А це — пухнасті та вродливі ірпенята: Василинка, Мішель (на руках у тата) та Кароліна. Три сестри, три дівчинки з осіннім листям в руках і довірливими оченятами.
Знайомимося з татом та мамою. Це Михайло і Ніна.
Михайло: Приїхали з Москви, а вчився я в Донецьку. Вернулися, тому що громадяни України і багато документальних питань в Росії не вирішувалися. Ми чекали нашу середульшу Василину, і навіть в пологовий будинок влаштуватися було важко. Тому ми повернулися на батьківщину. Людям комфортно жити на батьківщині. Працювати можна де завгодно, але з сім’єю на чужині жити важко.
— Ірпінь — ваша батьківщина?
Михайло: Я народився не тут, але я обрав це місто для життя своїх дітей, тому це моя батьківщина. І мої діти сприйматимуть Ірпінь і любитимуть його як свою батьківщину.
— Чи зручно Вам тут їх ростити?
Михайло: Скажу прямо: інфраструктура для дітей тут не розвинена. Перспектива є, але все потрібно розвивати: і для відпочинку, і для роботи, і для побуту. Скажімо, ціни тут вищі ніж в Києві.
Наш дім стоїть навпроти міськради, вважається елітним. Але вчора (пр. кор.: 12 жовтня) вимкнули електрику, ввімкнули тільки сьогодні ополудні. Таке не раз траплялося. Дім дуже холодний. Всередині квартиру я утеплив, грошей на зовнішнє утеплення у нас нема. Все ввімкнуте: конвектор, обігрівач, але — прохолодно. Діти хворіють.
Ніна: Мені б хотілося сказати, що й місцеві жителі мало дбають про чистоту й порядок — у під’їздах, на майданчиках біля квартир, в утриманні домашніх тварин. Я вражена: молода мама стоїть з дитиною, тут же палить, може пити… А що ж далі буде? Треба якось впливати громадою на подібні речі, має бути якась організація співжиття. Ми готові працювати в громаді і для громади, бо дбаємо про майбутнє своїх дітей.
