МИСТЕЦЬКІ ДОРОГИ ВАЛЕРІЯ ФРАНЧУКА

Павлина ДУНАЙ,
провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук

Напевне, життєва дорога кожної людини належить не тільки їй самій, а й Богові, який приготував для неї цю дорогу. Інша річ, що часто ми не готові й не ладні знати Його волю й ходити Його дорогами. Натомість збилися кожен на свій шлях, який веде, м’яко кажучи, невідомо куди. Бо ж прийняти екзистенцію свого земного буття часом непросто, а іноді — вимагає великої мужності. “Як добре те, що смерті не боюсь я, і не питаю, чи тяжкий мій хрест…” — писав великий український максималіст і обранець Божий Василь Стус. Адже справді, за великим виміром, кожна земна дорога є хресною. Інша річ, що вага тих хрестів різна. І, очевидно, до прийняття власної дороги й долі людина, принаймні має бути готовою. Лише в такому випадку хрест із тягаря може перетворитися на остой, що тримає буття плоті й духу людини та не дає їй зійти на манівці.
Власне, до таких роздумів спонукала виставка полотен відомого українського художника — лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка та володаря інших численних нагород і почесних звань (зокрема й досі незнівельованої премії Василя Стуса) Валерія Франчука. Вона розгорнулася в трьох великих виставкових залах Національного музею літератури України й має симптоматичну назву “Дороги, які обирають нас…”. Цією виставкою, як і ще п’ятьма експозиціями картин у інших містах України (Сумах, Самборі, Хмельницькому, тому ж таки Києві) Валерій Франчук відзначає своє плідне шістдесятиріччя.
З приводу власного життєвого покликання, тобто тієї ж таки дороги, — сам художник говорить: “Я просто щодня роблю те, на що благословив мене Господь Бог”. Думається, таке усвідомлення не просто констатація спорідненої праці, а й щасливий підсумок того складного життєвого шляху, яким судилося іти. Адже він вміщає не лише непрості життєві випробування та величезні зусилля для їх подолання, а й насамперед мистецькі осягнення та вражаючі успіхи. Зазначимо, що його доробок складають понад 3000 творів живопису та близько 700 графічних листів, а кількість персональних виставок нараховує 130 експозицій, що були проведені ним у різних виставкових залах України та поза її межами. Не дивно, що до творчості Майстра — людини великого таланту й великого серця — ставляться з величезним пієтетом і шаною мистецькі кола на всіх географічних широтах. Бо Валерій Франчук, творячи переважно в Києві, знаний нині в усьому світі. Для прикладу, його картини стали надбанням численних загальнонаціональних і приватних музейних колекцій не лише нашої держави, а й багатьох інших країн. При тому дуже промовистою є його світоглядна позиція: художник на повний голос заявляє, що жити й працювати він може тільки в Україні, де його мала батьківщина, де коріння його роду й народу, де могили його предків, де він бачить майбутнє своїх нащадків.
Треба зазначити, що україноцентризм визначає не лише життєву позицію художника, а й насамперед його мистецькі пріоритети. Недаремно Валерія Франчука називають своєрідним літописцем України, який пофілософському осмислює особливості передусім духовного буття свого народу та ті непрості уроки, які ми маємо із них винести. Зокрема про це свідчать провідні серії й цикли художніх робіт Майстра, що вже набули розголосу й отримали широке визнання: “Молюсь за тебе, Україно” (про історію козацької доби через поеми Т. Г. Шевченка), “Розгойдані дзвони пам’яті” (уклін жертвам Голодоморів), “Пізнання істини” (осмислення одвічних питань людського буття), “Чорна — Биль” (про передапокаліптичні уроки Чорнобиля), “Плоди саду людського” та “Ода Творцю світу” й “Мир вам” (про стосунки людини з Богом та про щедроти Його дарів), “Тиша старого міста” (присвята улюбленому Києву та бажання зберегти, бодай на полотнах, його неповторні історичні краєвиди).
Власне споріднені естетичні координати, які постають продовженням і творчим розвитком заявлених раніше тем і проблем, визначають також і мистецьку атмосферу виставки Валерія Франчука “Дороги, які обирають нас…”, її філософську тональність і художнє проникнення в глибинну таїну буття Божественного й людського, насамперед українського, світу забезпечують близько сотні різнопланових полотен, серед яких різнорідні за технікою олійні роботи, та поетично витончена графіка. Якщо спробувати вдатися до аналізу цих двох провідних сегментів виставкової експозиції, то перше, що впадає в око, — це надзвичайно потужна вітальна енергетика, експресія, динамізм, глибокий символізм сюжетики й колористики полотен Валерія Франчука, який спонукає до полісемантичного прочитання й глибоких роздумів. Слід сказати, що названі прикмети мистецького стилю художника, який, можливо, нагадує експресивні каприччо й фантазійні ведути блискучого венеціанця Франческо Гварді, властиво взагалі визначають його творче обличчя, його впізнаваність і неповторність. Годі говорити, що ці ж ознаки в найширшій їх палітрі виявилися й на виставці Валерія Франчука “Дороги, які обирають нас…”.
Так би мовити візитівкою виставки художник обрав олійне полотно “Добра душа Чорного лісу”. Винесена на афішу, ця робота, очевидно, має реальну протосюжетику, однак сприймається як глибокий символ материнської долі, а можливо, й долі України. За сюжетом — це постать літньої жінки у важкій хустці з характерним для манери Франчука скорботномудрим обличчям, яка напівуросла чи напіввиростає з землі, несучи тягар буття на своїх таких тендітних плечах. Утім, ця в’язанка нагадує крила, які, власне, чи не найнадійніше тримають, зокрема й у земному житті. Але символіка полотна “Добра душа Чорного лісу” цим не вичерпується. Бо навхрест складені руки жінки і в’язанка дров, що одночасно є зеленобагристими крильми (саме така колористика картини), витворюють обриси хреста як символу страждань і спасіння. Слід зазначити, що образ хреста прочитується як органічний рефрен у сюжетах Валерія Франчука, що проступає то з перехрестя зачиненого вікна, то з піднятих над землею стропил або й просто зі схрещених рук.
Із картиною “Добра душа Чорного лісу” органічно резонує робота “Спасенна Марія” — своєрідний портрет Марії Приймаченко — чорної в чорному, радше з авторської уяви, аніж із реальних зображень, в обрамленні червоночорного та синього птахів по боках. Саме ці птахи — такі впізнавані з полотен Марії Приймаченко як символи душі й Духа, забезпечують, так би мовити, “зримість” спасенності цієї геніальної народної художниці.
Ще одним специфічним проявом портретного жанру на виставці Валерія Франчука є олійна картина “Вікно” з зображенням Миколи Гоголя. Письменник із характерним профілем постає на тлі білої рами вікна. Саме його перехрестя, яке прочитується як хрест долі, виступає композиційним каркасом полотна. Сукупність місяця вповні на нічному небі та білого хреста підкреслюють містичну таїну Гоголевого обличчя та його погляду, що проникає через віки. На цю таїну працює й колористика — охристочорнобілі тони з різноманітними відтінками, що є базовими барвами земного буття.
В окремій, здається новій для Валерія Франчука колористиці й стилістиці виконані ще два портрети — “Семен Палій” та “Михайло Кульба (пам’яті мого тестя)”. Вони являють собою класичні козацькі образи, що ніби рельєфно проступають із відповідних сюжетів. Тонко промальовані в різних відтінках чорного з охрою, ці портретні зображення невловимо нагадують шляхетні лінорити й укотре виявляють високу художню майстерність автора полотен.
Якщо, скажімо, в дуже своєрідному портретному жанрі Валерія Франчука, який представлений на виставці названими полотнами (і не тільки ними), окремі символічні знаки служать для поглиблення розуміння символіки долі тих чи тих реальних персоналій, то для переважної частини робіт такий символізм є основою сюжетотворення. А на полотнах “Янгольська суть душі” чи “Вибілюють полотно” зображення набувають характеру розмитих абрисів і є радше сукупністю значеннєво споріднених символів, що один із одного проростають. До цієї умовно виокремленої групи художніх робіт належить також картина “Янголи кохання”. На ній крупними мазками шпателя, що створює рельєфну фактуру, промальовано дві постаті — чоловіка й жінки як нероздільні — зі спільними крилами й спільним німбом. Виконані в різних відтінках блакиті, охри й білизни, вони справляють враження чистоти, піднесення й осяяності.
До цього ж, так би мовити, символічного сегмента робіт виставки “Дороги, які обирають нас…” також відносимо полотно “Чумацький шлях”. Воно, очевидно, є авторською проекцією небесного виміру України на курні земні шляхи. Саме по них чумакиукраїнці — один із провідних символів національної історії — на волах і мажах, як у фільмі Олександра Довженка “Звенигора”, рухаються через плин століть із власними традиційними цінностями й святощами до свого й Господнього призначення на землі. При нагоді зазначимо, що у спорідненому плані, умовно кажучи, ідею Чумацького шляху розробляє також народний художник Михайло Онацько. Однак зрозуміло, що і візуально, й естетично вона вирішується у цих двох творців зовсім порізному. До речі, ще один образ України — трудолюбивого й терплячого, однак не позбавленого норовів і свавілля бика — вола — Тельця оригінально й естетично виразно обігрує Валерій Франчук на полотні “Ходи, Укре”. Споглядаючи її, розумієш, що картина виразно резонує з непростою суспільною ситуацією, яку має Україна не лише нині, а й в усій тяглості своєї історії. Втім, український світ і духово, і матеріально завжди тримався на непорушності родинних цінностей. Саме в такому ракурсі сприймається полотно художника “Святе сімейство” — не лише як алюзія біблійної оповіді, а й зосередження на проблемі непербутності українського ідеалу святості родини.
Окремо слід сказати про топос дерева у живописі Валерія Франчука — як образ долі окремої людини, роду й народу. Адже дерево є вищим природним символом динамічного росту, сезонного умирання й відродження, розгалуженості життя в його невпинному розвитку. Цікаво й те, що зображення художником дерев чи поодиноких, чи перелісків ніколи не бувають статичними. Це завжди почуттєво дуже збурені пейзажі, сповнені динамічної пристрасності й потужної неспокійної енергетики. Тож зрозуміло, що вони являють собою не так зображення краєвидів, як художнє втілення, образно кажучи, зліпків із емоційних станів душі. Власне — характерний для художнього світу митця та дуже впізнаванофранчуківський образ дерева може бути ще однією візитівкою не лише виставки “Дороги, які обирають нас…”, а й усієї творчості Валерія Франчука. До речі, таких пейзажних, дуже характеристичних замальовок, як і різноракурсних зображень певних дорогих серцю автора історичних місць чи урбаністичних куточків так само багато, а точніше, вони складають сюжетну основу й фломастерної графіки художника, яка органічно доповнила сенсово полісемантичну й експресивно виразну художню мову виставки.
Утім, маємо визнати, що хоч би скільки ми говорили про враження від художніх полотен Валерія Франчука, представлених на виставці “Дороги, які обирають нас…” та не намагалися їх проаналізувати, заледве нам удасться цілком об’єктивно й уповні виповісти всі ті емоції та враження, які пробудило їх споглядання. Тому найкраще їх побачити самим. А можливість така практично завжди є. Дякувати Богу, Валерій Франчук багато працює й багато виставляється, зокрема й у постійних експозиціях музеїв Києва й України. Недаремно про Франчука кажуть, що його важко чимось спокусити, крім праці.
Тож побажаємо Валерію Франчукові у його славний шістдесятирічний, інакше не скажеш, трудовий ювілей благословенної щасливої творчої праці на його мистецьких дорогах. А самі порадіємо тим здобуткам які художник нам уже подарував, як і тим, чого ми від нього очікуємо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment