міжнародним і дотеперішнім українським законодавством, повністю проігнороване. Суб’єктом права тут виступають аморфні “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”; конституційне словосполучення “російської, інших мов національних меншин” (стаття 10 Конституції України) підмінено словосполученням “російської мови, інших регіональних мов або мов меншин”. Означення “національний” стосовно національних меншин та їхніх мов вилучено. Але тепер, виявляється, враховуватимуть “стан кожної мови”. (пункти 3 і 5 статті 5; пункт 6 статті 12 тощо). Хто це буде робити і як — невідомо.
Що ж означають оті “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”, також не зовсім зрозуміло. Чи тут маються на увазі також арго, сленги, суржик, діалекти? Бо користувачі цими різновидами мови — це теж “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”. А все це хитро задумано для того, щоб російську мову не зарахувати часом до мов національних меншин, а надати їй прав якоїсь наднаціональної мови. Тим часом російська мова в Україні — це мова таки національної меншини. У статті 3 Закону “Про національні меншини в Україні”, прийнятого 25 червня 1992 року Верховною Радою України, недвозначно сказано: “До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю”. Цього Закону ніхто поки що не скасовував. Російська мова — це мова російського народу, а не українського. Український народ її не творив. А якщо підійти до цього історично, то російська мова в Україні — це окупаційна мова, колонізаторська, як колись була польська, румунська, як в Алжирі була французька, в Індонезії голландська, в Індії англійська, в Кореї японська, у Чехії німецька.
Автори проекту заявляють про “рівноправність усіх національних мов”. Де? У яких життєвих сферах? Ніби немає міжнародних мов, ніби не потрібні державні мови? Справді, усі мови однаково цінні, немає кращих і гірших мов, але для злагодженого функціонування тієї чи іншої спільноти потрібно якійсь мові в чомусь надати пріоритет, щоб не створювати вавилонської вежі. У державі такою мовою є державна, і її державних функцій ніхто не має права ігнорувати чи підмінювати її мовою національної меншини — про це йдеться в таких міжнародних документах, як Європейська хартія регіональних мов і мов національних меншин (1992 рік), Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995 рік) та Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік).
У преамбулі Європейської хартії регіональних мов і мов національних меншин застерігається: “Охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх”. У статті 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин, де йдеться про право осіб, які належать до національної меншини, вивчати рідну мову, підкреслюється, що це має робитися “без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою”, оскільки, уточнюється в коментарі до цієї статті, “знання офіційної мови є одним із чинників соціальної злагоди та єдності”. У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту зазначається, що “особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.. Жоден правовий документ не зобов’язує все суспільство вивчати й знати мову якоїсь національної меншини.
У статті 1 автори проекту дають визначення псевдотермінів “мовна група” і подібних, але хитро “забули” дати визначення, що таке державна мова, хоч це є одним з основних понять такого закону. Бо це їм не вигідно. Тим часом у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року дається недвозначне його тлумачення, сперте на міжнародний досвід: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Звернімо увагу на означення “обов’язкового”, бо у формулюванні положень закону автори проекту цю вимогу просто ігнорують.
Звичайно, автори проекту не заперечують державного статусу української мови, але… У статті 6, сказавши в пункті 2, що “українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади…”, у пункті 3 цієї ж статті заперечують щойно визначену обов’язковість вживання державної мови, дозволяючи “у тій чи іншій сфері суспільного життя” користуватися також “російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин”. Виходить, що державну українську може запросто замінювати й російська, бо ж яка іще “регіональна” мова придатна для цього?
Автори проекту скрізь ставлять поруч державну й російську мови як суспільно рівноправні (“нарівні з державною мовою”), ніби російська теж уже державна (пункт 1 статті 7, пункт 1 статті 11, пункт 5 статті 12, пункт 1 статті 14, пункт 2 статті 21, пункт 2 статті 26 тощо). В Україні є одна державна мова — українська, як у Франції — французька, у Польщі — польська, в Російській Федерації — російська. І ніхто не має права ігнорувати цього чи підмінювати її якоюсь іншою мовою, як і підмінювати державний герб, чи прапор, чи гімн. “Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”, — робить законний висновок Конституційний Суд України в 1999 році, коли він був ще досить незалежний і об’єктивний і не виконував замовлень однієї партії.
Автори проекту в статті 8 посилаються на так звану Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, звідси вони запозичили й словосполучення “регіональні мови або мови меншин”, яке й повторюють раз за разом. Тим часом українські знавці іноземних мов уже давно показали, що переклад назви цього документа сфальшований. У мовознавстві такого терміна і навіть такого поняття, як “регіональна мова”, не існує. Немає мов регіонів, є національні мови, мови національних меншин, мови державні і недержавні тощо. Словосполучення ж “регіональні мови” живцем, без перекладу взято з французької мови “langues regionales”, де воно означає “місцеві мови, мови етнічних меншин у Франції”. Отже, й саму назву відомої хартії слід було б правильно перекласти, як “Європейська хартія місцевих малопоширених (міноритарних) мов”. Але тоді в ній не буде місця для російської мови. То чого вартий закон, побудований на фальшивці?
І в тій же статті 8 є одна малопомітна, здавалося б, дрібничка, яка яскраво свідчить про розуміння авторами проекту задекларованого ними в преамбулі поняття “рівноправність усіх національних мов” (до речі, оце, мабуть, уперше й востаннє в проекті вжито означення “національний” стосовно мови): у списку мов, які, мовляв, захищає Європейська хартія, на перше місце поставлено російську, а далі строго за алфавітом названо білоруську, болгарську, вірменську і т.д. Російська мова, бачите, рівноправніша за всі інші.
Оту “найрівноправнішу” мову мають на увазі автори проекту й тоді, коли проголошують: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)” (пункт 8 статті 21). Бо хто ж повірить, що це буде стосуватися, скажімо, таких “регіональних” мов, як білоруська, гагаузька, ідиш, новогрецька, ромська чи інша національна мова в Україні.
Якби й справді таке було, то куди після такої школи подасться вчитися дитина? Адже державною мовою за якісь чотири українськомовні години на тиждень навряд чи вона оволодіє. І ніхто не буде створювати в усіх вищих навчальних закладах України груп з викладанням усіх предметів мовою національної меншини. А потім: кому буде потрібен фахівець, який не володіє загальнозрозумілою в країні мовою? Треба буде наймати репетиторів з української мови, що й зараз нерідко роблять батьки. Інша річ викладання російською — тут ще з часів російсько-радянської окупації залишилися певні кадри. Але вже багато молодих викладачів, мабуть, краще орієнтуються в англійських наукових термінах, ніж у російських.
Тим часом, коли йдеться про мову навчання, то є міжнародний документ — Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту. У ньому чітко сказано: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу”. Навчання в таких школах має бути двомовне — так вимагає і Рамкова конвенція про захист національних меншин. Половина навчальних предметів має викладатися мовою національної меншини, і не менше половини — державною.
Чомусь в усіх загальних середніх навчальних закладах має бути обов’язковим вивчення не тільки державної, що само собою зрозуміло, а й російської мови (пункт 7 статті 21). Це виходить щось на зразок того, що було записано (і ретельно втілювалося) в постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання, передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови”. А тепер, мабуть, доведеться забирати в українців години, призначені для вивчення рідної мови. А може, й математики? А чи це потрібно? Хто знає українську, той добре розуміє й російську без того, щоб зазубрювати, яка різниця між “причастием” і “деепричастием”. Та й на якій підставі обов’язковою має бути (крім рідної) ще й російська, а не польська, угорська, румунська чи англійська? Англійська, яка тепер поширена всюди у світі й якою з’являється основний масив науково-технічної інформації.
Чи візьмемо те, що держава має гарантувати і сприяти прямому прийому й ретрансляції радіо- і телепередач із сусідніх країн, “які транслюються такими самими або схожими до державної мови або до регіональних мов України мовами” (пункт 5 статті 25), чи те, що мову засобів масової інформації обирають їхні власники, тобто російськомовні олігархи-неукраїнці (пункти 3 і 6 статті 25), чи те, що тільки через російську мову невігласи українці можуть прилучитися до світової науки й культури, — усе підпорядковане одній меті: відсунути державну українську на задвірки, бо панувати в Україні має російська мова.
Проект закону закріплює відступництво, манкуртство. У цьому плані особливо підступна стаття 3, яка зовні ніби спрямована на захист прав людини, а по суті узаконює її деградацію: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною…, а також вважати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”. Мова — це не набір якихось брязкалець: подобаються або не подобаються. Мова — це бачення світу, це спосіб мислення. А рідна мова — це мова предків і рідної землі. Відречення від рідної мови — це відречення від свого національного коріння, від національного досвіду. Якщо народ втрачає рідну мову, він перестає бути народом. Ось чого, маскуючись демократичними фразами, прагнуть досягти автори проекту закону, про який тут ідеться.
Щодо двомовності, яку автори проекту нав’язують нам, українцям (стаття 7), то про це вичерпно сказав ще О. Потебня: “Так з дітей, які мають непогані здібності, роблять напівідіотів, живі пам’ятки безглуздя й душевного холопства батьків”, бо “різні мови в однієї людини пов’язані з різними галузями й прийомами думки”. Двомовність виробляє в людей безхребетну догідливість: чево-с ізволітє?
Хоч би скільки мов знала людина, все одно навколишній світ сприймає вона й оцінює крізь призму однієї, рідної мови і думає нею теж. Відомий філософ Вольтер колись казав, що основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя. Тарас Шевченко з п’ятнадцяти років опинився в російськомовному середовищі: пан Енгельгардт, Петербург, солдатчина, знову Петербург (“в неволі виріс між чужими”), навіть писати починав російською мовою. Але геніальним став саме тому, що творив мовою свого народу й своєї землі. І своєю творчістю він збагатив не тільки українську, а й світову культуру. Борис Грінченко виховувався в сім’ї, де розмовляли тільки російською (мати — росіянка, батько — російський офіцер), але зміг розкрити своє обдарування й зробити неоціненний внесок у розвиток української культури саме тому, що повернувся до рідної мови свого народу. Це саме можна сказати й про Панаса Мирного, Олександра Олеся, Миколу Зерова, Володимира Сосюру, Бориса Антоненка-Давидовича, про математиків Михайла Остроградського, Михайла Кравчука і багатьох інших українців, які, переборовши чужу московщину, стали видатними діячами культури свого народу. Рідна мова підсилює інтелект людини. Бо мова не тільки засіб спілкування, а й інструмент мислення.
А того, що “українсько-російська двомовність склалася історично”, я не заперечую. Ось лише одне авторитетне свідчення доктора наук В. Лизанчука: “Підраховано, що за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих проти української мови, на її знищення”. А проект закону, про який тут ідеться, буде в цьому ряду 480-м. Або ще одне, з постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини”. Зверніть увагу: домагатися не просто знання російської мови, а вільного володіння, щоб нею замінити свою рідну.
Автори проекту закону про мови вдають, нібито вони тим, що російською мовою підмінюють державну, обстоюють “право мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини” (пункт 1 статті 5), захищають права російськомовних українців (топчучись по правах нації). Проте історичні приклади свідчать про інше. Коли Італія 1861 року здобула незалежність, 97,6 % населення розмовляло французьким, німецьким суржиками (наслідки панування спочатку Франції, а потім Австрії), але італійський уряд зробив усе, щоб відродити італійську мову. У Чехії в середині ХІХ століття майже повсюдно панувала німецька мова, тільки ще в селі сяк-так трималася чеська, але чеські будителі повернули її в суспільне життя. В Ізраїлі, коли він 1948 року став державою, тільки рабини знали іврит, тепер знають усі. Повернення цих та інших народів до рідної мови сприяло не тільки культурному, а й економічному піднесенню, утвердженню їх у світовому співтоваристві.
У Києві другої половини ХІХ століття тільки чотири родини спілкувалися українською мовою: Старицькі, Косачі, Лисенки, Антоновичі, і то зазнавали кепкувань, особливо їхні діти. А ось на другий день після проголошення незалежності 1991 року раптом більшість киян на вулиці, в транспорті заговорила українською і говорила б досі, бо знають кияни українську мову. Але знову маємо те, що маємо.
Проект закону “Про мови в Україні”, створений О. Єфремовим, П. Симоненком та       С. Гриневецьким, з правового погляду явно сфальшований, а з політичного — антиукраїнський. Невже й Верховна Рада України — настільки юридично нетямуща і політично антиукраїнська, що проголосує за цей антидержавний закон?
Якщо ж таке, не дай Боже, станеться, то в такому разі нам, українцям, рятуючи нашу державу, залишається тільки згадати конституційне положення, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Нас більшість. На нашому боці й міжнародне законодавство. У статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, сказано: “Держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком апартеїду, усіх форм расизму і расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності, загрози війни і відмови визнати основоположне право народів на самовизначення”. Держава цього не робить, то маємо зробити ми, український народ, як це було під час такої немилої для теперішніх можновладців помаранчевої революції.
Усі лиха — і національну дискримінацію, і підрив національної єдності, і окупацію, й іноземне панування, і колоніальний грабунок, і розстріли, і голодомор-геноцид — український народ пережив сповна. І дозволити, щоб далі хтось збільшував наші кривди, нищив українську націю, ми не маємо права.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment