Я ПОВЕДУ ТЕБЕ В МУЗЕЙ

Фото Олеся Дмитренка

В Ірпені — два музеї. Міський краєзнавчий та приватний музей Григорія Кочура.
Знайомтесь: Анатолій Зборовський, директор.

Зборовський: Музей заснований на базі шкільного історикокраєзнавчого музею, учителем Ірпінської школи № 3 Олексієм Миколайовичем Передерієм. 1977 року, після реорганізації, відкрили цей міський музей і з того часу я працюю тут директором. 1990 року ми переїхали в це приміщення. Експозиція розповідає про історію нашого краю: місто Ірпінь та селища міського типу: Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. Колись до цього складу входила й Буча, але з 2007 року в неї інший статус.
Проблеми музею в тому, що музей розташований в центрі міста і багато хто хоче захопити це приміщення. Використовують всілякі хитрі засоби. Пропонують перенести його на околицю або ще щось, або ж — директор не влаштовує…
Ірпінь дуже змінився. Виник як дачне селище на початку ХХ століття. Тут, до речі, було багато представників інтелігенції київської — тоді престижно було мати дачу в Ірпені. Діяла досить впливова українська громада. Ще в дореволюційні часи в Ірпені були вулиця Шевченка та вулиця Українська — громада Ірпеня кинула виклик царській політиці, русифікації. В Ірпені був свій кінотеатр і навіть театр. Відомо, що тут побували корифеї українського театру. Судячи з тих відомостей, що маємо, це було українське культурне містечко, яке жило досить вишуканим життям.
— Я читала в одній з довідок про Ірпінь, що настрої населення міста патріотичні. Що це за патріотизм — громадянський, місцевий? Як Ви оцінюєте цей вислів?
— Порізному. У нас є патріотичні організації, партії національнодемократичного спектру. Є осередок “Просвіти”, його очолює Микола Лабунський. Я очолюю Ірпінський міський осередок “Просвіти”. Серед найближчих заходів — поїздка в село Мигалки, де є могила воїнів ОУНУПА. Щороку, на Покрову, ми їздимо на цю могилу — пам’ятник національновизвольного руху.
У нас в музеї організовуються виставки. Ось роботи Володимира Сидорука, заслуженого художника України. Громадськість хотіла організувати галерею — родичі художника готові подарувати його картини, якщо буде надане приміщення для експонування, створено художній музей Сидорука. Але приміщення нема. Зводяться будинки, я виходив на міськраду з пропозиціюпроханням про приміщення на першому поверсі під галерею. Відмовили, кажуть “приватна власність”… Але ж земля під цією приватною власністю ірпінська! Ще в Ірпені жив художник Донцов, тут експонуються його пейзажі. Є бібліотечка з книг письменників, які жили й працювали в Ірпені.
— А як вчинили б Ви на місці голови міськради?
— Тут стільки проблем, що не кожен схотів би бути головою Ірпеня. Всі проблеми треба вирішувати в комплексі. Скажімо, житлова. На черзі стоять багато людей. Будується житла багато, але це — для приїжджих. Зростає навантаження на комунікаційну сферу, на водогін.
Коли проводимо виставки дитячих робіт, щораз переконуюсь, настільки у нас багато талановитих дітей! Наприклад, Наталка Самохвалова, яка починала з участі в дитячих виставках, а зараз її фотороботи — помітне явище на міській фотовиставці.
Треба шукати виходу. Скажімо, якщо б побудували багатоповерхові будинки на місці п’ятиповерхових, то, відповідно, жителі, які живуть в них (іноді це й 2—3 сім’ї) гарантовано отримали б квартири. Тобто якоюсь мірою це б вирішило житлові проблеми Ірпеня.
Слід спрямовувати кошти на ремонт водогону, прокладати асфальтовані дороги. На жаль, значна частина коштів розкрадається.
Очевидно, треба зробити все, щоб Ірпінь був культурним центром. Є приклади, як це зробити. Скажімо, Коростень, де проводять щорічний літературний фестиваль. З’їжджаються туди поети й прозаїки з усієї України. Чому б такий фестиваль не влаштовувати в Ірпені — загальноміський? Або загальноукраїнське літературне свято? Враховуючи те, що Ірпінь називають вкраїнським Парнасом, то ці традиції треба було б культивувати, бо творчої молоді в нас багато.
Місцеві вибори визначать державну політику. Нерідко доводиться чути, що на виборах до місцевих рад не варто звертати увагу на партійну належність кандидата. Головне, аби людина хороша була. Та й самі партійці, буває, запевняють, що це їхні вожді там, у верхах, б’ються, а вони тут, у низах, вирішують місцеві проблеми і до великої політики стосунку не мають. Це лукавство. Вірити їм — хибна думка. Перемога на місцевих виборах переконує лідерів партій, чиї кандидати приходять до влади, у правильності обраної політичної лінії. Отже, якщо ви віддали свій голос за члена Партії регіонів, Комуністичної партії чи Народної партії Литвина, то ви проголосували за знищення української мови — саме представники цих партій подали законопроект, ухвалення якого має витіснити українську мову з суспільного буття.
Регіонали і комуністи — відверто антиукраїнські сили. Тепер до них приєдналися і “нормальні” литвинівці. Соціальна політика владної коаліції теж спрямована проти нашого народу, ми в цьому переконуємося щодня.
Виборці, які підтримують кандидатів від цих партій, тим самим схвалюють ліквідацію української мови, зростання цін і підвищення пенсійного віку.
Я не буду нав’язувати читачам власну думку про те, якій партії необхідно віддати перевагу. Але зазначу, що кандидатів у депутати й на посади міських і сільських голів слід шукати серед тих, які виступають за єдину державну мову — українську, за українські інтереси. Звичайно, при цьому потрібно дивитися і на людські та ділові якості претендентів.
Обравши до місцевих рад патріотів, ми, напередодні виборів у Верховну Раду, змусимо владу змінити державну політику в інтересах українського народу. Здається, це ще можна зробити демократичним шляхом.

Підготувала Любов ГОЛОТА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment