«ДУША МОЯ ПОВНА СЛІЗ ПО САМІСІНЬКІ ОЧІ…»

Нещодавно у Національній спілці письменників на презентації книги Антоніни Листопад “Соловки” було запалено свічки в знак великої Скорботи за всіма загиблими на цих пекельних островах українцями. Це не просто віршована епопея в більш як 500 сторінок (!) — це Книгареквієм, Книгапам’ять, завдовжки в більш як 500річну історію кривавих розправ над Україною — тому вже й не бачиться нам таким дивним поєднання слів “Українські Соловки”.

Марія КУЧЕРЕНКО

Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!
Євген Плужник

Ніхто не в змозі сказати, від якого слова походить назва цих моторошних, із замшілими валунами і гострими, пронизливими вітрами островів, котрі, як писав Олександр Солженіцин, “без нас піднялися із моря й без нас наповнились двомастами рибних озер…” Може, від sol — один, самотній, а може, від soil — душа. Та зрештою… Хіба ці латки суші, розкидані в темних водах Білого моря, не стали останнім притулком для людських душ? А душа у вічності — самотня…
“Коли я писала “Соловки”, мені весь час здавалося, — зізналася на презентації своєї книги Антоніна Листопад, — що хтось водить моєю рукою, що хтось нашіптує мені слова, вони якось самі собою лягали в рядки. Я знала, я була переконана, що мушу відмолити ці душі невинно убієнних”.
Це була українська еліта, “сіль землі”, яка “не заслуговувала на довіру” “великого вождя народів”, а тому він визначив її долю наперед. З її знищенням вичерпалися духовні сили цілого етносу й почався невідворотній процес згасання. Хоча, мабуть, дещо повільніше, ніж загадкової критської цивілізації, яка поспіхом залишала свої міста вічності, чи не менш загадкової етруської культури.
Моторошне й абсурдне співзвуччя Українські Соловки має всі підстави увійти у світову — а не тільки українську — історію найбільших людських трагедій, позаяк третина “табірного пилу” СЛОНу (Соловецких лагерей особого назначения) — українська!
Якщо наприкінці 1923 року на Соловках було 2,5 тисяч в’язнів, то 1928го — 22 тисячі(!). Усі, на той час ще цілі, не спалені, монастирські келії, церкви, культові приміщення стали місцем ув’язнення тих нещасних, які мали необережність народитися в “великой и необъятной”.
Але справжнє пекло було попереду. Тільки за чотири дні 1937 року — 27 жовтня, 1, 2, 3 листопада — в південній частині Карелії, в урочищі Сандормох на честь 20ої річниці Жовтневої революції було розстріляно увесь другий етап — 1111 (яка дивна, містична цифра!) в’язнів, а з них — близько 300 українців. Надто довгий список цього українського мартирологу: драматург Микола Куліш, поетнеокласик, людина енциклопедичних знань Микола Зеров, творець театру “Березіль” Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький з синами Остапом і Богданом, академікісторик Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, письменники Валер’ян Підмогильний, Михайло Яловий, Григорій Епік, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, Мирослав Ірчан… У книзі Антоніни Листопад їх тільки дванадцять — за аналогією до дванадцяти апостолів… Однак:

Насправді ж вони не апостоли —
Апостольська тільки в них смерть… —

розмірковує у своїй книзі письменниця. Хоча чи в усіх апостолів була така страшна мучинецька смерть?
За п’ять днів створені по всіх радянських республіках “трійки”, керуючись ленінською настановою “бути зразково нещадними, розстрілювати нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини”, зібрали своїх жертв за рекордно короткий термін. День і ніч, розганяючи своїми моторошними сигнальними гудками соловецьких птахів, прибували до островів пароплави і баржі з промовистими назвами — “Надежда”, “Новые Соловки”, “Клара Цеткин” чи вкрадений у соловецьких монахів “Глеб Бокий”, названий на честь одного з катівенкаведистів. Їхні трюми були настільки утрамбовані людьми, що дорогою до Соловків частина в’язнів ставала поживою для акул. Решта назавше мала стати часткою цієї пекельної, зануреної в густі тумани місцини, пройшовши перед тим свій шлях до Голготи (реальна назва соловецької гори) — шлях нелюдських мук, нечуваних принижень, призначених витіснити до крихти з людини усе людське.
Ніхто вже достеменно не скаже, яке саме судно стало для цвіту української нації радянським “Титаніком” — темні, непроникні води Білого моря назавше зімкнулися над цілим пластом української духовної культури, і ту порожнечу так і не вдалося вже ніколи заповнити.
“Я не могла стримати сліз, коли читала “Соловки”, — з щирим зворушенням сказала на презентації книги Антоніни Листопад відома журналістка Українського радіо, ведуча вечора Емма Бабчук. — Стискало горло, коли читала про українську абетку Григорія Епіка, яку він писав синові на тому останньому в своєму житті пристанищі. Жодні муки — ні душевні, ні фізичні, — які, здавалося б, вже мали перетворити людину на глуху до всього світу маріонетку, не змогли витіснити з душі ані України, ані святої батьківської любові. “Запам’ятай, сину: “У” — це Україна, а “Ш” — це Шевченко”. Та чи знайде відгук це трагічне послання в майбутнє?..
Книга Антоніни Листопад — це Книгареквієм не за одним поколінням українства, а може, й за цілим етносом, упродовж століть наполегливо знищуваного імперською політикою, хоч би якого забарвлення та набувала.
Письменниця згадує: до цієї юдолі болю її вже давно тягнула якась незбагненна сила. Чи не тому, що в дитинстві географію вивчала за Магаданом, Комі, Айкено — місцями перебутності рідних. Прагнула сама все те побачитипочути, осягнути серцем. Коли нарешті здійснилася мрія побувати з українською експедицією на Соловках (аж двічі — у 2003 та 2008 роках), то всіх дивувала: увесь час усамітнювалася, була відсторонена, ходила, занурившись у свої думки… І повсякчас молилася…
Першу частину свого віршованого роману написала за три місяці, потім праця над книгою розтяглася на довгих шість років. Можна лише на хвилину уявити, якої шаленої напруги розуму й душі потребував цей твір! “Душа моя повна сліз по самісінькі очі”, — сказати б словами Івана Драча про цю епопею.

І ось вийдуть похмурі й скажуть:
— Ми
Не хотіли, щоб правду нашу
Витягали з пітьми!
Євген Плужник

Учасники двох українських експедицій з болем ділилися на презентації своїми враженнями, винесеними з двох поїздок. І сліпий не міг не помітити разючих змін, які відбулися за ці п’ять років. Заростають травою забуття туманні соловецькі острови. Розростаються на кістках людських, на крові невинно убієнних монастирські мури, доладні, побілені. Духовенство з року в рік відвойовує простір у Пам’яті — мовляв, нічого не було, наверзлося, наснилося. А Пам’ять, мов їй пороблено, усе світом нидіє, усе ніяк не знайде спокою. Бо ж саме т у т, у цих темних карельських лісах, лише протягом кількох днів з табельної зброї якогось недоумка, капітана держбезпеки Міхаїла Матвєєва (який за свою “тяжку працю” був нагороджений орденом “Червоної зірки” й благополучно дожив до 1977 року) розстріляно Українське Відродження. Йому, нашому майбутньому, зі зв’язаними руками й ногами, з кляпом у роті, на самому краю могильної ями, вистрілили в лоб — не в потилицю, мабуть, щоб “не дати шансу” на порятунок.
“Де, — питали учасники української експедиції, — поділися фотознімки українського Розстріляного Відродження, адже були?” “В архівах, — відповів музейник, — там їм місце”. Зрозуміло, що ніхто й ніколи вже їх не побачить. Експонати зникають, музейні площі скорочуються. У всьому відчувається намагання витіснити з пам’яті ті трагічні події. І, звісно, культурне товариство української громади Карелії “Калина” не в змозі протистояти цій “великодержавній тенденції”.
Як усе це нагадує ефемерний масовий розстріл страйкарів з безсмертного роману Маркеса “Сто років самотності”: тисячі людей розстріляно, рівненько викладено у відкриті вагони рядами і вивезено невідькуди, а на ранок — о диво! — ніхто не зміг нічого згадати.
Нині державне керівництво Німеччини офіційно вибачається за звірства фашистів під час Другої світової війни, несучи на собі тяжку провину попередніх поколінь. У, так би мовити, іншому смисловому ряду, польські державники висловлюють свій біль з приводу фашистських розправ над євреями у Польщі, українські — заявляють про відчуття сорому за Бабин Яр. Мабуть, так і має бути — адже смертним гріхом осквернено твою землю. Однак не чути докорів сумління від Росії — надто стійкий, гартований століттями, її великодержавний дух не знає докорів сумління. А нездатність до каяття — посох для незрячого — скільки не вистукуй дорогу, вона не приведе до храму.

* * *
Сьогодні круїзи на Соловки — дуже прибуткова частина туристичного бізнесу. Щодня прибувають до їхніх скелястих берегів білосніжні пароплави з туристами, так само, як 70 років тому, лякаючи сигнальними гудками птахів. Чи усвідомлюють вони, на яку землю ступили?
Жахку історію із Сандормоху привезли з собою учасники експедиції. В екскурсійній групі якесь дівча так голосно сміялося, що їй зробили зауваження — негоже! І раптом вона оступилася вбік, зачепившись за… людський череп. Дівчина сахнулася й різко відскочила вбік. Широко розчахнуті жахом очі були промовистіші за крик про порятунок. Так до самого від’їзду вона й не прийшла до тями. Хтозна, можливо, на все життя те дівча забрало з собою частину жаху, який став другим магнітним полем Соловецьких островів.
На презентації книги Антоніни Листопад “Соловки” було, як і належить, запалено свічки, пом’януто в молитві невинно убієнних. Та якого емоційного апогею набрало те дійство, коли запропонували підняти руки всім тим, чиї рідні потрапили в кривавий молох сталінських репресій, — угору потягся ліс рук!.. У ту мить відчувалося, як один спільний спазм здавив горло…Так, ця пекельна пам’ять усе ще живе в нас, усе ще болить і нуртує, і немає у світі такої сили, яка витравила б її. І хай би нинішні господарі політичної ситуації, “прибічники єдиної концепції історичного минулого”, які запопадливо, мов останні лакузи, поспішають вирвати з історії України криваві сторінки лицарської смерті героїв Крут, січових стрільців, а чи розстріляного в темних лісах Сандормоху українського Відродження, — глянули у вічі тим людям. Гадаю, вони б сахнулися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment